Чому Зеленський взяв до «Мінського формату» Кравчука замiсть Кучми, які перспективи у чергового перемир’я на Донбасі, які шанси, що Росія розв'яже повномасштабну війну проти України до кінця 2020 року, чому Кремль та Козак не хочуть більше бачити Єрмака стороною перемовин, як поведе себе Зеленський при зриві перемир’я, які перспективи у закону про особливий сатус Донбасу, чи потрібні Україні миротворці на Донбасі та який сценарій готує Путін для Білорусі, про це та багато іншого ми поговорили із політичним експертом Миколою Давидюком.
Леонід Макарович замість Леоніда Даниловича. Навiщо, на вашу думку, 86-річного Кравчука Президент Зеленський взяв до «Мінського формату»?
На мою думку, Леонід Кучма виглядає сильніше ніж Кравчук і не тільки з точки зору віку, а й як переговірник та людина, яка послідовно відстоює проукраїнські позиції.
Мені не відомо, чому Зеленський запропонував очолити Мінський формат Кравчуку. Можливо він свідомо послаблює нашу переговорну групу. А може, завдяки кадровим змінам, Зеленький намагається дещо оживити даний формат.
Мені здається, що перша версія виглядає більш логічною. Але, тим не менше, Кравчук має певне реноме, певний політичний статус. Тому є надія, що він не зможе переступити через опозицію, через національні інтереси та суверенітет України, і в цій переговорній групі буде відстоювати інтереси держави. Сподіваюся, що характерна позиція Кравчука – і вашим, і нашим – тут не буде домінувати. Ми знаємо, що Кравчук відомий своїми хитрощами, і якщо він буде і далі “грати”, очолюючи Тристоронню контактну групу, то це може дуже погано завершитися для України.
Леонід Кравчук вже озвучив перший можливий компроміс щодо Донбасу. Вiн запропонував створити вільну економічну зону на Донбасі. Крiм того, вiн вважає, що повинен бути створений спеціальний Фонд відновлення Донбасу. І в цей фонд повиннi ввiйти США, Великобританію та інші країни, з якими ми підписали Будапештський меморандум, здавши ядерну зброю, що коштувало нам близько 300 мільярдів доларів. Як ви вважаєте, чи справедлива така постановка питання і наскільки вона реалістична в нинішніх геополітичних реаліях?
Пропозиція правильна, але найпершим і найбільшим донором цього Фонду повинна бути Росія, яка, власне, і знищила всю інфраструктуру та п’ять років планомірно «вимивала» економіку Донбасу. Загалом, Леонід Кравчук – це гарне нагадування про Будапештський меморандум. Про те, що він взагалі існував. Кравчук один з тих, хто «злив» головні козирі України, а зараз, через 30 років, намагається апелювати до учасників цього процесу. Безумовно, це не була історія успіху Леоніда Кравчука і тепер не зовсім зрозуміло, як з тієї неуспішної історії він хоче зробити історію успіху. Для мене це загадка.
Загалом, риторика правильна і вона потрібна. Росія повинна платити репарації, і західний світ, який хоче зняти санкції і повернутись на російські ринки, теж може доєднатися до відбудови зруйнованого регіону.
Якщо говорити про світ після Другої світової війни, дійсно, план Маршала допоміг реанімувати і оживити економіки, які були знищені в ході війни. Наприклад, Італія продемонструвала шалений ріст економіки, який став можливий внаслідок фінансування, яке було надано в післявоєнний період.
Тому, якщо ідея Кравчука буде реалізована, а не залишиться тільки на словах, то це дуже гарна річ. Але є підозра, що всі ці тези були анонсовані Кравчуком для замилювання очей і тільки для того, щоб імплементувати себе в статусі переговірника.
Як ви оцінюєте перспективи нового перемир’я на Донбасі. Наприклад, в перший день “тиші” ОБСЄ зафіксувала 111 порушень режиму припинення вогню. При цьому Хомчак каже, що обстріли в зоні ООС не є системними, ескалації не фіксується?
