Україна вже четвертий рік живе у стані війни, де кожен день — це випробування на міцність. Але не менше випробування може чекати нас в економіці. Адже наша безпека сьогодні прямо залежить від того, чи вдасться зберегти стабільність, не зламавшись під тиском боргів, постійних ракетних обстрілів енергетичної інфраструктури і глобальних геополітичних перетасовок. У цьому інтерв’ю — відверто про те, чи здатна Україна витримати енергетичні шоки без потужної промислової бази, чи варто продовжувати торгівлю з Китаєм, і чи не поховають нові податкові ініціативи підприємництво. А ще — чи може Україна перетворити свої стратегічні надра на справжні кластери з високою доданою вартістю та чи є реальна надія на репарації та передачу російських активів.
Про це та багато іншого «Економічні новини» поговорили з економістом, фінансовим аналітиком Олексієм Кущем.
Здається, що цього разу Європі вдалося встояти перед тиском американського президента у питання щодо Гренландії, але це не означає, що Дональд Трамп залишив ідею і не повернеться до неї пізніше. Чому насправді йому раптом захотілося анексувати цей острів? Які приховані мотиви криються за цим?
Наміри Трампа пояснюються зміною стратегічної доктрини національної безпеки США, яку американський президент нещодавно затвердив. Відповідно до документу, геополітична увага і ресурси США тепер концентруються в західній півкулі. Це радше оновлена версія — умовна доктрина Монро 2.0, адаптована до реалій XXI століття. Класична доктрина XIX століття ґрунтувалася на простій формулі: Західна півкуля — зона відповідальності США, Європа ж тримається осторонь американських справ, як і Вашингтон — європейських. Сьогодні йдеться не про механічне відтворення цієї логіки, а про її переосмислення. Доктрина Монро 2.0 запозичує окремі принципи старої стратегії, але водночас суттєво відрізняється від неї.
Якщо придивитися до цієї стратегії уважніше, її логіка стає зрозумілою: США методично «зачищають» Західну півкулю від стороннього впливу, залишаючи за собою ключі від усіх критично важливих вузлів регіону. Йдеться не лише про політичну присутність, а про повний контроль над ресурсами й артеріями впливу — від болівійського літію та венесуельської нафти до Панамського каналу як стратегічного шлюзу світової торгівлі. До цього пакета додається жорстка безпекова рамка: тиск на наркокартелі, перекриття міграційних маршрутів і максимальне укріплення південного кордону з Мексикою. У підсумку вимальовується не просто регіональна політика, а велика геополітична конструкція — концепція «Америка від Гренландії до Антарктиди», де Вашингтон прагне бути єдиним центром сили.
Звідси ми спостерігаємо перекроювання політичної карти Латинської Америки. Прихід до влади Хав’єра Мілеї в Аргентині формально передував другій каденції Трампа, але ідейно виріс саме з республіканського впливу та інерції його першого президентства. Цей тренд підхоплюють праві сили в Чилі, Еквадорі. А Гренландія в цій конструкції виглядає як символічна «вишенька на торті» — фінальний елемент пазлу під назвою «Америка від Гренландії до Антарктиди».
Тобто вимальовується чітка карта пріоритетів Вашингтона. На півдні — Аргентина й Чилі як опорні держави; на півночі — стратегічно важлива Гренландія; у «серці» кластера — Мексика, Колумбія та Венесуела. Окремою змінною залишається Бразилія: тут при владі поки що знаходяться представники лівих сил і саме тому ця країна стає потенційною точкою напруги для американської стратегії.
Головним же суперником у цій конфігурації для США є не Росія, а Китай. Його стримуватимуть без пострілів — через технологічні обмеження, торговельно-економічний тиск і геостратегічні «замки». Йдеться про вибудову оборонних редутів у Тихому океані: перший острівний ланцюг — Тайвань і південні японські острови, другий — Маріанські острови, Філіппіни. Це не лінія фронту, а лінія стримування. Тобто одна з ключових трансформацій доктрини Монро 2.0 — перенесення центру геополітичної ваги з Атлантики до Тихого океану.
