Цього місяця правозахисники з України вперше в історії України стали лауреатами Нобелівської премії миру. Символізм цієї нагороди посилюється тим, що вона припала на 70-річний ювілей Володимира Путіна.
Але для України ця подія була знаковою з інших причин. Багатьох наших людей засмутило те, що премія була розділена на трьох, причому інші лауреати виявилися вихідцями з Росії та Білорусі. Про це пишуть Економічні новини з посиланням на статтю Андрія Єрмака, керівника Офісу Президента України, для The Washington Post.
Безперечно, два інших лауреати є гідними переможцями. Адже всі вони боролися проти тиранії та на підтримку прав людини на своїх рідних теренах. Але вони також представляють дві держави-агресори, які ведуть війну проти України. Таке поєднання викликає думку, яку часто пропагують російські імперіалісти, що Україна, Росія та Білорусь є “братніми народами”, які природно належать один одному і яких треба постійно заохочувати до примирення.
Ви можете припустити, що несприйняття цієї ідеї є неввічливим. Але українці мають підстави так вважати, адже історія про “братів” повторюється роками.
З 2014 року, коли Росія захопила Крим, ми чули заклики до мирного примирення. Ми чуємо заклики до дипломатії, так, ніби це ми почали цю війну. Нам кажуть, що настав час зупинити кровопролиття, так, ніби це ми хочемо воювати. Нам радять поставити на перше місце інтереси людства, ніби ми загрожуємо світу ядерним апокаліпсисом.
Після проведення фейкових “референдумів” на окупованих українських землях Росія оголосила про готовність “відновити” переговори з Україною і навіть привітала саму себе з цими миротворчими зусиллями. Майже всі російські високопосадовці раптом заговорили про готовність до переговорів з Україною. Про що вони не говорять, так це про повернення захоплених територій, звільнення людей, депортованих з України проти їхньої волі, виплату компенсацій за збитки, завдані війною, та домовленість про видачу воєнних злочинців. Росія не розглядає ці питання з однієї простої причини: Москва хоче закінчити війну переможцем.
Російські війська відступають. Промисловість Росії відчуває брак ресурсів, її економіка руйнується, і термінове припинення бойових дій є єдиним способом для Росії зберегти своє обличчя. З цією метою Кремль готовий вдатися до ядерного шантажу, в той час як його корисні ідіоти на Заході все голосніше і голосніше закликають до миру.
На жаль, дехто, схоже, таки почув цей голос. Колишні і нинішні політики і впливові бізнесмени закликають до переговорів з Кремлем. Заради спокою. Заради миру. Заради людства. Але не заради України. І не заради справедливості.
Це вже не вперше. З моменту початку війни в лютому, наратив змінився з “Україна повинна зникнути, щоб Росія могла заспокоїтися” на “Україна повинна здатися, щоб Європа могла залишитися в теплі”. Зараз наратив став “Україна повинна припинити звільняти свої території, щоб запобігти новій світовій війні”.
Російські посібники повинні запитати виборців, чи хочуть вони заспокоїти режим, який вчинив найтяжчий акт державного тероризму з часів Другої світової війни. Росія запустила тисячі крилатих і балістичних ракет по мирних містах (і 100 тільки в одній з останніх щоденних атак) – так само, як це робили нацисти. Чи може громадянське суспільство на Заході миритися з режимом, який вважає багатоквартирні будинки, музеї та дитячі майданчики законними цілями?
Росія зрівнює з землею українські міста і руйнує критично важливу інфраструктуру, включаючи дамби і електростанції. На цьому тлі Кремль закликає Захід виступити посередником в угоді для встановлення нової реальності.
Цинічно Росія та її західні прихильники простягають оливкову гілку. Будь ласка, не дайте себе обдурити: агресор не може бути миротворцем.
Україна прагне спокою. Україна прагне миру. Але наші умови відомі. Ми їх неодноразово озвучували. Президент Володимир Зеленський висловився просто: покарання за злочин агресії, захист “права на життя, свободу та безпеку”, як це передбачено статтею 3 Загальної декларації прав людини, відновлення безпеки та територіальної цілісності України, гарантії безпеки і рішучість світової спільноти у виконанні цієї програми.
Україна не погодиться на мир шляхом примусу. Україна потребує чітких гарантій того, що коли Росія піде з незаконно окупованих територій, вона туди більше ніколи не повернеться. Ми вважаємо, що будь-яка угода має починатися з поваги до нашого права на самовизначення, непорушності нашого суверенітету та цілісності наших кордонів. Без цього європейська безпека завжди буде залежати від примх того, хто перебуває в Кремлі. А значна частина російських еліт завжди буде одержима забезпеченням власної зони виняткових інтересів, включаючи Україну.
Дати Росії те, що вона хоче, означало б показати, що Захід не виніс уроків з цієї війни. Але у Заходу є й інший варіант.
Безпека України не може бути предметом геополітичного торгу. Тому ми закликаємо до створення Київського безпекового договору – стратегічного партнерства, яке об’єднає Україну та її держав-гарантів на Заході. Він базуватиметься на принципі, що безпека України залежить насамперед від її здатності захистити себе.
Це вимагатиме багаторічних зусиль, спрямованих на постійні інвестиції в оборонну та промислову базу України, масштабні поставки озброєнь та розвідувальної інформації з боку союзників.
Тим часом, Україна прагне приєднатися до НАТО якнайшвидше. Наша заявка є яскравим свідченням цього. Однак, доки ми не досягнемо успіху, ми потребуватимемо гарантій захисту.
Гарантії безпеки мають походити від ключової групи держав-членів Альянсу зі значним військовим потенціалом. Потрібні як політичні, так і юридичні зобов’язання. Поряд з військовою підтримкою, ширший набір невійськових, заснованих на санкціях гарантій повинен підтримуватися ширшою групою міжнародних партнерів. Ми повинні забезпечити, щоб ціна агресії була занадто високою для Росії. Це має стати відправною точкою для нової “великої угоди” з боку Заходу.
Будь-яка інша позиція означатиме неминуче повернення у світ ілюзій, продукованих Кремлем.