Озвучені Трампом плани щодо виведення американських військ з Сирії спочатку були сприйняті скептично, оскільки це означає геополітичний відступ Америки, особливо якщо врахувати, що наземний контингент американців в країні є досить скромним за чисельністю. Але плани ці стали набувати реальних обрисів, і навіть почалося виведення перших підрозділів, а тому виникає наступне питання. Що означає і до чого веде цей маневр Вашингтона, тобто адміністрації Трампа або ще точніше - самого Трампа?
Адже дуже багато хто у Вашингтоні і його владних коридорах виступають проти такого рішення Трампа. Про це свідчать заяви ряду політиків, навіть деяких республіканців, а також гучна відставка міністра оборони США Джеймса Меттіса, який є різким противником такого рішення.
Отже, які причини і наслідки виведення американського контингенту з Сирії? До того ж, з’явилися дані про те, що Трамп має намір істотно скоротити військову присутність ще й в Афганістані з перспективою повного виведення військ звідти.
Офіційний мотив виведення американських військ з Сирії є простим і благородним. Оскільки Ісламська держава Іраку і Леванту (ІГІЛ) розгромлена, і це нібито було єдиною причиною перебування американських військ в Сирії, слід повернути американських хлопців додому, щоб вони не гинули і не калічились в далекій Землі Сирійській, не кажучи вже про скорочення витрат на війну і утримання військ за тридев’ять земель від Америки. Приблизно так своє рішення обґрунтував Дональд Трамп, і, мабуть, дуже багато рядових американських громадян, тим більше його виборців, гаряче і щиро його підтримали.
З Сирії спіймавши облизня
Військовий контингент, що знаходиться безпосередньо на території Сирії, не надто великий і становить всього лише близько 2000 осіб, зайнятих переважно підготовкою місцевих військових формувань для боротьби, з одного боку, з ІГІЛ, а з іншого – з військами Башара Асада. Прибрати Асада у американців і західної коаліції не вийшло, оскільки його підтримують Іран і Росія, які вважають нинішній багдадський режим легітимним і діють на його запрошення.
Американська стратегія участі в конфлікті, так би мовити, в дистанційному режимі, тобто шляхом нанесення авіаційно-ракетних ударів, себе не виправдала з точки зору встановлення контролю якщо не над усією Сирією, то хоча б над деякими сирійськими регіонами. Зробити ставку на підготовку американцями місцевих військових формуваннь також не вийшло, оскільки ці формування часто підтиримували ІГІЛ або інші ісламістські угруповання, і просто виявилися ненадійними.
Навпаки, російським і іранським військам, які зробили акцент на безпосередню участь в сирійському конфлікті на стороні багдадського уряду Асада, вдалося закріпитися в Сирії міцно і надовго, взявши під контроль значні території і розділивши Сирію на зони впливу з опорою на режим Асада. Можна по-різному ставитися до Асада, але його режим виявився більш надійною базою для встановлення зовнішнього впливу, ніж різношерстні угрупування, на які робили ставку Штати і їх союзники, включаючи Саудівську Аравію.
В кінцевому підсумку, це зрозуміли в Туреччині, яка також зробила ставку на безпосереднє введення військ на територію Сирії. Туреччина має свій інтерес: не допустити створення на території Сирії курдської (квазі) держави (Рожави), яку Анкара вважає загрозою, оскільки розглядає її як базу курдського сепаратизму і екстремізму всередині самої Туреччини. Характерно, що в Туреччині досить лояльно ставляться до аналогічної, реально вже існуючого квазі-державі в Іракському Курдистані і навіть підтримують з нею економічні відносини, зокрема, транзитуючи на експорт видобуту в Іракському Курдистані нафту.
Спочатку турецька влада і особисто Реджеп Ердоган наполягали на усуненні від влади Башара Асада будь-яким шляхом, включаючи силовий. Тому серед спонсорів антіасадівської Вільної сирійської армії (ВСА) Туреччина грала найважливішу роль. Але в подальшому, під тиском Росії і об’єктивних обставин в Анкарі відмовилися від вимоги негайного усунення Асада за всяку ціну, розсудивши, що Асад – це, може, погано, але все інше ще гірше. ССА виявилася досить ненадійним формуванням, різні угрупування в політичному керівництві якої не можуть домовитися, а бійці часто зовсім біжать до ісламістів.