У цьому контексті Європа для США дедалі частіше оцінюється через просте запитання: чи здатна вона допомогти у стримуванні Китаю? Відповідь поки що не на її користь — і саме тому стратегічний інтерес Вашингтону до Європи помітно слабшає. Та попри зниження стратегічного інтересу, США будуть зберігати свою присутність у Європі. Але причина цього вже не безпекова, а економічна. Європа поступово перетворюється на великого фінансового донора Вашингтона. Якщо після Другої світової війни саме США піднімали Європу, то сьогодні ролі помінялися місцями. У новій конфігурації «знежирена» Європа має виконувати чіткий набір функцій: закуповувати американську зброю, заміщати власну енергетику імпортом зі США та вкладатися в американський борг через трежеріс. Така собі економічна модель, де європейський континент має працювати на підтримку американської могутності.
Дональд Трамп дуже часто апелює до підвищення тарифів як інструменту тиску — як у відносинах із союзниками, так і з геополітичними опонентами: чи не означає це, що торговельна війна для нього стає універсальною мовою зовнішньої політики?
Тарифна політика Трампа — це не хаотичний набір рішень, а чітко вибудувана система з трьох рівнів. Перший рівень — стримування. Тарифи тут працюють як економічний мур проти Китаю, виконуючи роль загороджувального бар’єра для його експансії на американський і суміжні ринки. Другий рівень — дисциплінування. Він адресований країнам на кшталт В’єтнаму: сигнал простий — надто тісна економічна близькість до Пекіна матиме свою ціну. Це своєрідний «виховний» інструмент, який формує бажану для Вашингтона поведінку. Третій рівень — «знежирення». Йдеться про перекачування фінансових потоків із заможних економік — Канади, Великої Британії, країн ЄС. Наслідки такої моделі очевидні: уповільнення світової торгівлі, а разом із нею — і глобального економічного зростання. Навіть мінус один-два відсоткові пункти можуть мати відчутну ціну для світової економіки. Наскільки болючим буде цей ефект — покаже лише практика.
Яким є реальний стан української економіки на старті 2026 року? Посадовці регулярно говорять про багатомільярдні обсяги виробництва у вітчизняному ВПК, однак ці цифри не знаходять підтвердження в офіційній статистиці. Де в цій картині потенційні точки зростання, а які галузі й надалі тягнутимуть економіку вниз?
Ті цифри ВПК, які звучать у заявах чиновників виглядають щонайменше перебільшеними й не стикуються з економічною реальністю. Навіть з урахуванням того, що частина даних закрита і ми їх не знаємо, існують публічні непрямі індикатори, які дозволяють оцінити реальні масштаби оборонного виробництва. ВПК не може існувати у вакуумі — це завжди розгалужена екосистема субпідрядників, що охоплює промисловість, логістику, послуги, фінанси. Якби оборонка справді демонструвала заявлені обсяги, ми бачили б інше — зростання всієї промисловості щонайменше на 5% і більше, а не окремі точкові ефекти. Ключовим сигналом стала б структурна перебудова економіки: частка ВПК у ВВП зросла б до 25–30%, водночас частка сировинного сектору та послуг дещо скоротилася б.
Проте реальність протилежна. Найшвидше зростає саме сектор послуг — торгівля, фінанси, державний сегмент. Промисловість же поступово втрачає позиції: якщо до повномасштабної війни її частка у структурі економіки становила близько 25%, то нині — лише 15–18%. За таких умов заявлені успіхи ВПК мали б відображатися і в динаміці ВВП, але торік економіка зросла лише на 2% — надто повільно після обвального падіння 2022 року.
