Дедалі більше фактів про «подвиги» путінських виродків в Україні плюс деякі дані з російських пабліків призвели до необхідності порушити питання про соціальну базу путінської армії. Якщо коротко, це мародери, грабіжники та патологічні вбивці.
Звичайно, подібна характеристика погано узгоджується із загальноприйнятими в соціальних науках категоріями. Але наведене кримінальне та морально-психологічне визначення емоційного характеру є єдиним вірним після того, як розкрилися злочини проти людяності в Бучі, Ірпені, Гостомелі. І очевидно, що зазначені передмістя столиці – це лише початок величезного переліку тих місць, де путінська орда скоїла військові злочини, гідні нового Нюрнберзького процесу.
І все ж саме жахливі кадри з Бучі-Ірпеня-Гостомеля… Ці десятки, навіть сотні тіл, що лежали прямо на вулицях… Або злегка присипані землею у величезних могилах… У загиблих часто пов’язані руки, а вбиті вони пострілом у потилицю… Тобто їх вбивали спеціально… Умисно… Звіряче… Це якась масова патологія, порівняно з якою якийсь серійний убивця здається мало не дрібним хуліганом, як би це блюзнірсько не звучало…
Навіть дуже зрілого віку мужику, який прожив більшу частину життя, від фото та відео з Бучі стає не по собі.
Ще один штрих, описаний учасником бойових дій на захід від Києва Юрієм Касьяновим:
«Коли ми увійшли до щойно звільненого Мотижина, місцеві зустрічали нас і плакали. Вони розповідали страшні історії, як гинули мирні і ні в чому не винні люди… Яку загрозу для російських солдатів становила 65-річна бабуся, яка йшла від свого двору через дорогу, щоби погодувати сусідського кота, господарі якого поїхали і залишили його? За що застрелили бабусю? Таких випадків лише у Мотижині десятки. Люди тепер просто ненавидять Росію, і вони готові віддати українським солдатам останнє, що мають, з одним проханням – вбивайте їх. Тому що, як казав один віруючий, Путін – це диявол, а російські солдати – це слуги диявола».
Пізніше стало відомо, що в селі Мотижин виявлено братську могилу, в якій окупанти намагалися сховати до 300 тіл убитих ними місцевих жителів.
Усе це нагадує знамениту «бісовщину» з однойменного твору російського (!) класика Федора Достоєвського, написаного, до речі, за мотивами колись знаменитої «нечаївської справи». Тільки реальна бісовщина виявилася набагато страшнішою, ніж книжкова у Достоєвського. До того ж, вбивство студента Іванова в 1869 році нечаївцями нібито за зраду мало все ж таки деякі ідейні причини, тоді як розбещена кримінальність і звірства російської солдатні має суто меркантильно-мародерські причини. деградував стада приматів, яким виявилася путінська армія. Останнє психологічне явище детально досліджено великим Еріхом Фроммом і отримало назву ірраціональної деструктивності та садизму.
Тому аналітики зараз не вийде і доведеться обмежитися публіцистикою.
Факти, звинувачення та новий Нюрнберг
Але деякі факти та узагальнення потрібно зробити.
Міністерство оборони Росії вже поспішило заявити, що жахливі картини злочинів, скоєних російськими вояками у Бучі та інших населених пунктах, є провокацією та «постановним шоу київського режиму та Заходу». Мовляв, за час перебування Бучі під контролем російських військ жодного місцевого жителя не постраждав від будь-яких насильницьких дій.
Очевидно, що в Москві нахабно і цинічно брешуть. Але тут важливе інше. Очевидно, що московські начальники і старші офіцери в підрозділах просто не в змозі керувати розбещеним натовпом своїх вояк, які вважають військові злочини чимось природним, таким собі casus belli, а значна частина офіцерів перебувають у стані тієї ж моральної деградації, що і люмпенізована солдатня і нижчі чини.
Водночас, поряд із фіксацією військових злочинів російської солдатні українськими компетентними органами на тимчасово окупованих територіях України, на момент написання цього тексту цією роботою паралельно вже зайнялися міжнародні правозахисники, зокрема, Міжнародна правозахисна організація Human Rights Watch.