В реальності виходить, що в Сирії будуть або ісламісти, або Асад, який видається куди меншим злом, у всякому випадку, в порівнянні з ІГІЛ.
На даний момент в Сирії відбувається два процеси. З одного боку, за підтримки Ірану і Росії Асад поступово повертає контроль над значною частиною території країни. З іншого боку, Сирія розпадається на зони впливу Росії, Ірану і Туреччини, причому в російських і іранських зонах формальним господарем буде вважатися режим Асада, що дуже схоже на маріонеткову державу Петра Скоропадського в 1918 році, що знаходилася під військовим протекторатом Німеччини і Австро-Угорщини.
На відміну від Росії, Ірану і Туреччини, Америка так і не знайшла свого «місця під сонцем» в Сирії. Нечисленний американський контингент розкиданий по всій країні. Частина його знаходиться на півдні, на кордоні з Йорданією. Спочатку ці території контролювалися антіасадовскою ССА, потім їх захопила Ісламська держава, а зараз вони знову повернулися під контроль Асада.
Основна маса американських військових розкидана на півночі і північному сході країни аж до пустельної провінції Дейр-ез-Зор на кордоні з Іраком, де знаходиться військова база Ет-Танф, на якій американці тренували і озброювали антиасадівскі формування.
Ці райони багаті нафтою, але утримати їх у американців немає ні сил, ні коштів, ні можливостей, незважаючи на всю їх міць, саме тому, що вони не мають достатньої опори у вигляді реальних союзників на місці.
Провальною виявилася і задумка Штатів прокласти через Сирію і союзний Катар газопровід для подальшої поставки палива в Європу. Тут переслідувалися дві мети: по-перше, це суто комерційні інтереси, а по-друге, геополітична мета створити в Європі додаткову конкуренцію російському газу, щоб видавити Москву з європейського газового ринку або істотно обмежити її присутність на ньому.
Але гарантовано контролювати необхідні для цього території американці не в силах. До того ж вельми непрості відносини з Туреччиною створюють безліч проблем для продовження передбачуваного газопроводу до кінцевого споживача, тобто до багатого європейського енергетичного ринку.
У той же час опоненти США, перш за все Росія і Іран, за допомогою підтримки і зміцнення режиму Асада контролюють густонаселені центральні райони країни. Вибити їх звідти наразі неможливо. До того ж подібний силовий сценарій загрожує конфліктом з ядерними державами з непередбачуваними наслідками. Було б через що – через Сирію, що знаходиться в тисячах кілометрів від Америки і не представляє для США особливого інтересу!
Тому Америці немає особливого резону тримати там військові контингент, витрачаючи на це величезні кошти. У цьому сенсі Трамп має цілковиту рацію, хто і що про це б не говорив.
Проте, 6 січня в Єрусалимі радник Трампа з національної безпеки Джон Болтон, роз’яснюючи ситуацію з висновком американців з Сирії, заявив, що після виведення американців вакуум займуть турецькі війська. Виведення військ торкнеться тільки територій на схід від Євфрату, база в Ат-Танф на кордоні з Йорданією збережеться для контролю дій Ірану. Вся інша коаліція залишиться на своїх місцях. Фактично США дають карт-бланш Туреччині на сході Сирії, однак ставлять перед турками умову вести боротьбу з ІГІЛ.
Поб’ються вони чи ні?
У ЗМІ висловлюється також наступне припущення. Трампом рухає ще й розрахунок на те, що в боротьбі за розділ сфер впливу в Сирії нинішні коаліціанти в складі Росії, Ірану і Туреччини поб’ються. Сирія перетвориться в клаптеву ковдру, виткану з частин, підконтрольних різним зовнішнім силам.
Подібні розрахунки мають підстави, оскільки зазначених союзників важко назвати союзниками. Без спільного ворога в особі ІГІЛ і опонентів в особі західної коаліції, перш за все США, «троїстий союз» Росії, Ірану і Туреччини має шанси перейти, як мінімум, в приховане протистояння, оскільки їх інтереси різні, а часто навіть суперечать один одному.
Росії потрібний вагомий військово-політичний вплив в Середземномор’ї. Для цього Москва буде до останнього підтримувати і зміцнювати режим Асада, тим більше що замінити його реально ніким. Треба віддати належне, що поки Москва справляється з цим завданням непогано.
