Деякий час тому в ЗМІ поширилася інформація про підготовку такого собі «Керченського походу-2», в якому окрім українських кораблів мали бути задіяні кораблі країн-членів НАТО. У повітрі запахло масштабним конфліктом. Інтерес вітчизняної влади в такому поході очевидний: відволікання уваги від цілковитої дискредитації і деградації владної верхівки, а також спроба втриматися на виборах у владі на хвилі військової ескалації та патріотичного cплеску, нехай навіть ціною загибелі або полону наших військовослужбовців і нової національної ганьби, як це було під час першого «керченського походу».
Зате геополітичний розклад навколо вузької Керченської протоки та інтереси глобальних гравців слід розглянути уважніше, щоб переконатися, що суверенітет і територіальна цілісність України залишаються розмінною монетою в глобальній грі, сама Україна продовжує бути не суб’єктом, а об’єктом міжнародної політики, і спиратися слід, перш за все, на власні сили.
До того ж Європа, перш за все Німеччина в особі Меркель, категорично відмовилася від «Керченського походу-2». Услід за цим Америка теж «з’їхала з теми». Питання зависло в повітрі, а Україна залишилася наодинці зі своїми проблемами, зокрема, перед тим фактом, що після Криму Росія на очах «цивілізованого світу» анексувала українські територіальні води, фактично привласнивши собі ціле Азовське море.
Говорячи про Керченську протоку, Крим і Україну взагалі, слід враховувати інтереси не двох, а трьох сторін. З одного боку, це, звичайно, Москва і її імперіалістична агресія. Але не можна говорити про те, що Москві протистоїть якийсь єдиний «колективний Захід», як нещодавно було прийнято вважати. В україно-російському конфлікті інтереси Америки та Європи, насамперед Німеччини, все більше розходяться. Якщо Вашингтон не проти ще сильніше загострити градус протистояння з Москвою, а головне, загострити відносини Москви з Європою, то Європа, навпаки, все більше втомлюється від конфлікту України з Росією, а також від санкцій проти Москви, оскільки вони Європі абсолютно не вигідні.
Москва йде на загострення
Власне, все що стосується Москви, тут зрозуміло. Кремль все більше і нахабніше порушує європейський світопорядок. Перш за все Путін випробовує світову спільноту, в першу чергу Захід, на предмет того, як далеко можна зайти в порушенні суверенітету і територіальної цілісності інших, особливо сусідніх, держав. Часто говорять про те, що Москва порушує устрій Європи, усталений після Другої світової війни за результатами Ялтинської конференції 1945 року. Насправді, ялтинські домовленості «Великої Трійки» Путін не особливо порушує. Поки що він порушує ті реалії, які виникли в результаті розвалу Радянського Союзу, а саме внутрішні адміністративні кордони, встановлені між республіками СРСР. А ці межі в міжнародно-правовому сенсі не закріплені, тому їх важко назвати об’єктом повоєнного світоустрою.
У цьому сенсі Україна є для Москви сприятливим об’єктом для імперіалістичної агресії. Прибалтика пішла в НАТО. Білорусь на чолі з Лукашенком старанно зображає союзника Москви, хоч і заграє з Заходом. Середня Азія і Казахстан все більш підпадають під вплив Китаю, посилення якого в цьому регіоні Кремль відверто «проклацав». Закавказзя є занадто своєрідним регіоном в геополітичному сенсі. Азербайджан знаходиться під сильним патронатом Туреччини. Сильний вплив у Вірменії Росії мало що дає, окрім необхідності тримати там військові контингенти при все більш ворожому ставленні місцевого населення і в умовах перманентних спроб частини вірменської еліти змінити орієнтацію на прозахідну. Розчленування Грузії також не допомогло Кремлю в геополітичному плані.
Зовсім інша справа – це сповнена внутрішніми соціально-економічними і національно-мовними суперечностями Україна, яка є буфером між Європою і Росією, плацдармом, через який можна посилювати вплив далі в Європу.