Що стосується перемир’я, мені здається, що Кремль політично використовує даний кейс тільки для того, щоб зблизитися з українськими політиками і паралельно нав’язувати їм свої інтереси. Як ми пам’ятаємо, жодне перемир’я не тривало довго. Готувалося, як правило, кілька місяців, відбувалися десятки зустрічей, а в результаті перемир’я тривало не більше одного дня. Один раз перемир’я трималось довше ніж один день, але то скоріше виключення із правил.
Слід зазначити, що українська армія дисциплінована і дійсно дотримується взятого політиками слова. Бойовики та російські офіцери, які присутні по ту сторону окупованого Донбасу, своє слово не тримають. А Путін використовує ці зближення, консультації та перемовини, в своїх цілях як вплив на нашу внутрішньо-політичну ситуацію. В подальшому перемир’я його не цікавить, оскільки він окупант. Він прийшов на нашу землю вбивати. Його завдання – це не пошук перемир’я.
Взагалі, це все імітація і міф, що Росія переговірник, який сидить по ту сторону і чекає від нас певних кроків, щоб ми з ними почали цивілізовано розмовляти. Це доволі смішно виглядає. На мій погляд, Україні не потрібно чекати з моря погоди, коли в Росії буде гарний настрій, і, можливо, вони вирішать вивести війська з Донбасу. Росія тільки тоді захоче це зробити, коли ми за свій рахунок заплатимо їм ту ціну, яка буде їм потрібна.
Наша стратегія повинна полягати в іншому, створювати міжнародну коаліцію і використовувати міжнародно-політичну кон’юнктуру таким чином, щоб змусити Путіна вийти з цієї території, або зробити окупацію нашої території настільки непристойно дорогою, щоб він сам вивів війська. Ось це, на мій погляд, гарна стратегія. Приведу приклад Фінляндії, в минулому столітті. Це аналогічна історія. Адже для Сталіна було занадто дорого і невигідно окупувати Фінляндію і він її просто залишив. Так, безумовно, вони впливали на політику цієї країни, але Фінляндія не була окупована. Вони вивели свої війська і це спрацювало. На превеликий жаль, ми не вчимо уроки історії і уже кілька років граємо в ігри нав’язані Москвою.
Вам не здається, що Москва пішла на чергове перемир’я для банального відволікання уваги і вже цієї осені Росія почне новий етап агресії проти України. На ваш погляд, наскільки велика ймовірність, що Путін дійсно розв’яже повномасштабну війну до кінця 2020 року проти України?
Мені здається, що Кремль зараз більше зайнятий Білорусією, виборами та дестабілізацією ситуації там, ніж Україною. Путіну важливо, щоб Лукашенко сам прийшов здаватися і приєднуватися до імперського проекту, про який він так мріє.
Крім того, Кремлю хотілося б зняти санкції, щоб підняти економічний рівень країни, адже останні 6-7 років Путін займався тим, що впливав на політичні процеси і вибори в Німеччині, Україні, Мексиці, в Штатах та багатьох інших країнах і сильно запустив ситуацію всередині країни. Справді, протести в Хабаровську – це не випадкове і спонтанне явище. Це серйозний попереджувальний дзвіночок для Кремля.
Крім того, ми ще не бачили Кавказу і того, як він може протестувати. Не слід забувати і про ситуацію з рейтингами Путіна, які скотилися з 73% до 30%. А це суттєвий показник кризи, яка наближається. Путін хоче відкупитися за рахунок економіки, адже без зняття санкцій вони не зможуть забезпечити економічний ріст. А ключ до зняття санкцій – це Крим і Донбас. Тому вони зараз намагаються за рахунок Донбасу залишити за собою Крим, зняти санкції і почати працювати на свою економіку. Саме тому Кремль останнім часом так форсував події. Путін розуміє, що ставка, яку вони роблять в Штатах, може як виграти так і програти. Зараз для нього шанс, ще до виборів в США, зняти санкції. Тому нам так активно нав’язували швидкі вибори на Донбасі, обміни і т.д.
До речі, зверніть увагу, що ми самі «забивали голи» в свої ворота, віддаючи російських офіцерів, тепер залишившись без козирів на руках. Ми чули бравади, що ми повертаємо своїх людей, але Росія просто на вулицях в Донецьку набирала випадкових перехожих з українським паспортом. Так, філософія нашої країни така, що ми за кожного громадянина боремось, але навіщо було віддавати російських офіцерів? Ось у чому питання і хто за це буде відповідати? Адже ми відпускали військових злочинців, а зараз сидимо як у казці бабуся біля розбитого корита, без достатньої доказової бази.