Фактично ми спостерігаємо повзучу трансформацію української економіки: від індустріальної — до сервісно-сировинної. Водночас сам ВПК дедалі більше набуває «викруткового» характеру, коли ключові комплектуючі імпортуються, а в Україні відбувається лише фінальна збірка. Саме тому оборонний сектор не створює потужного мультиплікативного ефекту для суміжних галузей — і статистика це чітко фіксує.
Україна перетворюється на економіку, що живе “від траншу до траншу”. Чи існує можливість вийти з цієї пастки? Наскільки критичним є зростання державного боргу?
Зростання державного боргу вже давно перестало бути абстрактною загрозою. Сукупний обсяг внутрішнього, зовнішнього та гарантованого боргу в різних валютах перевищив 200 млрд доларів, а в перерахунку на доларовий еквівалент це фактично 100% ВВП. Тобто рубікон уже пройдено: держава живе з боргом, рівним річному обсягу створеної економікою вартості.
На 40 млрд доларів зовнішньої підтримки у нас тримається платіжний баланс і закривається величезна торговельна діра. Від’ємне торговельне сальдо сягає приблизно 53 млрд доларів — це чверть ВВП, показник, який у мирний час вважався б економічною катастрофою. До цього додається хронічний дефіцит на міжбанківському валютному ринку — близько 40 млрд доларів на рік — і дефіцит державного бюджету майже 20% ВВП, який навіть ця допомога повністю не перекриває.
Фактично ті самі 40 млрд доларів одночасно виконують три критичні функції: підтримують платіжний баланс, стабілізують валютний ринок і частково закривають бюджетну діру. Таким чином, проходячи кілька кіл оподаткування. Спершу — через виплати зарплат бюджетникам, далі — через споживання і торгівлю, потім — через податки з продажів, оплату праці та взаєморозрахунки між бізнесами. Так формується своєрідний внутрішній податковий мультиплікатор, який тимчасово оживляє економіку.
Однак ключова проблема в іншому: в Україні так і не було вибудувано відновлювальної, циклічної економічної моделі, здатної зростати за рахунок внутрішнього імпульсу і мінімально залежати від зовнішніх кредитних ін’єкцій. Більше того — такої мети ми ніколи й не декларували. Жоден уряд системно не говорив про перехід до самопідтримуваної моделі розвитку.
Фактично стратегія зводилася до одного: комунікувати із західними партнерами і отримувати від них гроші. Парадокс у тому, що будь-які успіхи у побудові саме відновлювальної економіки призвели б до того, що цієї зовнішньої підтримки стало б менше. Нам би сказали, що «ви вже самі непогано справляєтесь і можете жити самостійно». Саме тому реальних спроб змінити модель не відбулося. Між тим, саме це є основою реального суверенітету. Коли країна здатна відтворювати себе зсередини, вона залежить не від донорів, а від власних рішень, що і визначає її простір свободи.
Попри фактичну підтримку Росії у війні, Китай залишається одним із найбільших торговельних партнерів України. Чи доцільно Україні зберігати й розвивати економічні відносини з Пекіном? На які альтернативні ринки варто переорієнтовувати експорт і які інструменти можуть допомогти скоротити критичний дисбаланс у торгівлі, з огляду на те, що Україна в рази більше імпортує з Китаю, ніж експортує туди?
Передусім варто визначитися з тим, що саме ми називаємо «підтримкою війни». Якщо автоматично зараховувати до «прибічників Росії» всі країни, які з нею торгують, то до цього списку доведеться включити і Європу, і США. Штати, наприклад, закуповують ядерне паливо в РФ, ЄС – нафту та СПГ. Тоді ж у «табір підтримки» потрапить майже весь Глобальний Південь: Туреччина купує російську нафту і газ, Індія — нафту, Індонезія — вугілля. Торговельні зв’язки зберігають В’єтнам і низка країн Латинської Америки. Очевидно, що сам факт торгівлі не дорівнює підтримці війни.