На момент написання цього тексту правозахисники задокументували свідчення очевидців про інциденти, що відбувалися у Чернігівській, Харківській та Київській областях з 27 лютого до 14 березня. У рамках підготовки доповіді організація опитала 10 осіб — очевидців, потерпілих та мешканців територій, зайнятих російськими силами.
У доповіді йдеться про дві позасудові страти – 27 лютого у селі Старий Биків Чернігівської області та 4 березня у Бучі Київської області. У першому випадку російські солдати затримали і стратили щонайменше шістьох чоловіків. У другому було затримано п’ятеро, їх поставили на коліна, після чого одному з них вистрілили в потилицю. Що трапилося з рештою, не уточнюється.
6 березня у селищі Ворзель за 50 кілометрів на північний захід від Києва військові кинули у підвал димову шашку, де ховалася жінка та 14-річна дитина, а потім вистрілили в них, коли ті вийшли. Дитина померла на місці, жінка померла від ран через два дні.
Жителька села Мала Рогань Харківської області розповіла правозахисникам, що 13 березня російський військовослужбовець побив її, кілька разів зґвалтував та порізав їй обличчя та шию.
Глава відділу HRW у Європі та Центральній Азії Х’ю Вільямсон закликав розслідувати ці випадки як військові злочини.
Крім того, американські ЗМІ опублікували супутникові знімки, з яких випливає, що трупи вбитого цивільного населення в Бучі з’явилися на вулицях вже з 11-19 березня, коли це містечко було окуповане путінськими нелюдами.
Таких свідчень у іноземних держав, міжнародних організацій та українських компетентних органів накопичуватиметься дедалі більше, і все це матеріали для Міжнародного суду у Гаазі. І той факт, що Росія цей суд не визнає, це не врятує від помсти.
Тим більше, що картинами звірств у Бучі вже жахнувся весь світ. Тому висловили обурення та огиду лідери та високопосадовці ООН та ЄС, США, Австралії, Франції, Німеччини, Британії, цілої низки інших країн, включаючи дуже далекі від України держави Азії та Латинської Америки.
Цілий ряд країн та міжнародних організацій мають намір надіслати до місць масових вбивств та знущань в Україні своїх представників для висвітлення ситуації та проведення слідчих дій.
Генпрокуратура заявляє вже про тисячі вбитих та замордованих лише на території Київської області. Адже є ще, як мінімум, Сумська та Чернігівська області, звідки путінські окупанти вже забралися. І це не кажучи про Харківську та Херсонську області та Донбас.
Є інформація про те, що в райцентрі Київської області Бородянці, розташованій далі за Бучею так званою Варшавською трасою, мають місце ще більш жахливі картини звірств путінських нелюдів.
Інформація про те, який саме підрозділ російської армії стояв у Бучі, а також про його особовий склад поіменно з контактами, місцями проживання, родичами, від командування до пересічних, вже відома українським та закордонним спецслужбам. Дані по військових формуваннях, що стояли в інших населених пунктах, вже частково відомі або зараз активно встановлюються і будуть встановлені.
Результатом путінської агресії, а головне скоєних у ході цієї агресії військових злочинів та злочинів проти людяності, які не мають терміну давності, має стати нова версія Нюрнберзького процесу. До речі, автору цих рядків довелося побувати у Нюрнберзі у тому залі, де з 20 листопада 1945 року до 1 жовтня 1946 року проходив суд над гітлерівськими злочинцями та над гітлеризмом як таким. Зал цей невеликий за розміром, як виявилося насправді, хоча на фото- та кіноматеріалах про процес він видається значним. Будівля ця була обрана з тієї простої причини, що це була чи не єдина підходяща будівля, що збереглася в Нюрнберзі після масованих бомбардувань.
Натомість вибір для проведення процесу саме Нюрнберга мав глибоке значення. Саме тут проводилися з’їзди гітлерівської партії НСДАП на величезному півкруглому у плані стадіоні, що зветься «Колізеум», оскільки він схожий на давньоримські колізеї. З цілої низки причин, вдаватися до яких не будемо, саме Нюрнберг вважався таким собі «сакральним місцем» гітлеризму та націонал-соціалізму. Саме тому місцем суду над ним було обрано це місто у Північній Баварії.
