З села Новогригорівка Волноваського району Донецької області не поїхав жоден мешканець, хоча воно піддавалось обстрілам. Цілий рік на нього не звертали уваги ані волонтери, ані Червоний Хрест. Наш кореспондент побував там.
До Новогригорівки привів роздовбаний путівець. По асфальту заїхати неможливо, бо він у зоні обстрілів, контролюється військовими, і їздити там небезпечно для життя. У селі трохи більше двадцяти будинків. Воно лежить між двома великими селами – Гранітним і Старогнатівкою.
Я приїхав разом з військовими, які тут закуповують «молочку» для солдатів. Трилітрова банка коштує 30 грн. Плюс сир, сметана – і молочний харчовий пакет готовий.
Колишній волонтер, а нині військовослужбовець Олена Мокренчук каже, волонтери вважали, що там ніхто не живе, оскільки село було на відлюдді і здавалося порожнім. А потім виявилося, що, попри все, життя тут триває. «Дізнавшись про це, ми привозили селянам ліки, подарунки дітям на свято. Додаткову гуманітарку», – розповідає вона.
Корову тримає сім’я з крайньої хати. Утім, як і більшість селян, адже вижити без цього неможливо. У сім’ї ще є кури та свині. І, звісно, город. Усе це годує сім’ю й допомагає заробляти гроші. Якщо на блокпостах пропускають, вони возять продукти продавати на ринки в довколишні села.
Біля Галі Полякової, яка продає сир, крутиться маленький хлопчик. Це її син. Каже, що завагітніла саме тоді, коли стріляти почали. Народила хлопчика у квітні минулого року. Її заздалегідь відвезли до Волновахи. «На блокпості могли не пустити, і я боялася народити вдома, – розповідає вона. – Звідси нікуди виїжджати не хочемо. Дім є дім».
Чоловік Галі, як він сам представився, Вовка показує стареньку «Ладу» в гаражі, каже, що вона була зрешечена осколками. Так само розбиті майже всі вікна будинку, снарядом знесло душову, що стояла поруч із туалетом. Каже, що відновлювали за власні гроші. Скільки пішло коштів, ніхто вже не пам’ятає, бо ремонт робили в декілька етапів.
Він бере приблизно метрову трубу з дірочками – це фрагмент снаряда, який він знайшов у себе на городі. За його словами, нерозірвані снаряди залишалися в людей на городах, поки військові їх не розмінували.
На протилежному кінці села є ще одне дитя війни. Марина Христенко, яка народила дівчинку в лютому просто в себе в хаті, розповідає: «Перейми почалися, ось так і народила. Вдома. А після цього швидку викликали все-таки. Ледве-ледве приїхала. Мій батько насилу додзвонився. Приїхала, і потім уже відвезли».
«Почалися в неї перейми, – каже бабуся Олена Христенко. – Я кажу: «Дуйся. Кричи потихеньку». А що робити? Як я сама народжувала. Я знаю, як перейми починаються».
Швидкій дуже важко дістатися сюди. Асфальтовою дорогою нікого не пускають. А ґрунтовою – узимку та в дощ проїхати майже неможливо. Проте 16 лютого пізно ввечері швидка приїхала. Медсестра перерізала пуповину. І молоду маму відвезли до пологового будинку разом з донькою Оленкою. Записали, що народилася вона 17-го. Дитина абсолютно здорова.
У селі дев’ять дітей. Семеро з них – школярі. Батьки ведуть їх два кілометри до шкільного автобуса, а потім ще п’ять кілометрів вони їдуть до школи. Так само – зворотний шлях. Дорога йде через лісок. Селяни кажуть – мало хто там може бути в тому ліску. Та іншого виходу немає.
Автобус запустили, коли в селі з’явився представник Збройних сил по роботі з населенням. Він вирішив багато їхніх проблем. Зокрема, організував розмінування городів, на яких залишилися нерозірвані снаряди, привернув увагу Червоного Хреста до забутого всіма села – селяни тепер отримують матеріальну допомогу, сприяв, щоб у Новогригорівку привозили хліб.
Він тепер демобілізувався. Селяни пам’ятають, що звуть його Олексій Васильович. Прізвище, здається, Зевак. Просять передати йому по радіо великі вітання.