Якщо ж говорити про реальну, а не декларативну підтримку, коло таких держав значно вужче. Фактично йдеться про Північну Корею, яка не лише постачає озброєння та боєприпаси, а й відправляє свої війська до Росії. Частково до цього списку можна зарахувати й Іран, який на початку війни передавав «шахеди» та технології для їхнього виробництва на російській території. Саме ці дії й відповідають визначенню прямої військової підтримки.
Китай у цю логіку не вписується. Він не постачає Росії зброю чи боєприпаси, а торговельні відносини самі по собі нічого не доводять. Більше того, в перші роки війни і навіть зараз Китай був і залишається ключовим постачальником комплектуючих для українських дронів, включно з FPV. Українські виробники відкрито визнають: без китайських компонентів галузі було б украй складно вижити. Якби Пекін справді вирішив стати на бік Москви, він міг би просто перекрити експорт цих чутливих позицій — і наслідки для України були б дуже серйозними.
Саме тому з Китаєм потрібно вибудовувати стратегічну комунікацію. Це друга економіка світу за номінальним ВВП, перша — за паритетом купівельної спроможності, друга за чисельністю населення після Індії й один із ключових центрів Глобального Півдня. Для України важливо працювати з Китаєм , в тому числі, в рамках маршруту «Шовкового шляху» — через Казахстан, Азербайджан і Грузію. У цій конфігурації Україна потенційно може стати важливою ланкою між Китаєм і преміальним європейським ринком.
Водночас очевидно, що нинішню модель відносин — сировина в обмін на готові товари — потрібно поступово змінювати. Але це можливо лише за умови трансформації самої української економіки: підвищення її складності, технологічності та частки доданої вартості. І вже тоді зміниться не лише формат співпраці з Китаєм, а й місце України у глобальній економічній архітектурі.
Чи зможе Нацбанк “відпустити ручник” валютних обмежень — і чи готова до цього економіка? Та яким буде курс гривні на поточний рік?
Нацбанк не ризикне різко «відпустити ручник», бо в нинішніх умовах у нього просто немає простору для маневру. За анемічного експорту й фактично безальтернативної ситуації на міжбанківському ринку будь-яке послаблення обмежень швидко трансформується у втечу з гривні в готівкову валюту. Це означало б подвійний удар: спершу валютний — через різку девальвацію, а слідом інфляційний, адже ослаблення гривні майже автоматично розкручує зростання цін. Саме тому регулятор і надалі триматиметься обережної лінії — керованої, поступової девальвації, намагаючись розтягнути неминучий тиск на курс у часі й не допустити шокового сценарію для економіки. Найбільш доцільною моделлю в нинішній ситуації була б модель курсового коридору, або «курсової змії». Ця модель успішно застосовувалась у Європі для адаптації країн зі слабкою національною валютою до європейських інтеграційних стандартів. Таким чином, на 2026 рік цей коридор, задекларований НБУ, мав би бути 45 грн за долар +\- 5% у бік девальвації або ревальвації. Тобто сам коридор 42,75–47,25 грн/дол. Однак це може поставити під сумнів схеми із депозитними сертифікатами, бо зменшить приплив гривневих ресурсів у банки. Ці кошти однаково не йдуть в економіку у вигляді кредитів, виконуючи лише іммобілізаційну, стерилізаційну, роль у рамках програми дезінфляції. Та й то, як бачимо, не зовсім успішно — інфляція висока, натомість прибутки банків і рентабельність їхнього капіталу на історичних максимумах. Крім того, зарулювання у курсовий коридор загальмує лібералізацію відпливу капіталу з країни. А навколо стільки охочих вивести «профіт» із країни легальним шляхом, а не у крипті на флешках. Тож маємо, що маємо.
Масовані атаки Росії на енергетичну інфраструктуру фактично її зруйнували. Натомість новий міністр енергетики Шмигаль анонсував створення Штабу з ліквідації наслідків ракетних атак та виділення понад 50 млрд грн на роботи для посилення захисту енергетичної інфраструктури. Наскільки ефективно українська економіка адаптовується до енергетичних шоків у порівнянні з минулими роками?