Все це до того, що процес над путінізмом як військовим злочином та злочином перед людяністю у ХХІ столітті можна провести в одному з місць такого злочину, тобто у Бучі, але частину засідань майбутнього трибуналу треба було б провести у Кремлі та/або у тому бункері , в якому, за чутками, ховається Путін
Серед численних думок від того, що сталося, якими рясніють зараз паблики, звернув увагу наступний, що повністю відповідає особистим враженням:
«Весь світ обговорює шокуючі кадри з Бучі, Ірпеня та Гостомеля, звільнених від рашистів. Ці кадри на всіх передовицях світових ЗМІ. Ці кадри перед очима мільйонів людей, навіть якщо вони змушують себе не дивитися.
Ще місяць тому це були гарні, успішні міста неподалік Києва, де звичайні люди жили своїм звичайним життям. Доглядали будинки, висаджували квіти, ростили дітей, гуляли з собакою, готувалися до теплої весни.
А потім до них прийшов “руський мир”. З війною. І залишив по собі лише смерть і тотальну розруху. Як нашестя сарани, що знищує і потворює на своєму шляху все живе.
Зараз на дорогах Бучі та Ірпеня валяються сотні трупів зі слідами тортур. Згвалтовані 10-річні дівчинки… Згвалтовані дівчата на трасі, загорнуті в килим, їх убили і намагалися спалити. У перехопленнях розмов російські військові хвалиться своїм матерям, як їхні «товариші» ґвалтують «хохлушок».
Розстріляні. Спалені живцем. Чоловіки, жінки, діти – цілі сім’ї. Хлопця застрелили, коли він просто їхав дорогою велосипедом. Іншого – коли він йшов додому з пакетом картоплі. Картопля розсипалася і так і валяється на дорозі біля трупа. Сюрреалізм.
Багато хто був убитий пострілом у потилицю із зав’язаними за спиною руками. Пов’язаними знайшли навіть дітей. Дітей!.. Їх не просто вбили – стратили.
Стратили сім’ю старости Мотижина — з чоловіком та двома дітьми. Майже 300 людей кинули в братську могилу біля церкви прямо в центрі Бучі. Трупи продовжують діставати з-під завалів знищених будинків. Загиблих так багато, що місцева тероборона втратила ним рахунок.
Рашисти розстрілювали дівчат і жінок, а потім цинічно їздили танками. Начебто просто убити їм здалося недостатньо. Потрібно було принизити навіть після смерті.
Символічно, що це відбувалося на вулицях Пушкінській та Лермонтова, названих іменами російських письменників, якими північні сусіди завжди пишалися. Більше пишатися нічим. Цікаво, чи самі росіяни їх читали? Що б сказали сьогодні ці великі російські письменники, що оспівували найкращі людські якості, про своїх нащадків-нелюдей, дивлячись на ті звірства, які вони наробили в Бучі? Це вирок «великій російській культурі».
Символічно ще й те, що окупанти залишили після себе на парканах нацистські символи. Вдумайтеся – яка іронія, який цинізм! Ці написи залишили росіяни, які нібито прийшли на нашу землю «боротися з українськими нацистами». А врешті-решт власними руками розписалися в тому, що нацисти – це вони. Влаштували розправу над мирними жителями у найгірших традиціях нацистського рейху та етнічних чисток. Пекло у 21 столітті творять уже не фашисти, а нащадки тих, хто боровся з ними у 20-му столітті.
Рашисти. Справжні рашисти.
Ці події увійдуть до підручників історії як Бучанська різанина. Наші діти навчатимуть у школі параграф, у якому ми зараз живемо. У цих підручниках українців назвуть героями, а росіян – рашистами. Які недостойні ні жалості, ні прощення.
Думати, що довелося пережити всім цим людям, дуже боляче. На їхньому місці міг опинитися кожен… І якась частина кожного українця померла у Бучі.
Це непростимо. Нелюдяно. Це наруга над самим життям. Це не просто війна – справжній геноцид.
