Відставка головнокомандувача Збройних сил Валерія Залужного спричинила значний резонанс в українському суспільстві. Проте серйозних протестних проявів та дестабілізації, на що дуже сподівалися політичні опоненти президента Володимира Зеленського, не відбулося, хоча негативні іміджеві наслідки усе ж матимуть місце. Яке майбутнє чекає на Залужного, чого очікувати від його наступника Олександра Сирського, чи існує альтернатива мобілізації та чого насправді слід остерігатися, якщо на виборах в США переможе Дональд Трамп – про це та багато іншого «ЕН» запитали у відомого політолога, голови правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Володимира Фесенко.
Як Ви оцінюєте рішення президента Зеленського про нові кадрові зміни ЗСУ, зокрема звільнення генерала Валерія Залужного?
Наприкінці січня стало очевидним, що звільнення Залужного буде неминучим. Емоційна і психологічна криза в особистих і адміністративно-політично-функціональних стосунках між Зеленським і Залужним набула таких форм, що відставка Залужного стала неминучою. До того ж Зеленський прагнув оновлення стратегічних підходів у веденні війни.
З політичної точки зору для Зеленського це було ризиковане рішення. Але відставка Залужного відбулась в м’якій формі (добровільно), з гідністю, з демонстрацією поваги до Залужного з боку влади, з проявом політичної і державницької відповідальності з боку Залужного (він пішов без скандалу і конфлікту). Тому обійшлося без серйозних протестних проявів (спроба скликати Майдан провалилась) і дестабілізації. Однак негативні іміджеві наслідки для Президента Зеленського частково вже проявились, можуть бути і рейтингові втрати.
Генерал Залужний на сьогодні має колосальний ресурс довіри та авторитетності всередині українського суспільства. Чи є вірогідність того, що він захоче це конвертувати в політичний капітал в майбутньому?
Ми ще не знаємо намірів самого Залужного. Думаю, що він не буде поспішати з їх демонстрацією. Але, саме враховуючи його величезний суспільний авторитет, його неминуче будуть тягнути в політику. Як тільки стане очевидною перспектива президентських виборів, то почнуться публічні заклики, щоб він балотувався на посаду Президента України.
Які Ваші очікування від нового головкому ЗСУ Олександра Сирського?
Достатньо позитивні. З усіх вірогідних кандидатів на посаду Головнокомандувача Збройними Силами України (а їх було небагато), він найбільш підготовлений для цієї посади. Насправді, він найбільш успішний український генерал за часи нинішньої великої війни з Росією. Саме під його командуванням були виграні дві найбільш успішні воєнні операції ЗСУ – оборона Києва і наступ на Харківщині. Критика на його адресу є несправедливою. Деякі симпатики Залужного обернули свою любов до Валерія Федоровича на ненависть до Сирського. Політичні противники Зеленського зробили з цього дискредитаційну кампанію проти Зеленського і Сирського. А росіяни лише трохи додали. Наші «корисні ідіоти» зробили всю ІПСО проти власної держави власними руками. Але, що треба розуміти. Зараз ситуація на фронті визначається не прізвищем Головнокомандувача ЗСУ, а нестачею боєприпасів і зброї, у зв’язку із затримкою американської допомоги і виснаженням арсеналів європейських країн. Ще одна проблема – величезна нестача бійців на фронті. Тому і потрібна нова хвиля мобілізації, якщо ми прагнемо продовжити спротив російській навалі.
Так, нещодавно Верховна Рада ухвалила в першому читанні урядовий законопроект про посилення мобілізації. Але деякі експерти вважають, що документ не здатен забезпечити ані справедливість, ані мобілізацію. Що Ви думаєте про його якість?
У нас немає прийнятної альтернативи мобілізації. Єдина альтернатива – це програш у війні і капітуляція. Будь який законопроект про мобілізацію буде викликати критику, тому що більшість критиків «несправедливості у мобілізації» де-факто виступають проти мобілізації як такої. Зараз у Верховній Раді розглядається компромісний варіант законопроекту. Якщо б був більш жорсткий варіант цього законопроекту, то він навряд пройшов би через парламент. Проблема не в якості законопроекту (з цієї точки зору він не гірше і не краще більшості інших законопроектів), а в неоднозначному ставленні до самої мобілізації.
Як відомо, у військових колах критикуються положення в законопроекті про засоби впливу для ухилянтів, вважаючи їх неефективними за нинішніх реалій, адже вони зможуть хіба що змусити людину зареєструватися чи оновити свої дані в ТЦК. В той же час є велика ймовірність, що суди загальної юрисдикції будуть завалені сотнями позовів від ТЦК проти ухилянтів. Що скажете з цього приводу?
Відповідь на ці запитання дасть лише практика. Свого часу були такі ж побоювання, що суди будуть завалені позовами щодо комунальних тарифів. Але ці побоювання не підтвердились. Зараз ситуація може бути більш проблемною. Але наскільки, ми побачимо лише на практиці.
