Істерика в ЗМІ на тему того, що Косово перебуває на межі нової війни, дуже швидко припинилася. Однак у конфлікті, що не відбувся, встигли «засвітитися» всі таємні та явні учасники косовської вистави, що триває вже не перший десяток років: Влада Сербії, що сидить на шпагаті між потребою вступу до ЄС і всебічною підтримкою Москви, показала свою непримиренність у питанні Косово і Метохії. Миротворчий контингент KFOR (міжнародні сили під керівництвом НАТО, відповідальні за забезпечення стабільності в Косові), виявив готовність оберігати нинішній статус-кво, що може будь-якої хвилини вибухнути новим загостренням. Москва, маючи свої геополітичні цілі, укотре зобразила піклувальника за долі балканських слов'ян, що є досить забавним після нещодавнього шпигунського скандалу в сусідній Чорногорії.
Загострення почалося з того, що в перший вік-енд серпня цього року президент Сербії Александар Вучич терміново зібрав засідання Ради національної безпеки країни. Цей бюрократичний захід детально висвітлили ЗМІ Сербії, бо йшлося про Косово, чи, як цю територію називають у Сербії, про Косово і Метохію (Космет). Це болюче питання. Серби, які з часів Тіто орієнтовані на Європу, готові відмовитися від євроінтеграції, якщо доведеться відмовитися від Косова, яке в країні вважають окупованою територією.
За даними ЗМІ Сербії, Москва поділилась із сербською владою інформацією про те, що збройні формування Косова (регулярної армії там немає) за підтримки Америки нібито мають намір вторгнутися в північну, переважно сербську частину Косова. Ще один варіант таких чуток припускав, що центральна влада Косова встановить свій суверенітет за силової підтримки міжнародних миротворців KFOR, що перебувають під управлінням НАТО.
Як підтвердження наводили масовані пересування військ і військової техніки, що відбувалися на цей час через щорічні навчання KFOR, які проводили неподалік від лінії, що відокремлює північний сербський анклав від решти території Косова і проходить переважно по річці Ібар.
Втручання Росії в заморожений конфлікт – чутки чи реалії?
Загострення відбулося на тлі чуток про нібито домовленість під час зустрічі в Гельсінкі американського і російського президентів Дональда Трампа і Володимира Путіна щодо поділу Косова на сербську й албанську частини. Щоправда, офіційно таку домовленість не підтверджено. У Москві заявили, що виступають проти поділу Косова, у Вашингтоні на момент написання цього матеріалу просто мовчали.
Щоправда, численні коментатори поспішили звинуватити в педалюванні поділу Косова саме Москву. У цьому разі Кремль отримає добрі аргументи для виправдання анексії Криму та агресії на Донбасі. Адже згідно з подальшим передбачуваним сценарієм, Північне Косово, що населене переважно сербами та має загальний із Сербією кордон, має приєднатися до Сербії. Зазначимо, після збройного конфлікту, що відбувся 20 років тому, північну сербську частину Косова контролюють не Белград, не Приштина, а миротворці з міжнародного контингенту KFOR.
Водночас чутки про певне, аж до військового, втручання Москви в заморожений косовський конфлікт видаються занадто перебільшеними. Москва може намагатися впливати на ситуацію через інформаційні вкидання, проте не більше. Косово і Сербія – це не Донбас і Крим, які межують з Україною. У відрізаних від моря Сербії і Косова, розташованих углибині Європи, можливості серйозного впливу Росії майже зведено до нуля, надто після скандалу в приморській Чорногорії, яку довгий час вважали союзником Росії. Москва підтримує Сербію інформаційно та дипломатично, але не більше, «Газпром» контролює нафтову галузь Сербії, та оскільки з «Південним потоком» не вийшло, значення цього контролю є не таким великим.
Зі свого боку, уряд Сербії змушений лавірувати між декількома діаметрально протилежними чинниками. З одного боку, Сербія отримує економічну, політичну, дипломатичну, гуманітарну, навіть військову допомогу від Росії. З іншого – Белград має намір вступити до ЄС, що є вже об’єктивною потребою, адже невдовзі країна буде майже повністю оточена членами ЄС. А найважливішою вимогою з боку Європи є нормалізація відносин з Косовом, хоча таку саму вимогу формально висувають і до Приштини. У реальності для Белграда це означає погодитися з позицією Приштини, підтримуваної Заходом.
Що ж до останнього конфлікту навколо нібито приєднання до Сербії косовських сербських анклавів, спостерігачі зазначають, що тільки-но окреслились ознаки загострення, сили KFOR спрацювали дуже оперативно, розгорнувши додаткові контингенти й узявши під контроль всі стратегічні точки краю.
Північне Косово – камінь спотикання (на карті зображено темно-коричневим кольором)
У Белграді заявляють, що підтримують приєднання до Сербії сербських територій на північ від Косовської Митровиці та річки Ібар за умови, що декілька південних сербських анклавів Косова, розташованих на південь від цієї річки, мають отримати територіальну автономію в складі Косова. Власне, саме питання створення органу, що представляв би інтереси сербської меншини Косова, стало останнім часом каменем спотикання. Створення такого органу є однією з найважливіших вимог західних партнерів, а треба зазначити, що без західної підтримки косовська держава є нежиттєздатною. Косовська влада в Косові вже довгий час зволікає з легітимізацією асоціації сербських муніципалітетів, звинувачуючи сербів у прагненні вийти за конституційні межі, що є приводом для нескінченних загострень.