В епоху соцмереж весь світ може побачити ці звірства, і світ побачив. Страшно уявити, що ми маємо дізнатися, побачити, усвідомити після того, як звільнять Маріуполь — але це треба бачити. Ми маємо запам’ятати всі ці звірства.
Це обличчя війни Росії проти України. Справжнє. Потворне. Особа смерті. Вигляд Zла. Прокляте всіма українцями та всім світом.
Це обличчя путіна. І обличчя кожного російського солдата. “Це не ми, ми не путін”, – вже не працює. Після Бучі ніхто в це не вірить. Тому що війна – це не лише наказ, а й вибір.
Вибір ґвалтувати.
Вибір мародерствувати.
Вибір катувати.
Вибір убивати.
Вибір кожного солдата.
І за цей вибір рано чи пізно доведеться відповісти».
Злочинна війна Путіна в Україні показала, що соціальною базою російської армії є не лише насильники та патологічні вбивці, до яких повернемося дещо пізніше, але також мародери та казнокради. До того ж, мародерство та нелюдство часто доповнюють одне одного.
А російське високопоставлене казнокрадство, крім іншого, було шкурно зацікавлене у цій війні, щоб легалізувати накрадене у процесі побудови «другої армії світу». За даними ЗМІ, 2021 року в Росії заговорили про те, що в бюджеті військового відомства утворилася «чорна діра» у розмірі понад 8 трильйонів рублів. Це – на хвилиночку! – близько 100 млрд доларів за «довоєнним» курсом рубля. Російський аналог української Рахункової палати розпочав перевірку, і хоча на 8 з лишком трильйонів криміналу не накопав, але зумів встановити недостачу в розмірі більше 3 трильйонів рублів, що утворилася за 10 останніх років, що теж чимало.
Більш ніж логічно припустити, що російські генерали на чолі з Шойгу і цілою низкою олігархів, що харчувалися біля військових замовлень, були кровно зацікавлені у війні, яка, як відомо, «все спише». Особливо така «війна», яку путінські виродки ведуть зараз в Україні, коли бойова та інша техніка спалюється нашими хлопцями або просто кидається російськими визволителями в кількостях вимірюваних сотнями і навіть тисячами, не кажучи вже про стрілецьке і легке піхотне озброєння, спорядження, пайки, паливно-мастильні матеріали тощо. На таку війну, яку зараз ведуть в Україні путінські покидьки, можна списати навіть не трильйони, а квадрильйони, і не рублів, а доларів. Словом, зараз стає очевидним, що масштабні розкрадання на “оборонці” в Росії накопичилися в таких обсягах, що війна російським генералам і олігархам була вкрай потрібна, щоб замінити сліди. Інша річ, що замість «маленької переможної війни» путінський режим вліз у затяжну криваву бійню з перспективою міжнародного трибуналу, а також цілком можливою помстою російським терористам з боку різного роду формальних та неформальних «народних месників».
Переказувати численні факти мародерства з боку військовослужбовців російської армії особливого сенсу немає, оскільки зараз інтернет буквально забитий такою інформацією. Випадки мародерства настільки численні і кричущі, що передати це неможливо ні кількісно з точки зору масовості цього потворного явища, ні якісно через просто жахливість цієї потворності. Про те, що путінська солдатня мародерить усе, що бачить, повідомлялося від початку війни та вторгнення. Але особливо яскравою картинка стала наприкінці березня – на початку квітня, коли російські війська стали відходити спочатку з київської області, а потім із Чернігівської та Сумської, звільняючи північ України. Весь світ став свідком того, як ці армії бомжів і гопоти стали виводити з собою цілі колони крадених легкових автомашин. «Визволителі» тягли і продовжують тягнути з нашої території каструлі, сковорідки, алкоголь із приватного житла, сережки, лічильники газу, пральні машини, мікрохвильові печі, навіть побиті міллю старі радянські килими. Справа доходить навіть до стоптаних домашніх тапочок, а також шпильок і гумок для волосся дівчаткам. Дивитись на це без стійкого – пардон! – блювотного рефлексу неможливо.
Пізніше стало відомо, що у білоруському містечку Наровля обладнано базар, на якому ця армія мародерів та гопоти продає майно, що захоплене в Україні. В «асортименті»: пральні та посудомийні машини, холодильники, дорогоцінні прикраси, автомобілі, велосипеди, мотоцикли, посуд, килими, витвори мистецтва, дитячі іграшки, косметика.