Парадоксально, але саме те, за що ми сьогодні критикуємо владу — відсутність самовідновлювальної економічної моделі та слабкий промисловий розвиток, зокрема в оборонці — виявляється запобіжником серйозної енергетичної кризи. Адже нинішня сервісно-сировинна модель економіки споживає значно менше енергії, не потребує тотальної енергетичної інфраструктури та може диверсифікувати її споживання. Торговельний центр чи офісний комплекс можна перевести на дизель-генератори або альтернативні джерела, а от великий завод — ні. Металургійний комбінат на генератор не посадиш. Тому саме відсутність потужної промислової бази в певному сенсі пом’якшує удар по енергетиці. Залишається лише соціальний сектор, який треба забезпечити критично необхідною електроенергією, опаленням взимку, водою і всім іншим. Так чи інакше, але енергоємність нашої економіки знижується з кожним роком, і це фактично є одним із ключових факторів її структурної трансформації в бік сервісно-сировинної. Тобто вона, таким чином, пристосовується до шокових зовнішніх умов. Це схоже на біологічну еволюцію: як у тварин, які опинилися на півночі, змінюється шерсть чи форма вух, так і економіка адаптується до холодних реалій війни. Звідси випливають дві взаємопов’язані задачі: створення самовідновлювальної, зростаючої економіки та розробка нової енергетичної політики, нового плану розвитку енергетики в умовах війни. Бо без цього жодне зростання не буде стійким.
Ви неодноразово говорили, що під час війни держава має зміщувати фіскальні акценти з оподаткування малого бізнесу та середнього бізнесу — на бізнеси, які навіть у війну отримують надприбутки. Але депутати Верховної Ради діють навпаки: розглядають введення ПДВ для ФОПів та знищують систему зборів акцизів в Україні. Чи не ризикує Україна втратити підприємницьку базу, як один із ключових факторів економічної стійкості під час війни?
Фіскальні ідеї, які нині лобіюють депутати, виглядають досить дивно. Це нагадує ситуацію, коли стрижуть свиню – галасу багато, а шерсті мало. Ініціативи на кшталт: оподаткувати продажі на майданчиках типу OLX, знизити поріг для ФОПів, розширити ПДВ, обкласти податком посилки, прибрати мінімальні необкладені суми — на перший погляд виглядають “реформістськими”. Але насправді це найменш ефективний шлях: ці доходи важко фіскалізувати, вони не принесуть значних надходжень до бюджету, а головне — можуть добити підприємництво.
Тим часом “під носом” у них лежать значно більші й значно доступніші ресурси. Минулого року було рекордне відшкодування по ПДВ — близько 160–170 млрд грн. Так, частина з них справедливо йде виробникам. Але значна частина опиняється у руках експортерів сировини: зернотрейдерів, компаній, що продають залізну руду тощо. Схеми працюють просто: сировину купують готівкою, а потім, щоб отримати відшкодування ПДВ і кредит від держави, “видають” фіктивні документи про нібито продаж. Це приносить державі десятки мільярдів гривень збитків. Так само, як і надприбутки банків через систему зарахування доходів за депозитними сертифікатами від НБУ. Хоча для банків ввели підвищений податок, але зробили це не відразу, і чомусь тимчасово.
ПДВ треба збільшувати не на всі товари, а на імпортні автомобілі, luxury-товари, які продаються в бутіках. Тобто на вироби, які не є предметами постійного вжитку, а є предметами розкоші. Те саме стосується грального бізнесу. Також тютюновий та горілчаний бізнес – особливо з урахуванням контрабанди, яка з’їдає частину акцизів. Якщо серйозно попрацювати з цими напрямками, це могло б принести 200–250 млрд грн щороку, і це було б для економіки абсолютно безболісно.