Як поведе себе Зеленський при зриві перемир’я і чи підніме це перемир’я стрiмко падаючий рейтинг Зеленського?
У разі зриву перемир’я будуть говорити про далекоглядні цілі. Про те, що досягнемо миру через рік. Будуть говорити про нові цілі в Нормандському форматі, Будапештському форматі, в Мінському форматі. Будуть говорити і плескати в долоні, що ми молодці і не здали країну. Аналогічно вів себе і Порошенко. Спершу він шукав мир, потім зрозумів, що з цими людьми про мир домовлятися важко, і потрібно говорити з ними грубою силою. Груба сила – це якраз таки партнерство з іншими країнами, які сильніші за нас, і які зможуть забезпечити нам підтримку.
Безумовно, Росія це той суперник, який переважає нас чисельністю армії і потужністю економіки, приблизно десь 1 до 16-ти. Зрозуміло, що один на один війну не виграєш і ми можемо протистояти, заручившись підтримкою інших держав. Наприклад, Ізраїль один проти арабського світу встояти не зможе. Але заручившись підтримкою США та Європейських країн він стає в рази сильніший і тільки за таких умов може протистояти ворогу.
Росія не розглядає більше Єрмака як людину, з якою Кремль хотів би вести переговори. Тобто, перестане існувати зв’язка Єрмак-Козак, завдяки якій в минулому році було вирішено чимало проблем: звільнення моряків і Сєнцова, масштабні обміни полоненими, зустріч в Парижі, домовленості по газу, по яким «Газпром» виплатив Україні 3 млрд доларів боргу. Кажуть, що всі ці дії були, так би мовити, авансом з боку Росії щодо України в обмін на якісь подальші кроки, які обіцяв Єрмак. На вашу думку, що саме міг обіцяти Єрмак? У чому сенс цього демаршу? На що він націлений? Можливо, це така форма політичного тиску викликана бажанням російської сторони примусити Україну до виконання вимог з виборів в ОРДЛО?
Не виключаю можливість, що Росія намагається таким чином шантажувати Україну. Сама теза про те, що Росія виходить з переговорів виглядає дуже смішно, адже Росія і є агресор у даному конфлікті. Крім того, цей лист ні до чого не зобов’язує. Щодо ситуації Єрмака і Козака, то це переговори, які велися за зачиненими дверима. Ми взагалі не маємо жодної інформації, що там насправді відбувалося. I зараз цими поодинокими листами, практично за рік роботи, намагаємся зловити якісь деталі.
Зеленський вів ці переговори свідомо закрито. Я не думаю, що переговори ведуться на рівні Єрмака і Козака. Вони ведуться на рівні Зеленського і Кремля, як збірного образу, тому що не завжди перемовини велися безпосередньо з Путіним, оскільки останнім часом Путін навіть не хоче комунікувати з українською стороною. Крім того, Україна потрапляє в ігри між баштами Кремля: Сурковим, Козаком, Затулiним, Кадировим та іншими.
Впевнений, що Україна не є зараз для Росії флагманським проектом, який несе історію успіху для Путіна. Білорусія зараз в рази цікавіша для нього, з точки зору внутрішньої пропаганди. Крім того не забуваємо і про вибори в США, які не залишилися поза увагою Москви.
На моє глибоке переконання, нам потрібно зараз посилювати армію, посилювати економіку, формувати світову коаліцію і робити так, щоб тут жилося краще не просто ніж на окупованому Донбасі, а жилося краще ніж у Росії. Ось тоді це буде перемога. А якщо на цю колотнечу звертати увагу, то ми точно нічого не виграємо. Вони нас просто втягнуть в своє болото і зроблять нас схожими на себе.