Також гопота намагається обміняти викрадену валюту – долари та євро. Але через внутрішні обмеження з обігу валюти білоруси неохоче погоджуються на обмінні операції та пропонують загарбникам звертатися до місцевих банків. Ті відмовляються, пояснюючи це забороною командування.
У Гомелі, Мозирі, інших прикордонних з Україною містах Білорусі, куди відходили російські війська, з’явилися прийомні пункти російської поштово-транспортної компанії СДЕК, через яку російська гопота у військовій формі відправляє по містах і селах безкрайньої Росії награбоване в Україні добро. Вага вантажів, що відправляються, часто вимірюється в центнерах і навіть в тоннах.
Є дані, що наші білоруські друзі, які співчувають і допомагають в міру своїх сил і можливостей Україні, зливають інформацію з камер відеоспостереження та комп’ютерів у приймальних пунктах, з яких відправляється награбоване по Росії. Існують і деякі інші джерела та способи видобутку такої інформації. І наскільки можна зрозуміти за засобами масової комунікації, телефонні дзвінки відповідного змісту на адресу награбованого мародерів, що засвітилися при відправленні, вже почали надходити, цей процес наростатиме з перспективою переходу від вербальних до інших форм впливу.
У російських пабликах вже почали з’являтися відповідні повідомлення, наприклад:
«Поштове:
Коваленко Євген Євгенович відправив із прикордонного з Україною поштового відділення російської служби доставки «СДЕК» у Мозирі. у Рубцовськ 450 кг. інструменти, музичні колонки, стіл, намет та інші предмети.
Лазарєв Артем Петрович відправив до Рубцовська 255 кг. запчастин та електросамокат.
Миколаїв Павло Олександрович відправив до Рубцовська 205 кг. інструменти, телевізор і крісло.
Сердцев Андрій Миколайович відправив до Рубцовська 150 кг. інструментів, речей та телевізор.
Валієв Георгій Муратович відправив до Рубцовська 150 кг. інструментів та речей.
Степанов Микола Миколайович відправив до Уссурійська 140 кг. запчастин та кондиціонерів.
Канболатов Ельдар Арсланович відправив до Рубцовська 140 кг. інструментів та одягу.
Жуковський Роман Олександрович відправив до Рубцовська 130 кг. інструментів, речей та телевізор.
Чучалін Євген Вікторович відправив до Рубцовська 100 кг. інструментів, речей та кілька телевізорів.
Волощук Іван Іванович відправив до Рубцовська 95 кг. інструментів, речей та телевізор.
Колоцей Сергій Олександрович відправив до Ульяновська 90 кг. кришку багажника.
Юшин Володимир Сергійович відправив до Чити 85 кг. одягу.
Григорян Артур Ашотович відправив у Гірник 60 кг. речей, акумуляторів та запчастин для ПК.
Шулайкін Микола Миколайович відправив до Біробіджану 60 кг. одягу та рибальського приладдя.
Дацюк Іван Андрійович відправив до Рубцовська 60 кг. одягу.
Кузьмін Ігор Сергійович відправив до Рубцовська 50 кг. інструментів та речей.
Тільки за одну добу 2 квітня російські військові здали приблизно 2 тонни награбованої техніки, особистих речей, одягу та цінних металів у відділенні російської служби доставки «СДЕК» у Мозирі.
Більшість російських солдатів оформляли відправлення вкрадених речей до Рубцовська в Алтайському краї.
Також вони посилали вкрадене в:
Гірник (Алтайський край),
Читу (Забайкальський край,
Залізногірськ (Красноярський край),
Омську, Ульянівську та Новосибірську області,
Москву,
Ангарськ (Іркутська область),
Уссурійськ (Приморський край),
Біробіджан (Єврейський автономний округ).
Рівень скотства прогресує, і вже у російських пабликах з’являється таке повідомлення:
“Яндекс.Маркет” запустив сервіс продажу трофейної побутової техніки.
Поки що на початковому етапі на продаж можна виставити лише трофейні смартфони, але надалі асортимент планується розширити.