За словами селян, кілометри за три від них стоїть армія так званої ДНР. Між нею та селом – українська армія.
Мати двох дітей Наталя Кравченко з жахом згадує ту ніч, коли їх два роки тому вперше обстріляли. «Було двадцять хвилин на п’яту, – каже вона. – Спершу я подумала, що це грім. Молодший син прокинувся. Я йому кажу: «Синочку, це грім, дощик передавали». А потім воно почало бахкати, сильніше та сильніше. Тоді спалахи такі. Будинок почав трястися. Ми забилися всією сім’єю швидко в куточок. На себе стягнули всі подушки, ковдри і все що можна. Щоб дітей собою накривати. Самі тряслися від страху. Коли стихло, то вийшли, побачили, що стекол немає, шифер битий. У будинку дим. Пожежа була. Побігли гасити пожежу. Нікого не поранило. Бог милував».
Раїса Христенко розповідає, що її 14-річний син біг до підвалу. Туди влучив снаряд. Якби він добіг, то, за її словами, загинув би. У своєму корівнику вона знайшла шістнадцять осколків.
Ніна Лавренюк каже, що вона 14-річну дочку зігнала з ліжка біля вікна. Вони під стінку впали на підлогу. На ліжку потім виявили вісім осколків.
Під час обстрілу загинули декілька корів. Та люди всі залишилися живі. Єдина жертва – дочка пенсіонерки Галини Карловой, 61-річна Олена. Однак постраждала вона не від осколка, а від інсульту.
«Минулої осені, коли стріляли, випустили понад п’ятдесят снарядів, – каже Галина. – У мене калоша осколків у дворі через те. Увечері доньці стало погано. Їй перекосило обличчя. Правий бік паралізувало, а на лівий бік – крововилив. Вона розмовляє погано. Може нісенітницю якусь нести. Вона спочатку в лікарні лежала. Швидка з Гранітного відвезла. Нас виписали 11 чи 12 листопада. Зараз у район треба їхати до лікаря. Та немає за що машину найняти».
У Галини пенсія 1300 гривень, у дочки – 1200. Левова частка йде на ліки. «Поїхали в Донське, – каже пенсіонерка, – купили ліків на 800 гривень, а там і бачити нічого».
Цілий рік мешканці села не отримували пенсії, а молоді мами – допомогу на дітей. Зараз усе налагодилося, однак проблеми залишаються.
53-річній Валентині Христенко скоро на пенсію. Та вона боїться, що її не отримає. У неї 22 роки стажу в старогнатівському колгоспі імені Калініна. Коли їй видали трудову книжку, то якусь печатку не поставили. Тому їй потрібна якась довідка з райдержадміністрації.
Проблема в тому, що раніше їхнє село належало Тельманівському району. А нині Тельманове контролюється так званою ДНР. Якщо й можна туди проїхати, то це буде довідка від ДНР, яку Україна ніколи не визнає. Тому жінка боїться залишитися без пенсії. Каже, що в їхньому селі декілька людей з такими проблемами.
Роботи в селі немає. Був поруч кар’єр, але він закрився. Єдина людина, яка працює, – чоловік місцевого депутата сільради Валентини Опанасенко. Він працює на пошті в Старогнатівці (своєї пошти в селі немає) й отримує третину ставки – 550 грн.
Селяни кажуть, що передплачують газети не тільки для читання, а й щоб забезпечити односельцеві фронт робіт. Інакше він залишиться без роботи і, відповідно, зарплати.
Поки я блукав селом, Галя Полякова підсмажила чебуреки. Вона акуратно загорнула їх мені в серветку, щоб я не помер з голоду. Поруч немає жодних їдалень і ресторанів. Чебуреки були дуже смачні. Набагато кращі за ті, що продають у кіосках.
«Приїжджайте до нас ще, – сказала Галина. – Після війни, коли мир настане».
Військові купують сир
Син Галини Полякової – дитя війни
«Подарунок» після обстрілу
Домашні яйця допомогли вижити в тяжкі часи
У Галини Карлової дочку після обстрілу вразив інсульт
Марина Христенко народила дочку вдома