Пам’ятаєте, як при Порошенку росіяни, через вплив ботоферм та інші різні гібридні інструменти, впливали на внутрішню політику України. Згодом, ми самі стали такими як вони і почали використовувати на внутрішньому політичному ринку подібні інструменти та методи. Так само і тут. Якщо ми почнемо відбиватися від їхніх інтриг їхніми методами, інтриги та бруд почнуть розповсюджуватися в середині нашоi країни. І це буде дуже негативний сценарій, до якого вони нас підштовхують. Телеграм-канали зараз – головний інструмент політичної комунікації в Україні. Але знову таки, це не наша історія. Це російський інтернет-додаток і вони свої проблеми і хвороби намагаються перенести на нашу здорову голову. Я би не переоцінював усі ці інтриги з їх боку і не звертав би на них багато уваги.
Деякі парламентарі стверджують, що президент України Володимир Зеленський має намiр найближчим часом ініціювати закон про особливий статус Донбасу для виконання зобов’язань по мінським угодам. На ваш погляд, таке можливо?
Думаю, що у цьому випадку Зеленський піде по стопам Порошенко. Тому що протягнути в Конституцію повністю імплементований особливий статус окремо взятих територій – це, по суті, федералізація держави. Без референдуму – це не провести. А імітація народовладдя, яке Зеленський яскраво обіцяв на виборах, скотиться виключно до мобільного додатку. Тому референдум щодо цього питання під великим сумнівом. Насправді, для того щоб закріпити особливий статус Донбасу, потрібно не просто відповідати на запит населення, треба вести країну.
Зеленський ще ні разу не вів країну. Він завжди підлаштовувався під смак аудиторії. А вести за собою країну означає, що інколи потрібно йти проти її думки, проти її бажання. Подивіться, навіть не популярні закони, такі як: земля та ігорний бізнес, Зеленський приймає не до кінця, він завжди дивиться на соціологію, він боїться гніву населення. В нього є внутрішнє лідерство для своєї команди, але ним не було продемонстровано національного лідерства.
Щоб прийняти особливий статус Донбасу і далі бути готовим до наслідків такого рішення, потрібно країну розвернути зовсім в іншу сторону. Порошенко побоявся. Янукович відверто не зміг. У Зеленського цей виклик є. На сьогодні він популярний політик в країні, але виглядає сумнівно, що він зможе республіку зробити федерацією. Це може викликати протести, великий спротив в середині країни. Наш політичний коктейль – в рази складніший ніж у Росії. Адже в нас “інгредієнтів” дуже багато. Тому Зеленському не просто буде це зробити. Але певні спроби, безумовно, будуть.
Зеленський рік тому і Зеленський зараз в переговорах – це вже дві різні людини. Нинішній Зеленський більш досвідчений, «прокачаний», менш інфантильний, більше не говорить про «перестати стріляти» і «мир в очах Путіна». Але в питанні федералізації країни та зміни ії курсу оступитися дуже легко. Кравчука всю біографію переслідує те, що він здав ядерну зброю.
В’ячеслав Чорновіл та Левко Лук’яненко – люди які мають більше політичного фльору в здобутті незалежності, ніж Кравчук. Так само і Зеленського можуть запам’ятати з федералізацію як президента, який здав країну. I тоді ти вже будеш не шоуменом, не коміком, не «Рейганом», як він мрiє, а ти зостанешся в пам’яті людиною, яка здала державу. Це небезпечні речі, які потім ввійдуть в історію. Крім того, дуже легко щось підписати, але потім важко всередині країни це імплементувати. Країна може сприймати рішення, а може не сприймати. До речі, частина законів, які прийняли Слуги – не запрацювала, оскільки вони не стали частиною “конституційного тіла”, яким живе держава. Так само з федералізацією. Це дуже складні матерії.
Кажуть, що в цiлому «мінські домовленості» призвели до істотної деескалації на фронті. Так, це правда. Напруга на фронті знизилася. Разом з тим, деякі спостерігачі вбачають в «мінських домовленостях» – “ліквідаційну комісію” державності України. А як вважаєте ви? Чи є перспективи у цього формату?
Тут багато питань до Порошенко, коли він підписував Мінські угоди. Потрібно було бути більш уважнішим та менш безпечним, тому що занадто легко він на це пішов. Крім того, є певна логіка і послідовність цих Мінських домовленостей. Ця послідовність не така як намагається домогтися Росія, що спочатку вибори, а потім все, що ви забажаєте. Якщо ми підемо на те, щоб легалізувати вбивць на базі місцевих рад, тоді більше нічого і не треба. Тоді ставиться крапка. Але якщо є послідовність і по ній планомірно іти, то в цьому є певний сенс.