Багато запитань у суспільства виникає щодо того, чому не мобілізовують у більшій кількості громадян, які вже мають досвід роботи на посадах, які передбачали дозвіл на носіння (використання) вогнепальної зброї, в тому числі серед правоохоронців, яким законом надають бронь або відстрочку. Що скажете з цього приводу? Для чого країні стільки правоохоронців в тилу? Чого боїться влада?
– А хто сказав, що їх не мобілізують? З перших днів війни їх мобілізують не менше, якщо не більше, ніж в інших суспільних групах. Думаю, що цю проблему треба оцінювати по конкретних правоохоронних структурах. Але насправді цю тезу використовують для того, щоб обґрунтувати популярну популістську теорію, що воювати мають лише ті, хто хочуть, або «державні люди», а інших не треба чіпати. Це хибна теза, яка не відповідає нинішньому етапу війни. Для того, щоб зупинити російську навалу і примусити ворога хоча б до домовленості про припинення бойових дій, воювати треба і доведеться представникам різних соціальних груп. І це також питання соціальної справедливості. Але мобілізація має бути раціональною. Зокрема в Кабміні мають визначити скільки нам потрібно в тилу (по мінімуму) і поліцейських, і водіїв, і працівників різних соціальних служб, і державних службовців, тощо. До речі, зазначу, що у нас сотні тисяч людей взагалі не мають офіційного статусу зайнятості. І в контексті мобілізації у мене до таких людей питань набагато більше, ніж до поліцейських чи державних службовців.
В Україні почала діяти програма рекрутингу до ЗСУ, коли кожен охочий українець може самостійно обрати той підрозділ та вакансію, де хоче служити. Чи може рекрутинг замінити мобілізацію?
Ні. Він лише частково і відносно незначною мірою може задовільнити потреби українського війська.
Наскільки критичною є ситуація, якщо Конгрес не зможе ухвалити рішення про допомогу Україні? Чого очікувати, якщо передвиборчий азарт в Америці візьме гору над здоровим глуздом?
На жаль, такий ризик є доволі великим. З військовою допомогою з боку США ситуація вже є проблемною, а може стати і критичною. Допомога через європейські та інші треті країни лише частково може компенсувати нестачу американської воєнної і фінансової допомоги.
Раніше на сайті Конгресу США був опублікований дуже важливий документ – «Пропонований план перемоги України». Його підписанти, керівники трьох ключових комітетів Палати представників та впливові члени Республіканської партії, які різко критикують адміністрацію Джо Байдена за недостатню військову підтримку України та вимагають від нього ефективних заходів, пропонуючи надати ЗСУ критично важливу зброю. Як оцінювати якість та роль цього документу в контексті заяв, очевидно, найбільш вірогідного кандидата в президенти США від республіканців Дональда Трампа, який побажав своїм опонентам «гнити разом зі своєю Україною, Ізраїлем та іншими проблемами»?
Це цікавий, достатньо якісний і важливий документ. Але його реальна політична роль, на жаль, є дуже обмеженою. Маленька, але дуже гучна і агресивна група радикальних трампістів (так звані MAGA) більше впливають на позицію республіканської більшості в нижній палаті Конгресу США та її спікера Майка Джонсона, ніж авторитетні і досвідчені керівники конгресових комітетів. А визначальною буде позиція Трампа, який виступає проти будь-яких компромісів з Байденом. Передвиборна стратегія Трампа полягає якраз в тому, щоб створити якомога більше проблем для Білого дому, навіть якщо це проблеми і для США в цілому.
Що скажете про інтерв’ю Володимира Путіна американському журналісту і телеведучому Такеру Карлсону? Російські ЗМІ анонсували як подію неймовірного масштабу. Які цілі переслідувались та чи досягли вони своєї мети серед західної аудиторії?
Це пропагандистське і політтехнологічне «інтерв’ю». Навіть з політтехнологічної точки зору воно могло б бути набагато більш небезпечним. Путін зробив його на «трієчку з мінусом» (за п’ятибальною системою). Головна мета Кремля – вийти на американську (в першу чергу трампістську аудиторію) з виправданням і обґрунтуванням війни Росії проти України, а також з демонстрацією нібито готовності Путіна до миру. Насправді ж він хоче не миру, а капітуляції України, а для цього йому потрібно припинення західної, особливо американської допомоги Україні.
Повного припинення західної допомоги він не досягне. Відповідні проблеми в США виникли задовго до цього інтерв’ю. Пропагандистський ефект цього інтерв’ю буде обмежений. Воно донесе деякі кремлівські наративи до частини трампістської аудиторі в США, і може стати аргументом для тієї частини західних еліт і громадськості, які прагнуть припинення війни в Україні будь якою ціною. Але не більше того. На політичну позицію колективного Заходу це інтерв’ю жодним чином не вплине. В Європі зараз відчувають воєнні загрози з боку Росії саме для себе навіть більше, ніж в 2022 р.