Іран також зацікавлений в збереженні дружнього режиму Асада. Тегеран вважає правлячу в Сирії алавітську верхівку ідеологічно близькою, що викликає безліч питань, оскільки іранський шиїзм і алавізм, м’яко кажучи, надто різняться, але в ці подробиці вдаватися не будемо. Швидше за все, мова йде про політичну доцільність, в ім’я якої іранські шиїти і сирійські алавіти, яких навіть мусульманами назвати можна з великою натяжкою, побачили один в одному ідейну спорідненість. Тегерану потрібен шиїтський і / або алавітський пояс через шиїтські анклави Іраку і Сирії до середземноморського узбережжя в Лівані, де знаходиться шиїтський рух «Хезболла». Цей пояс необхідний Ірану не тільки для політичного впливу, але і для постачання шиїтів зброєю. Це дозволяє Ірану відчутно загрожувати Ізраїлю. Нагадаємо, що Ізраїль та Іран з часів ісламської революції 1979-го року вважають один одного найлютішими ворогами і неодноразово заявляли про готовність знищити один одного. Крім того, шиїтському Ірану важливо простягнути ланцюжок свого впливу якомога далі вглиб сунітського світу, оскільки суніти, перш за все монархії Затоки, також вважають Іран найлютішим ворогом, а в Тегерані відповідають взаємністю.
У свою чергу, Асад, який з усіх боків оточений ворогами, дуже зацікавлений в такому серйозному союзнику, як Іран. Москва – це, звичайно, добре, тим більше вона поставляє високотехнологічні озброєння. Але Москва далеко, воює не на своїй території, переважно забезпечуючи авіаційну складову і ППО. У свою чергу, Іран – поруч, і він підтримує Асада наземними військами, в тому числі «стражами ісламської революції».
Звісно ж, що Москва і Тегеран в Сирії теоретично можуть ужитися, оскільки їх інтереси не дуже перетинаються. А головне, і Росія, і Іран зацікавлені в збереженні режиму Асада, майже повністю підконтрольного їм. Поки існує Асад, він влаштовує і Москву, і Тегеран, але, якщо допустити, що Асад перестане задовольняти обидві сторони, відшукати компромісну фігуру може виявитися непростою справою.
Інша річ, Туреччина, яка вступила в коаліцію з Росією і Іраном нещодавно після початку тісних торгово-економічних контактів між Анкарою і Москвою на грунті будівництва газопроводу «Турецький потік», а також атомної станції Аккёй за російським проектом. До цього Туреччина всіляко підтримувала і постачала антиасадівску ССА, категорично висуваючи умову усунення від влади Асада і повалення його режиму. Очевидно, зміна позиції Анкари щодо Асада була умовою економічного співробітництва з Москвою. Тому що тепер Анкара проти збереження режиму Асада не заперечує, принаймні, відкрито.
Повторимо, що головною метою втручання Туреччини в сирійський конфлікт є запобігання створення на території Сирійського Курдистану (Рожави) – курдського державного утворення. В Анкарі це вважають найнебезпечнішою загрозою з точки зору ескалації курдського сепаратизму і екстремізму. Туреччина вводить війська в ті регіони, в яких має місце кристалізація курдських структур самоврядування, а також туди, де проживає тюркомовне населення під приводом захисту одноплемінників. Нарешті, Ердогану кров з носу треба зупинити потік біженців, який хлинув з Сирії та Іраку до Туреччини, сподіваючись пробратися в Європу і перетворюючи Туреччину у відстійник.
Чергове зрада курдів
Крім того, в повний зріст постає характерне для цього регіону курдське питання, яке дуже багато ускладнює. Адже дії Америки щодо курдів можна розцінювати як зраду!