Альтернативи Мінському формату, на мою думку, поки не має. Безумовно, круто звучить Будапештський формат, але він звучить тільки українською мовою. Ви чули щоб Ангела Меркель про нього говорила, щоб Макрон про нього говорив, щоб виступав Трамп чи Байден, які б згадували про цей меморандум і хотіли повернутися до цього питання. Світ динамічний. Те що було 30 років – давно забуле. Світ пам’ятає мінський формат, давайте будемо від нього відштовхуватися, бо може статися так, що ми вийдемо на Будапештський формат і за столом будемо сидіти самі. Безумовно, ми маємо до нього апелювати, але ми повинні очікувати, що все це буде не так просто реалізувати.
На справді, свого часу Порошенко потрібно було зустрічатися не там де йому пропонували, в Мінську, треба було символічно, без прив’язки до Будапештського меморандуму, робити зустріч у Будапешті. А потім починати хоча б медійно відмотувати до тих домовленостей, і на цьому можна було б не погано зіграти.
Я не вірю, що в сьогоднішній міжнародній ситуації ця карта є виграшною. Зараз Україні потрібно дивитися як закінчяться вибори в Штатах, як зміниться світ після цих виборів. I уже у оновленому світі намагатися шукати дієві інструменти для впливу на Росію. Крім того, Україні треба подумати як використати пандемію на свою користь, як скористатись санкціями проти Росії, а діставати карту, якій 30 років, дуже недоречно.
На вашу думку, Україні потрібні миротворці для врегулювання конфлікту на Донбасі? Адже якщо згадати, то саме Росія винесла на розгляд ООН питання впровадження миротворців на територію Донбасу? Можливо, Українi слiд цим скористатися і домагатися їх впровадження? Але, з iншого боку, вже є неодноразовий сумний досвід застосування російських “миротворців” в Абхазії та Придністров’ї. Не призведе це до того, що тоді російські війська будуть присутні на Донбасі цілком офіційно і законно, до чого Росія і прагне? Що ви думаєте з цього приводу?
На в’їзді в Придністров’я стоять БТР-ри, які заїхали туди в 90-х і звідти ні разу не виїжджали. Насправді, наявність Козака дещо насторожує, оскільки саме він один з тих архітекторів, який і заморозив територію республіки Молдова, перетворивши її в сіру зону де процвітає контрабанда, російська мафія і відбувається все те, чого ми би не хотіли бачити на своїй території. Але миротворці, як тимчасовий, перехідний етап, можуть бути, оскільки все рівно потрібно передавати владу. Нам би хотілося, і це наша вимога, щоб контроль відразу віддали нашій поліції і нашій армії. Але давайте будемо реалістами. Росія просто так на це не погодиться, тому миротворці можуть бути використані на перехідному етапі.
Питання, хто ці миротворці? Якщо вони будуть з дружнiх до Росії республік, наприклад, завербованих в Білорусі російських агентів з білоруськими паспортами, чи казахів, які будуть доповідати в Кремль, тоді такі миротворці не потрібні на території Донбасу. Крім того, ми розуміємо, що для Росії НАТО – це червона лінія і вони ніколи на це не підуть, тому що навіть ідеологічно вони в своїй країні це не зможуть пояснити. Але можна шукати не заангажовані та нейтральні країни, які б допомогли Україні пройти цей трансферний період. Наприклад, Швеція, Бразилія, та інших країни, які мають реноме у світі, і які точно не будуть продаватися за рублі Газпрому.
Гадаю, що трансферний період не може бути тривалим. Приблизно, місія миротворців буде діяти близько року. А потім зайдуть українські військові адміністрації. Крім того, нам потрібно повернути в регіон: пресу, поліцію, забезпечити нашим громадянам мир і порядок, вимкнути ці зомбо-ящики, які там зараз активно працюють. Тільки після цього, можна почати готувати вибори, саме в такому порядку. Тоді це може виглядати, як нормальний сценарій прийнятний для України. На жаль, Росія такий сценарій по відношенню до окупованих територій не розглядає.