Анексія Криму дозволила Кремлю стратегічно закріпитися в Азово-Чорноморському басейні. Захід покричав, пообурювався, висловив заклопотаність, ввів проти Москви санкції, хоч і чутливі, але далеко не катастрофічні для російської економіки … Але, в остаточному підсумку, Заходу довелося де-факто мовчки погодитися з анексією вже хоча б тому, що ні у Вашингтоні, ні в Європі не розуміють, що реально з цим робити. Воювати з ядерною Росією ніхто не буде, особливо з-за «якоїсь» України, тим більше через «якийсь» Крим, що знаходиться дуже далеко від стратегічних інтересів як Вашингтона, так і Берліна з Брюсселем.
Логічним і цілком очікуваним продовженням анексії Криму стала фактична анексія Азовського моря, тим більше що технічно це зробити нескладно шляхом блокування Керченської протоки. Побудова скандального Кримського мосту мала на меті остаточно взяти під російський контроль Керченську протоку і судноплавство в ньому, оскільки це судноплавство пов’язане з портами тільки України і Росії.
Так, Росія, з одного боку, порушила міжнародне право. Але з іншого боку, Азовське море спочатку було внутрішнім морем СРСР, потім спільним морем України і Росії про розподіл якого Москва завбачливо не підписала жодного реального документа, до речі, як і про сухопутний кордон з Україною.
Крім взяття під контроль Азовського моря і заняття стратегічних позицій в Чорноморському басейні взагалі, Кремль в черговий раз протестував можливість повзучої зміни геополітичних розкладів на користь Москви і готовність Заходу на адекватну відповідь. Як це не прикро, але тестування виявилося на користь Москви, оскільки все було розраховано досить правильно.
Знову ж таки, воювати з ядерною Росією через прохід в її де-факто внутрішнє море Захід не буде. Особливого значення цей географічний об’єкт для Європи, тим більше Америки, явно не має. Керч-Єнікальський канал і Керченська протока – це не Суецький або Панамський канал, це не Баб-ель-Мандебська протока, це не Босфор і не Дарданелли.
Нарешті, що саме Захід може зробити у відповідь на все більш хамську поведінку Кремля? Воювати, знову повторимо, з Москвою ніхто не буде. Ну, увійшов у Чорне море якийсь американський есмінець … Ну, постояв десь в Варні або навіть в Одесі … Ну, потім тихо вийшов назад в море Середземне …
Активність Москви в якій-небудь Венесуелі Вашингтон ще може якось лікувати, хоча практика показує, що і тут не все так просто. Але нівелювати дії Москви десь там в далекій Керченській протоці, від якої ні Європі, ні, тим більше Америці, ні жарко ні холодно, Захід не буде, обмежившись хіба тільки гучними заявами.
До того ж, на Заході відсутня єдина позиція щодо подальших дій у відповідь на все більш агресивну політику Москви. Більш того, після скасування «Керченського походу- 2» стало очевидним, що Захід взагалі не має ніякої позиції щодо того, що Москва наразі привласнила собі Керченську протоку і по суті Азовське море.
У Берліна і Вашингтона свої інтереси …
У вітчизняних і зарубіжних ЗМІ давно циркулювала інформація про те, що ідея «Керченського походу-2» нібито-то виношується нинішньою владою України і знаходить підтримку за океаном. За деякими даними, ця проблема була однією з найбільш обговорюваних в кулуарних переговорах Порошенко, Меркель і віце-президента США Майка Пенса на Мюнхенській конференції з безпеки в лютому 2019 року. І вже тоді Європа в особі Німеччини нібито відповіла категоричною відмовою.
Цю інформацію можна було б і далі називати московською «дезою», якби не публікація авторитетного американського інформагентства Bloomberg про негативну позицію Берліна щодо військово-морських маневрів в Керченській протоці за участю німецького флоту, оскільки це може спричинити реакцію Москви.
Такою була реакція Меркель на завзяті заклики Пенса відправити в Керченську протоку кораблі країн-членів НАТО, щоб продемонструвати, що Захід не стерпить обмеження в доступі до протоки і Азовського моря, яке Москва встановила у властивій їй хамській манері. Максимум, на що готова була погодитися Меркель, це одноразовий конвой для супроводу будь-яких судів із залученням французьких військових кораблів.