Чутку про нібито підготовку поділу Косова в інформаційний простір запустило косовське албаномовне видання Gazeta Ekspres, що посилалося на певні дипломатичні джерела. Ідеться про те, що Косово віддасть частину території Сербії в обмін на визнання Сербією держави Косово. В останньому вважають, що серби хочуть в односторонньому порядку оголосити автономію. Водночас у Приштині забувають, як у 2008 р. самі в односторонньому порядку оголосили незалежність Косово, ігноруючи резолюцію Ради безпеки ООН № 1244 від 10 червня 1999 року, якою підтримується суверенітет і територіальна цілісність Сербії, а Косово в межах сербської держави має отримати статус самокерованої автономії . Визнавши Косово, багато західних країн також порушили цю резолюцію.
ДОВІДКА ЕН: Косово визнають, за наявними даними, 111 із 193 членів ООН. Серед тих, що визнали, США та майже всі країни Західної Європи. Проте є винятки. Крім Росії, Косово не визнає Китай, Азербайджан, Вірменія, Словаччина, Румунія, Македонія, Іспанія та багато інших країн, передусім тих, що мають проблеми із сепаратизмом. Очевидно, що Україна також не визнає Косово.
До речі, говорячи про ймовірний поділ Косова, газета вказує не на руку Москви, а Вашингтона, звертаючи увагу на той факт, що радником з національної безпеки нещодавно став Джон Болтон, відомий своїми антикосовськими настроями.
Від себе зазначимо, будучи відомим прихильником швидкого вирішення складних, з багаторічною історією питань, Трамп цілком може й підтримати ідею поділу Косова, від кого б вона не виходила. Зокрема, і в межах якоїсь «великої угоди» з Путіним, про яку останнім часом багато говорять. Інша річ, що у Вашингтоні є різні центри впливу, зокрема, і в балканському питанні, про що і свідчить той факт, що жодних коментарів на тему поділу Косова там досі не дали.
З глибини століть до наших днів
Треба брати до уваги й «міжалбанські тертя». Косовари можуть скільки завгодно наголошувати на своїй албанській етнічності, проте в масі вони найменше хочуть об’єднання із сусідньою Албанією. Відокремлення сербських анклавів додасть аргументів саме прихильникам об’єднання в одну «Велику Албанію», а ця ідея залишається живою, діставшись у спадок від ХХ століття та фашистського минулого Албанії спочатку під протекторатом Муссоліні, а потім – гітлерівської Німеччини.
Парадокс у тому, що більшість косовських албанців, включно з владою цієї напіввизнаної республіки, не хочуть ставати албанцями буквально. Цьому є безліч історичних, культурних, ментальних, соціально-економічних причин, про які скажемо далі.
А ось ще один парадокс. Косовські албанці і серби ворогують, не можуть жити разом, а не так давно вони воювали, вбиваючи одне одного. Натомість албанці, які населяють власне Албанію, до сербів і взагалі в Сербії ставляться здебільшого навіть із симпатією, бо довгий час сусідня югославська Сербія була для них вікном у великий світ.
І взагалі, коріння косовської проблеми сягає в глибину віків, і на цю тему можна багато говорити. За всю сиву історію краю накопичилося безліч обставин і образ. Спроби вирішити їх через встановлення кордонів та ухвалення правових документів є досить-таки неадекватними.
Зазначимо лише, що в другій половині 1980-х років почався підйом албанського сепаратизму в краї, що привело в 1991 році до формального оголошення Косовської республіки. Далі були, як відомо, громадянська війна між збройними силами Сербії й Армією визволення Косова, криваві події 1998-1999 років, бомбардування Югославії силами НАТО без мандата ООН, нарешті, оголошення албанською більшістю незалежності Косова 2008 року за підтримки Заходу всупереч зазначеній резолюції Радбезу ООН .
До всього цього додамо такий штрих. Спочатку Косовський рух і державне утворення очолювали албанські інтелектуали, зокрема, нині вже покійний Ібрагім Ругова. Зараз президентом Косова є Хашим Тачі, а прем’єром – Харадинай Рамуш. Обидва були бойовиками Армії визволення Косова, проти обох на Заході висували звинувачення в кримінальних і військових злочинах, зокрема, знаменитим прокурором у Югославії Карлою дель Понте, але справи спустив Захід на гальмах, очевидно, з політичних мотивів. Якщо Косово почне дробитися на частини, а північ краю увійде до складу Сербії, тобто почнеться новий переділ кордонів на Балканах, наслідки можуть бути найнепередбачуванішими.
Загалом ситуація в Косові та навколо нього є якщо не безвихідною й патовою, то такою, що не допускає простих і однозначних рішень. А щодо останнього загострення, то воно навряд чи було останнім, бо коріння в косовської проблеми дуже глибоке та складне.