Дональд Трамп заявив, що “заохочуватиме” Росію атакувати будь-якого члена НАТО, який не платить “по рахунках” як частина військового альянсу. Що можете сказати з цього приводу?
Не треба плутати політичну риторику (особливо таких специфічних політичних суб’єктів як Трамп) з реальними політичними діями. Трамп і раніше багато чого говорив. Він називав Крим російським, але при президентстві Трампа жодної зміни позиції США в кримському питанні не відбулось. Він прагнув домовитись і навіть подружитися з Путіним, а на практиці відносини між США і Росією в часи президентства Трампа тільки погіршились. І так далі. Таких прикладів можна навести дуже багато.
Побоюватись треба не контрверсійних, непродуманих, а іноді просто безглуздих заяв Трампа, а його несистемності, непослідовності, політичних шарахань і особливо його популістської конфліктності. Найбільший ризик в тому, що Трамп може спровокувати гостру політичну кризу в США, а якщо стане Президентом США, то може підірвати єдність західного світу, і зламати ті геополітичні конструкції, які США ретельно вибудовували багато десятиліть.
ЄС у межах нового пакета санкцій хоче ввести обмеження проти китайських компаній за їхню допомогу Росії. Наскільки ефективні санкції та чи є зацікавленість в тому, щоб прибрати усі шпарини, якими користується російський агресор сьогодні?
Я вже втомився пояснювати (з перших днів російського вторгнення), що в природі не має таких санкцій, які б зламали економіку великих країн, тим більше, коли санкційного режиму не дотримується багато країн світу, зокрема такі великі економіки як Китай, Індія, Туреччина, тощо. Північна Корея і Іран витримали санкції, які підтримували набагато більше країн, ніж зараз санкції проти Росії. На жаль, ефект санкцій проти Росії виявився обмеженим і Росія достатньо швидко пристосувалась до західних санкцій. До того ж в західному санкційному режимі дійсно виявилось багато шпарин.
Але санкції все ж таки послабили російську економіку і російський військовий потенціал. Про це свідчать і падіння курсу рубля в півтора рази минулого року, дефіцит яєць і багатьох інших товарів, проблеми в російській авіації і автобудуванні. Якщо б не було західних санкцій, то у Росії було б набагато більше можливостей для ведення війни проти України. Всі шпарини, як свідчить історичний досвід, прибрати неможливо, але робити це треба майже по максимуму, і це має бути головним напрямом посилення санкційного режиму (посилення експортного контролю і вторинні санкції проти компаній, які допомагають Росії обходити санкції).
Схоже, що в українському парламенті назріває криза. Нещодавно стало відомо, що у фракції «Слуга народу» є 17 заяв на складання мандату. Чи вдасться зберегти політичну стабільність всередині країни та яка вірогідність проведення парламентських виборів в Україні?
Є заяви і серед депутатів інших фракцій і, особливо, депутатських груп. Зараз депутатський статус створює купу проблем і обмежень, а от вплив депутата став значно меншим. Тому і хочуть втекти з Верховної Ради деякі народні депутати.
Але заява ще не означає позбавлення мандату і скорочення чисельності депутатського корпусу. Якщо з парламенту хоче вийти депутат, обраний за партійним списком, то його відпустять без проблем, а замість нього до Верховної Ради зайде інша людина за партійним списком. Що вже і відбулось декілька раз. А от депутата-мажоритарника зараз замінити неможливо. Тому маловірогідно, що саме мажоритарників будуть відпускати. Нагадаю, що за припинення депутатського статусу (навіть за власним бажанням) окремого парламентарія має проголосувати більшість народних депутатів.
Тому жодної парламентської кризи зараз немає. На сьогодні у складі Верховної Ради – 401 народний депутат. Український парламент є повноважним, поки в його складі не менше 300 народних депутатів. В складі фракції партії «Слуга народу» зараз 235 депутатів. Для збереження однопартійної парламентської більшості потрібно, щоб до неї належало не менше 226 народних депутатів. Якщо буде менше, то треба буде створювати коаліцію парламентської більшості.
Поки йде така масштабна і інтенсивна війна, як зараз, і діє нинішній закон про воєнний стан, неможливо проведення жодних виборів, зокрема і парламентських. Якщо війна занадто затягнеться, і не буде такою інтенсивною, як зараз, і якщо депутати поміняють відповідні норми закону про воєнний стан, або скасують воєнний стан, тоді можна буде провести і парламентські вибори, і не тільки. Як тільки виникне можливість для проведення виборів, тоді, скоріше за все, одночасно пройдуть і парламентські, і президентські вибори.