У майбутньому «Яндекс.Маркет» планує запустити продаж трофейних дитячих та спортивних товарів, а також товарів для дому та ремонту».
Словом, немає такого дна, якого орки не могли б пробити.
Штрихи до портрета путінського орка
Нещодавно довелося бачити інтерв’ю відомого московського ідеолога Олександра Дугіна. На жаль, воно загубилося у надрах інтернету, і знайти посилання не вдалося, але сенс там полягає в наступному. Дугін цілком ліберально ставиться до грабежів, мародерства і навіть до згвалтувань, що вчиняються агресорами в захоплених містах.
Мовляв, так споконвіку було… «А що така?» «21-е століття, кажете? – Ну, це таке…»
Вбивства, щоправда, не виправдовував. Але й не засуджував. Просто обійшов увагою… Щоправда, сказав, що пограбування та зґвалтування мають бути обмежені у часі від моменту взяття населеного пункту. Наприклад, не довше, ніж три доби, а потім типу вже більше не можна.
Це такий філософ у Москві є, хто не в курсі… Така собі освічена мерзота… І таких мразей серед «елітняка» там, по ходу, багато. Просто, на відміну від цього Дугіна, не всі «триндять».
Втім, переважна більшість солдатні, включаючи офіцерів, навряд чи мають достатній рівень розвитку, щоб сприймати навіть «інтелектуальні фекалії», що продукуються такими «дугиними» та іншими «розумниками» подібного розливу.
І аж ніяк не всіх женуть їхати в Україну насильно. Принаймні так пишуть у самій Росії:
«Зараз отримав інформацію, практично з перших рук, що якщо офіцер російської армії пише рапорт із відмовою їхати до України, він не отримує наказу їхати.
Це офіційна позиція МО, «ідеологічно нестійких» не надсилати. До цих відмовників можуть бути застосовані заходи дисциплінарного характеру, однак таку відмову заборонено трактувати як «невиконання наказу».
У всякому разі, на даний момент розклад саме такий.
Із цього можна зробити висновок, що всі російські офіцери, які зараз перебувають в Україні, перебувають там свідомо».
На щастя, в Москві і взагалі в Росії все ж таки далеко не всі оскотінелі, і там є ще люди, які мають совість і розум. Тому з російських пабліків іноді вдається вивудити корисну та цікаву інформацію, наприклад, про якийсь узагальнений психологічний портрет усередненого путінського вояки, власне, як і всього «глибинного російського народу»:
Ось ще один, дуже яскравий портрет російської орди:
«Навіть знищення Маріуполя має збочену, психопатичну, але логіку. Пробіння коридору на Крим, вихід на адміністративні кордони, небажання нести втрати під час боїв у місті.
Київщина не пояснюється нічим, крім абсолютно нелюдського складу розуму. Усі ті, що відбувалося тут, не мало военного сенсу. Наоборот, з цієї точки зору воно було шкідливе.
Місяць грабунків, убивств та згвалтувань там, де завдання стояло завоювати прихільність місцевих. Розстріли заради забави. Моріння голодом. Вбивство домашніх та свійських тварин. Нищення музеїв. Прицільне полювання на учителів. Мародерство навіть якихось дешевих дрібничок. Такого досвічені люди не бачили навіть у близькосхідних конфліктах, найближчий аналог – африканська Руанда.
Раніше я хотів побачити вогонь над Кремлем. Тепер я думаю про їхнє село. Ці нелюди не з Москви йшли, а з глибинки, з селищ із невимовними назвами. Це були навіть не якісь ідейні ватники, а звичайні Вані та Ахмети, часто призівники. Це була не каральна акція, а просто прояв їхнього бачення світу.
Такі вони. Від вин — їхній простий хлоп від землі та сохи.
І він схожий на людину ще менше за Путіна».
Автор наведеної вище публікації, мабуть, ближче за всіх з тих, кого довелося останнім часом читати, підійшов до пояснення феномену бузувірства у виконанні путінських орків.