Бо якщо продавець дорогого авто чи люксового товару в бутіку заплатить ПДВ не 20%, а 25%, це не зруйнує економіку. А от підхід депутатів — нишпорити в доходах підприємців через зниження порога ПДВ — виглядає як дріб’язкова ідея. Бо мова йде про максимум 40–50 млрд грн. Тобто замість того, щоб навести лад у системі податків на 300 млрд грн, які можна отримати безболісно, депутати обирають шлях, який може знищити підприємництво.
Як Ви оцінюєте ситуацію з викрадення президента Венесуели Мадуро та події в Ірані , а також ролі США в цьому процесі. Наскільки геополітична турбулентність у цих регіонах змінює глобальні енергетичні пріоритети і впливає на ключове джерело фінансування російської війни?
Питання тут варто розділити на дві частини. По-перше, Венесуела і Іран — це нині дві найбільші країни з величезними запасами нафти, і саме в цих державах США проводять воєнні операції чи тиснуть на їхні режими. У Венесуелі — історія з викраденням або арештом президента Мадуро, в Ірані — ракетні удари по ядерній інфраструктурі минулого року, а зараз — дуже напружена ситуація.
США намагаються взяти під контроль ключові нафтові ресурси планети та сформувати з Китаєм взаємозалежність у протилежному напрямку. Сьогодні Америка критично залежить від Китаю в постачанні рідкоземельних металів — і це не дрібниця. Для виробництва одного винищувача F-35 потрібно до 400 кг таких матеріалів. У разі конфлікту Пекін може просто перекрити поставки, бо він домінує на ринку рідкоземів.
Китай же не залежить від США в постачанні стратегічної сировини. І саме тому США намагаються створити енергетичну залежність Китаю від себе. Мета — змусити Пекін купувати нафту й газ у американських союзників або безпосередньо у США. США контролюють свої родовища, а також мають вплив на Канаду, Австралію та низку країн Близького Сходу. Ці гравці мало зачіпають Венесуелу, Іран і Росію. Тобто США рухаються у напрямку, де енергетика стає важелем, який змушує Китай «дивитися в бік» Вашингтона.
Тепер про вплив на Росію. Зазвичай вважають, що напруження в Ірані та Венесуелі автоматично б’є по Москві. Але це не зовсім так. Торгівля Росії з Венесуелою — мізерна, і економічний вплив Венесуели на Росію майже нульовий. Торгівля з Іраном трохи більша, але теж не критична. Іран не постачає товарів в Росію у великих обсягах, і навпаки. Тому говорити про суттєвий вплив на російську економіку — це перебільшення.
Більше того, основний покупець венесуельської і іранської нафти — Китай. І якщо ці постачання зупиняться, куди Китай буде йти за нафтою? Логічно, що в Росію. Тому для Москви така ситуація може, за певних умов, навіть виявитися вигідною. Отже, цей процес не можна читати лінійно.
Одне з найбільших родовищ літію в Україні — «Добра» — передано консорціуму компаній, але фактично його пов’язують із Рональдом Лаудером, другом президента США Дональда Трампа. Як ви оцінюєте цю угоду та чи здатна Україна вибудувати модель, за якої стратегічні надра працюють на державу, а не лише на приватні або зовнішні інтереси?
Я оцінюю цю угоду критично. І тут ключовий елемент оцінки — це наявність моделі розвитку, за якою ресурси працюють на зростання економіки. Я вважаю, що на рівні Міністерства економіки та уряду має бути сформований визначальний принцип кластерного розвитку української економіки. Принцип кластерності має бути закладений як основа промислового й економічного розвитку в цілому, і як базовий принцип розробки будь-яких економічних програм розвитку України.
Що це означає? Кластерна модель розвитку — це коли будь-який новий формат розміщення продуктивних сил, використання природних ресурсів, поєднується з розвитком людського капіталу, технологій і виробництва. Кластерний принцип передбачає, що будь-який проект з видобутку природних ресурсів в Україні має включати хоча б часткову переробку в Україні, а в ідеалі — виробництво готової продукції з високою доданою вартістю, створенням робочих місць і залученням інвестицій.