Уже шість років триває війна на Донбасі. По деяким оцінкам, Москва витрачає на це понад $ 5 млрд на рік. На вашу думку, скільки ще РФ зможе фінансувати війну на Донбасі, з огляду на економічну та політичну ситуацію всередині країни?
Якщо по $ 5 млрд, то ще дуже на довго. Тут можуть зіграти інші фактори на користь України. Наприклад, почнуться проблеми всередині Росії, будуть рости протестні настрої і під їх впливом можуть суттєво змінюватися вектори Кремля. А як результат, це зможе впливати і на загальну ситуацію на Донбасі. Крім того, треба не забувати, що Росія вторглась не тільки на Донбас, а й анексувала Крим. Це також наша територія і з цим теж треба думати як працювати. Крім того, в Росії завжди було два стратегічних союзника – це газ і нафта. Зараз ми бачимо, що ціни просідають. I Росія дійсно втрачає свої прибутки, що погано відображається на її економіці. Також продовжують діяти санкції, пандемія коронавірусу та багато інших факторів, які зараз більше працюють на нас, ніж на них.
Хоча, час не завжди наш союзник. Не потрібно забувати, що першого вересня в Криму і на Донбасі в школу підуть діти, які народилися уже при російських солдатах і бойовиках. Це може виявитися втрачене покоління. Тому цей фактор також потрібно враховувати і намагатися шукати вирішення. Тут має бути баланс – не затягувати, але і не бігти за першою ліпшою нагодою, йдучи на поступки ворогові.
Росія зараз в непростій ситуації. I мене дуже дивує позиція російського населення, за рахунок якого ведеться ця війна. Саме вони платять своєю медициною, освітою, інфраструктурою за війну у іншій країні. Чому вони не протестують? Адже американці масово протестували проти війни у В’єтнамі, руйнуючи рейтинги політиків, демонструючи свій спротив. В Росії, на жаль, цього ми не спостерігаємо.
Кажуть, що Лукашенко прийняв рішення про затримання групи російських бойовиків Вагнера на підставі доповіді СБУ, а також матеріалів, переданих Макею співробітниками іноземних посольств в Мінську. I що однією з умов спецоперації була передача затриманих росіян, яких підозрюють у військових злочинах на Донбасi, Києву. Чи піде на це Лукашенко, наскільки це можливо, адже це призведе до серйозної ескалації конфлікту між Мінськом і Москвою?
Я впевнений, що Лукашенко без вказівок Путіна нікого видавати не буде і жодна волосина з їх голів не впаде. Лукашенко не настільки самостійний. Крім того, він розуміє критичність своєї ситуації, усвідомлюючи, що це особистий спецзагін Путіна. Це бійці, за яких він не відповідає, але якими на 100% керує. Безумовно, Україні було б чудово забрати тих бійців, які воювали на Донбасі і віддати їх під суд. Це було б правильно, нормально, і по сусідськи. Але чи підуть на це білоруси, питання залишається відкритим. З точки зору політичної доцільності, то Лукашенко це не потрібно. Окрім того, нам не має що запропонувати йому взамін. Велике питання, на які компроміси може піти Україна, щоб Лукашенко зробив подібний жест. Ми бачимо, що українські політики на цей рахунок мовчать і пишуть запит на трансфер бійців Вагнера в Україну вже три дні.
Взагалі, я вважаю що Лукашенко не буде сваритися з Путіним і тихенько поверне бійців Росії, або взагалі відпустить. Крім того, Росія теж дуже хитро медійно обігрує цю ситуацію говорячи про те, що Білорусь була трансфером і вони летіли в третю країну.
Крім того, існує план, що Путін може грати в Венесуелу послаблюючи Лукашенко. I тоді торги про об’єднання двох держав будуть реальністю. У цьому випадку, роль Лукашенко буде тотожна до ролі Януковича. У разі, якщо Лукашенко піде на чорні сценарії проти свого населення і опозиції, він може делегітимізувати себе як Президент. А ми знаємо, що із Киргизстану тікали президенти, і з України тікали президенті, а Путін їх буде приймати у себе.