Нагадаємо, що курди є іраномовним народом, який з давніх-давен населяє цю територію, на якій проживає і донині. Можна з упевненістю сказати, що курди – це чи не єдиний автохтон, який проживав тут задовго до нашої ери. Виняток становлять тільки автохтонні перси (іранці), які, втім, зазнали сильної арабізації і тюркизації навіть генетично. Курди проживали тут набагато раніше арабів і тюркських народів, які прийшли в Середньовіччі. Хоча курди ніколи не мали своєї держави, Курдистан як етно-географічне поняття існує споконвіку і досить чітко ідентифікується аж до географічних координат. Відзначимо, що курди, виходячи з невід’ємного права націй на самовизначення, мають повне право створити свою національну державу. Але історичні курдські території виявилися розділеними між чотирма державами – Туреччиною, Іраном, Іраком і Сирією. Характерно, що багато в чому тут винен Захід: виробляючи розділ колишньої Османської імперії після Першої світової війни і створюючи досить штучні утворення під назвою Сирія та Ірак для розділу сфер впливу між Францією і Британією, західні «цивілізатори» абсолютно не враховували інтереси численного курдського етносу. Визнаючи на словах право націй на самовизначення, міжнародне співтовариство, перш за все «розвинений і демократичний» Захід, вже довгі роки відмовляє в такому праві цьому народу, чисельність якого, за скромними підрахунками, оцінюється мінімум в 40 млн чоловік. За європейськими мірками, це величезний народ, який можна порівняти з населенням Іспанії (46,5 млн чоловік) і значно перевищує за кількістю населення Португалію (10 млн чоловік).
У сирійському конфлікті курди з самого початку мали стати потерпілою стороною, але роль «терпил» не підходить цим суворим хлопцям, які звикли воювати з покоління в покоління.
Режим Хафеза і Башара Асада спочатку репресував курдів. З початком конфлікту і ослаблення влади Багдада, курди самоорганізувалися, створивши досить серйозні військові формування, часто побудовані – що цікаво! – на повністю демократичних принципах. І хоча демократія і армія – речі, начебто, несумісні, але курдські підрозділи показали себе відмінними військами в боротьбі з ісламістами, перш за все, з Ісламською державою і ан-Нусра, що вважається місцевим підрозділом Аль-Каїди.
Вступ курдів в боротьбу проти ісламістів був викликаний тим, що ісламісти вкрай агресивно поводилися по відношенню до курдів, аж до масового їх знищення, хоча курди є такими ж мусульманами-сунітами. Правда, є серед них багато послідовників зороастризму і своєрідного синкретичного культу – езідізму. Крім того, серед курдів зараз дуже популярний атеїзм і марксизм в дуже своєрідному розумінні, що неабияк дивує.
У будь-якому випадку, курдські формування внесли дуже великий внесок у розгром Ісламської держави. У той період в 2015 році, коли ісламісти розширювали підконтрольні їм території в Іраку і Сирії з величезною швидкістю, і їх ніхто не міг зупинити, часто саме курди брали на себе головний удар, несучи великі втрати. Таким чином, об’єктивно курди воювали на стороні всіх учасників всіх коаліцій. У боротьбі з ісламістами вони були союзниками Асада і Москви, а також американців, які були дуже налякані появою нової терористичної загрози з боку ІГІЛ. Формально курди були союзниками Ірану, оскільки сунітські екстремісти є найлютішими ворогами шиїтів. Нарешті, об’єктивно курди були союзниками навіть Туреччини, оскільки Ісламська держава у її кордонів не обіцяла нічого доброго Туреччини, в якій повно своїх проблем.
В результаті, курди з ворогів перетворилися в досить дружній для режиму Асада контингент, але за умови, що курди отримають якісь права автономії, якими вони, втім, користуються зараз, оскільки курдські регіони Багдадом не особливо контролюються. У порівнянні з ісламістами, режим Асада став для курдів меншими злом.
Втрутилася і всюдисуща «рука Кремля». Серед курдів завжди була достатня кількість симпатиків Москви, яка підтримувала прагнення курдів до незалежності, природно, в своїх, московських метою набуття впливу у вибухонебезпечному близькосхідному регіоні. Союз Москви з Асадом і Туреччиною багато курди порахували зрадою. Правда, саме Москва, за чутками, схилила Асада дати обіцянку після закінчення війни прийняти нову конституцію і облаштувати країну так, щоб сирійські курди отримали широку автономію.
Вважаючи Москву і Багдад не дуже надійними партнерами, курди знайшли союзників в особі Америки. Штати підтримували, постачали і озброювали курдів, оскільки останні відчайдушно боролися з ІГІЛ і іншими ісламістами, яких у Вашингтоні бояться, як чорт ладану, особливо після 11 вересня. Америці набагато вигідніше підтримувати звичних до збройної боротьби курдів, ніж відправляти за тридев’ять земель своїх солдатів, неминуче ризикуючи отримати зворотний потік трун. Ставка на тренування і озброєння Сирійської вільної армії також виявилася досить сумнівною, тоді як готові до бою курди стали вельми грізною зброєю проти екстремістів. До того ж, спираючись на курдів, американці отримували певні можливості впливу в регіоні, але це в Америці розуміли при адміністрації Обами.