Якщо ми говоримо про літій — це має бути вихід на виробництво літійних акумуляторів і електромобілів. Якщо говоримо про титан — це має бути виробництво металевих та титанових виробів. Кластерний принцип має бути визначальним при визначенні порядку використання природних ресурсів. Наразі такої кластерної моделі на рівні державних програм розвитку немає. Віддаємо природні ресурси компаніям, які просто посилюють сировинний характер економіки. Весь профіт осідає на рахунках транснаціональних корпорацій, які вивозять сировину на переробку в інші країни, а основний прибуток формується там, у технологічних ланцюжках доданої вартості.
Звісно, сьогодні значний кластерний запуск стримується війною та ризиками. І це аргумент для того, щоб родовища почекали до післявоєнного часу. Тим більше, що після війни нам будуть потрібні проєкти репатріації населення. Щоб люди поверталися потрібно створювати робочі місця. А для створення високооплачуваних робочих місць необхідне виробництво продукції з доданою вартістю.
Тому зараз віддавати родовища без створення переробки — абсолютно безглуздо. Це не має сенсу і призведе до значної шкоди економіці. Адже той же літій при суто сировинному видобутку — це величезне споживання водних ресурсів, забруднення ґрунтових вод, підвищення природного фону радіації та шкода для здоров’я населення. Тільки в рамках повноцінного кластеру можна накопичити належні кошти для захисту довкілля. В іншому випадку це буде просто знищення екології без суттєвого імпульсу розвитку.
Чи зацікавлені ключові геополітичні гравці в тому, щоб війна в Україні нарешті закінчилась? І як Україні не просто втриматися, а вийти на рівень рівноправного гравця у світі — а не стати чиєюсь розмінною монетою або політичною фішкою у чужих планах?
Не треба жити ілюзіями: якщо партнери щедро допомагають Україні, це не тому, що вони керуються виключно добротою. Кожна підтримка має свої мотиви, свої інтереси та свої внутрішні механізми, які тягнуть її в той чи інший бік. Звісно, ми маємо дякувати за допомогу — і Україна це робить. Але важливо розуміти: це не геополітичний альтруїзм.
Про це красномовно свідчать слова європейців на безпекових форумах: «поки Україна воює, Європа у безпеці». Водночас це не просто фраза — це формула, яка приховує ризики. Бо якщо ця логіка закріпиться, то для України війна може стати вічною, а її людський ресурс буде поступово випалюватися.
Тому Україні потрібно перейти від статусу об’єкта підтримки до статусу суб’єкта, який сам визначає свою долю. Для цього необхідні сувереністські моделі управління та сильні політичні сили, які ставлять національні інтереси й суверенітет понад усе. Лише така політична трансформація — від впливу транснаціональних структур до формування власних сувереністських еліт — може забезпечити Україні справжню безпеку і гідне місце у світі.
Лідери ЄС так і не змогли домовитися про передачу Україні російських активів. Чи варто взагалі очікувати, що репараційний кредит для країни, яка потерпає від агресії, коли-небудь стане реальністю?
У цьому питанні вже можна ставити, якщо не крапку, то принаймні кілька крапок. Бо шанс, що ситуація раптом кардинально зміниться, сьогодні виглядає мінімальним. Ми бачимо офіційну позицію таких держав, як Італія, Франція та Бельгія — і вона не на користь України. Тож у практичному сенсі можна вважати, що це питання закрите. Можуть з’являтися певні «сурогатні» механізми: умовні схеми, замінні інструменти, які дозволять використати ці кошти опосередковано. Але прямого стягнення активів на користь України в найближчі роки не варто очікувати. А це означає одне: треба готуватися до того, що зовнішня підтримка поступово скорочуватиметься — і Україна має бути готова жити у нових реаліях.