Трактувати затримання вагнерiвцiв у Мінську можна дійсно по-різному. На вашу думку, чи хоче Росія реально дестабілізувати ситуацію в Білорусі? Кажуть, що Путін хоче пов’язати Лукашенка кров’ю – як це вiн зробив в 2014 році з Януковичем. Пов’язавши кров’ю Януковича, Путін отримав Крим і шматок Донбасу – хоча, звичайно, розраховував на більше. Від Лукашенко Путіну потрібна вся Білорусь. Що ви думаєте з цього приводу?
Цей сценарій виглядає дуже правдоподібно. I він виглядає дуже логічним, з точки зору Кремля. Це їхні сценарії і вони часто за ними грають. Путіну було б цікаво приєднати всю державу. Недарма в Кремлі активно говорили останній рік про приєднання Білорусі. Путіну хочеться їхати на колісниці через “арку перемоги” і щоб з боку йшов Лукашенко. Путін поки що цей сценарій реалізовує.
Адже Лукашенко методично, на протязі багатьох років, знищував опозицію, політичну конкуренцію, монополізував медіа, він зростив державу з собою і зараз виходить так, що не він сильний як держава, а держава слабка – як він сам. І держава зараз не захищена. I навіть ті сценарії, які були в Україні, коли добровольці масово пішли захищати країну, коли люди мільйонами доларів жертвували на зброю, на автомобілі, на логістику, на харчі, на обмундирування, то в Білорусі ці сценарії будуть в рази важче проходити.
В нас громадянське суспільство було сильне і дуже швидко реалізовувалося все задумане. Лукашенко винищував це громадянське суспільство. А зараз навіть якщо він покличе його на допомогу, то воно не захоче прийти йому на поміч. Держава зараз у найбільшому ризику і Путін це розуміє. Він це використовує, він на це давить. З огляду на всі ці фактори, вибори будуть дуже складні для Білорусі. Ми також сильно втягнуті у ці вибори, адже це питання регіону, а не тільки внутрішнє питання Білорусі.
Останній мітинг у Мінську на підтримку кандидатки в президенти Білорусі Світлани Тихановської став наймасштабнішою політичною подією в Білорусі за останні 10 років. На ваш погляд, якими будуть вибори в Білорусі, які шанси у опозиції перемогти Лукашенко? Чим це все закінчиться? Ваш прогноз.
На справді, в Бiлорусi зараз – дві опозиції. Є низова та справжня опозиція. Це люди, які не хочуть жити при диктатурі, люди які виходять щиро на протести за свою країну, їм болить і вони протестують проти викрадень, вбивств, в’язниць. Але є i інша опозиція, яку назначили.
Я не вірю, що пані Тихановська, чоловік якої у в’язниці, самостійний гравець. Я не вірю, що вона щирий і справжній опозиціонер, який може щось доводити. Це такий собі – кейс Навального, оскільки є певний важель, яким нею керують і вона буде йти по заданому сценарію.
Не виключаю, що протести можуть народити нових лідерів. Білорусь – країна освічених і обдарованих людей. Подивіться як в них розвивається IT-напрямок, різні бізнеси. Вони обдарована нація, яка може народити нового достойного лідера на вулиці.
Я не думаю, що альтернатива завершується на тих кандидатах, яких виставив Лукашенко і назначив опозицією. Вона ширша. Йде вже народний масовий протест, а це для Лукашенка вкрай небезпечно. Він розуміє, що програючи вибори, він втрачає все. Тому протистояти йому потрібно обережно і розуміючи, що ця людина готова йти на будь-які кроки задля перемоги на виборах і придушення протестних настроїв.
Тому сценарії типу Венесуели, коли може бути один лідер народжений на вулиці і признаний світом, та інший диктатор, якого підтримує Росія, i який буде сидіти в себе в палаці. При цьому, кожен з них буде вважати себе легітимним президентом. Такий сценарій теж можливий. Звісно, хотілося б щоб вибори в Білорусі пройшли нормально і країна отримала свого законно обраного Президента. I не обов’язково, щоб це був Лукашенко. Але право це вирішувати – потрібно залишити за народом Білорусі.