З приходом до влади Трампа ситуація і підходи змінилися. ІГІЛ в цілому розгромлено, «бізнесмен від політики» Трамп не хоче витрачати гроші на далеку війну в Сирії і якихось курдів, про які недалекий в геополітиці, а також в «історії з географією» Трамп взагалі має скільки-небудь певне поняття .
Фактично сирійських курдів використовували і зрадили, залишивши наодинці з двома серйозними ворогами в особі знову зміцнілого Асада і Анкари. Відносно Асада у курдів залишаються тільки надії на Москву, але очевидно, що Кремль грає в свої імперіалістичні гри, і не факт, що Москва не зрадить остаточно курдів і не дасть Асаду карт-бланш на агресію проти них.
З другим ворогом курдів в особі Анкари справа йде набагато гірше, оскільки Ердоган є досить некерованим як Америкою, так і Москвою. Чи стане Кремль коригувати плани свого геополітичного та економічного співробітництва з Анкарою через «якихось» курдів – велике питання. Що стосується Америки, то і вона останнім часом не в змозі впливати на все більш норовливу Анкару, тим більше, знову-таки, через «якихось» там курдів.
Відомо, що метою нинішнього турецького вторгнення «Оливкова гілка» є ліквідація курдських повстанців з «Демократичного союзу» (PYD) і «Загонів самооборони» (YPG). У Туреччині ці формування оголосили частиною Робочої партії Курдистану, яка веде підривну роботу в Туреччині, але ніяких підтверджень цьому немає.
Туреччина прагне перешкодити створенню єдиної курдської дуги від Іракського Курдистану на захід до Середземного моря. Тут є і суто меркантильний інтерес, оскільки це дозволить затиснутим на материку у ворожому оточенні іракським курдам поставляти нафту на світові ринки в обхід Туреччини, в результаті чого турки втратять значні доходи від транзиту курдської нафти.
Серед курдів звістка про відхід американців з Іраку викликала очікуване невдоволення. Коаліція, очолювана курдами, заявила, що відхід американців сильно дестабілізує обстановку. Курди попереджають, що ісламісти до кінця не розбиті, можуть перегрупуватися і почати новий наступ. Курди вкрай незадоволені, що їх використовували, а коли вони стали непотрібними, залишили наодинці з потужними ворогами. Навіть в США висловлюється думка, що рішення Трампа піти з Сирії може бути розцінено Анкарою як карт-бланш для нападу на курдські позиції, відвойовані в боях з ісламськими екстремістами. У військових колах США також багато хто вважає, що своїм відходом з Сирії фактично зраджують курдів, які реально проливали кров в боротьбі проти тероризму, що загрожує і Америці.
І все ж, чи виведуть американці війська?
На цю тему в Америці ведеться жорстка полеміка, і далеко не тільки в зв’язку з черговою зрадою дружніх курдів.
Цілий ряд політиків, включно з формальними однопартійцями Трампа з Республіканської партії, жорстко розкритикували рішення про виведення військ з Сирії.
До того ж, повторимо, Трамп багато в чому теж правий, він має підтримку рядових виборців, яким ні до чого війна в далекій Сирії. Інша справа, що, приймаючи подібні рішення, слід враховувати всі обставини, геополітичні інтереси і інтереси союзників. Але це не про Трампа …
Спочатку висловлювалися сумніви, що виведення військ в реальності не відбудеться, оскільки подібні заяви вже багато разів звучали, але ніяких дій за ними не слідувало. До того ж, багато з високих постатей Пентагону категорично проти.
Але, як бачимо, бізнесмен Трамп вміє продавлювати свої рішення із завзятістю бульдозера. Глава військового відомства Джеймс Меттіс пішов у відставку, але все ж таки підписав наостанок документ про виведення військ.
За наявною інформацією, процес виведення вже почався. Зокрема, 50 американських військовослужбовців і вміст складів з провінції Ель-Хасака вже передислоковані до сусіднього Іраку.
Єдиним видимим результатом опозиції діям Трампа стало те, що терміни виведення військ розтягуються. Якщо спочатку йшлося про 30-60 днів то тепер вже заговорили про 4 місяці.
До чого все це призведе, покаже час …