Проблема не тільки, навіть не так у Путіні, не в його режимі, не пропаганді солов’яних-симольянів-кисельових. Головна проблема полягає в моральному виродженні того самого «глибинного російського народу», невід’ємною частиною якого є путінські вояки, їх «самки» та «мамашки», з якими вони переважно за допомогою «мату» спілкуються на радіоперехопленнях, хваляючись здобутими «трофеями», часто знятими з трупів або відкопані у чужій брудній білизні, і це для них нормально. Таким чином, Путін з «Симоньян» є відображенням глибинних морально-психологічних рис і рушійних імпульсів «глибинно-російської обивательської маси».
Нинішня трагедія Бучі та інших міст, що стали жертвами путінських «визволителів», є найяскравішим підтвердженням поглядів одного з найбільших мислителів ХХ століття Еріха Фромма про соціальний характер як найважливіший динамічний параметр, що визначає колективну поведінку певної суспільної освіти та перебіг розвитку цього суспільства. Теоретично зараз вдаватися не будемо, а тих, хто цікавиться, відправимо власне до захоплюючих книжок Фромма або, у крайньому випадку, до давнього нарису автора цих рядків, що коротко викладає суть поглядів цієї геніальної людини «Мудрість рабина. До 115-ї річниці від дня народження Еріха Фромма».
Дуже коротко зупинимося лише однією найважливішої особливості творчості Фромма, має пряму аналогію про те, що йшлося вище. Будучи за національністю євреєм і будучи одним із провідних представників так званої Франкфуртської школи соціальних досліджень, Фромм з приходом до влади Гітлера в 1933 році зумів, як і інші представники цієї школи, емігрувати з Німеччини і врешті-решт осів у США, викладав там в університетах і вів наукову працю. На той час у Штатах панувала досить неосвічене уявлення про те, що в Німеччині прекрасної душі німецький народ став жертвою кривавого тирана Адольфа Гітлера та його кліки. І справді, важко було уявити, що німці та австрійці, які дали світу таких геніїв, як Гегель, Кант, Бетховен, Моцарт, Гельмгольц, Ом, Шеллінг, Гейне, Гете, Ейнштейн і Фрейд (які хоч і євреї, але уродженці Німеччини і Австрії) і так далі, бо всіх перерахувати неможливо – так от, важко собі уявити, що німці могли морально деградувати до рівня есесівців та іншої гітлерівської нечисті, причому не звірів, а саме нелюдей, бо, як переконливо показав той же Фромм, по ряду Об’єктивних причин, обумовлених соціальною природою, людина потенційно може бути істотою більш жорстокою, ніж тварина, але в подробиці цієї цікавої теми вдавтися зараз не будемо.
Розвінчуючи цю дуже примітивну думку, Фромм переконливо довів, що причина німецької трагедії криється не стільки з Гітлері, скільки в психології масового німецького обивателя тієї пори, яка і сформувала запит на Гітлера та його владу, що відображали свідомі і ще більшою мірою , несвідомі запити натовпу
Тут очевидна пряма аналогія з нинішньою Росією. Її проблема полягає далеко не тільки і не стільки в Путіні та його владі, і про неї не можна судити за найкращими зразками справді великої російської культури, яку зараз за дурістю та невіглаством піддають остракізму, прирівнюючи умовно Достоєвського з Чайковським до Путіна та путінського стада приматів у вигляді так званої армії, що явили світові жахливі та огидні зразки звірства в Бучі та інших містах та селах України. Проблема у потворній психології цього стада, в якій не винні ні Сергій Рахманінов, ні Аркадій та Борис Стругацькі, ні інші представники російської та російськомовної культури.
Про це добре висловився один автор:
«Багато хто наполягає, що у війні винна російська мова та культура. Однак радіоперехоплення та скрини з листуванням виразно показують, що всі учасники комунікації мають дуже слабке уявлення про мову та повну відсутність поняття культури і моральності».
На жаль, Буча – це, мабуть, далеко не останній шок такого роду, який нам доведеться пережити в найближчому майбутньому, поки не скінчиться ця клята війна.
Потрібно зробити все, щоб усі винні понесли заслужену кару… І не десь там у пеклі, яке чи існує, чи ні. Це пекло вони повинні випробувати тут і зараз, за нинішнього земного життя.
Амінь.