Порошенко нібито наполягав, що одноразової акції мало, і протоку слід тримати відкритою постійно, очевидно, натякаючи на необхідності постійної присутності в ній кораблів НАТО. Меркель відповіла відмовою. За даними Bloomberg , Франція також відмовилася від «Керченського походу», вважаючи такий сценарій дуже небезпечним.
Потім був «злив» в інтернеті інформації про перепалку в уряді Німеччини за участю канцлера Ангели Меркель і міністра оборони Урсули фон дер Ляйен. Міністр оборони нібито наполягала на тому, щоб задовольнити прохання США і направити німецькі військові судна в Керченську протоку, мабуть, в складі якоїсь об’єднаної ескадри разом з американськими кораблями. Меркель виступила категорично проти цієї витівки.
Вказану інформацію злив в інтернет такий собі російськомовний ізраїльський політолог Соломон Манн , посилаючись на якийсь начебто «закритий аккаунт одного з німецьких політиків».
У ньому з’явився запис перепалки Ангели Меркель та Урсули фон дер Ляйен – міністра оборони Німеччини на засіданні Кабінету. Схоже, європейські політики починають розуміти, що дії “нахрапом” з порушеннями міжнародного правового механізму можуть пнризвести до іміджевих втрат. Можливо нарешті зрозуміють, що дії на кшталт “прориву блокади Гази” і “Нава Мармарис” можуть і жертвами закінчитися і що перш ніж когось закликати дотримуватися законів, їх треба самим виконувати?
Чи існує в природі цей «закритий аккаунт німецького політика», широкому загалу невідомо. Зате відомо, що різного роду «російськомовні ізраїльські експерти», як пропутінського, так і антипутінського розливу, регулярно з`являються на ниві пострадянського інформаційного простору і часто подаються в якості якщо не «абсолютної істини», то, як мінімум, «глибокої думки». Перебуваючи в Ізраїлі, вони дуже стурбовані тим, що відбувається у нас, і видається, що в Землі Обітованій тісно і нудно, якщо їх так тягне назад, на неосяжні простори колишнього СРСР. Що стосується власне зазначеного Соломона Манна, то його добре характеризує те, що він звинувачує Америку в соціалізмі, британських лейбористів і американський політикум – в антисемітизмі, а в проблемах Ізраїлю звинувачує комуністів.
У промосковських симпатіях зазначеного Соломона Манна можна переконатися, заглянувши на його сторінку в фейсбуці , і зазначений злив інформації можна було б вважати суто московської «дезою», якби не наведена вище публікація американського агентства Bloomberg , яке важко запідозрити в симпатіях до Кремля.
Втім, все сказане схоже на правду, якщо зрозуміти, чого домагаються Штати і чого не хочуть в Європі. Відразу слід зауважити, що і ті, і інші переслідують свої інтереси, а Україна їх цікавить в малому ступені, а найчастіше їм на Україну наплювати.
Американці були б зацікавлені саме в спільному з європейцями військово-морському конвої в Керченську протоку з тим, щоб максимально загострити відносини Європи, насамперед Німеччини і Франції, з Москвою. Відомо, що в Європі намітився поворот в сторону якщо не скасування, то скорочення економічних санкцій проти Росії, від яких страждає якщо не вся європейська економіка, то цілий ряд європейських країн. Американці зацікавлені, перш за все, в руйнуванні економічного співробітництва Росії і Євросоюзу, в тому числі в рамках проекту «Північний потік-2», запуск якого очікується найближчим часом. Це дозволить Америці потіснити Москву на європейському газовому ринку, щоб поставляти в Європу свій сланцевий газ.
Однак, як тільки в Європі заявили про категоричну відмову від участі в «керченському поході», Вашингтон вирішив більше не наполягати, щоб ще сильніше не загострити і без того загострені останнім часом відносини між США і Євросоюзом, насамперед Німеччиною, в тому числі відносини всередині НАТО.
Ви запитаєте, де тут Україна? На жаль, ніде. Україна та її інтереси залишаються розмінною монетою в геополітичних іграх!