Черговий раунд мирних переговорів щодо України, намічений на 18–19 лютого 2025 року в Женеві, знову пройде за участю Сполучених Штатів, але за відсутності представників Європи, якої ця війна і її завершення стосується безпосереднім чином, у всякому разі, значно більше, ніж Штатів. Разом з тим, з боку Трампа і його адміністрації однозначно простежується прагнення тримати Європу якомога далі від мирних переговорів щодо України, причому так було із самого початку, і нещодавно проведена чергова Мюнхенська конференція з безпеки це ще раз продемонструвала. Причому таке усунення Європи від мирного процесу повністю збігається з інтересами Кремля і, судячи з реакції з Москви, всіляко там вітається.
Це виглядає все більш цинічно хоча б тому, що тепер за наполяганням того ж Трампа міжнародну допомогу, включаючи озброєння, для України оплачує Європа.
Щоправда, значною мірою Європа тут сама винна, але це окреме питання, і про це далі.
Якщо з приходом Трампа до влади на початку 2025 року його адміністрація могла говорити про те, що раніше, тобто за Байдена, Штати надавали левову частку, насамперед, військово-технічної допомоги, тому Вашингтон мав досить слабкі підстави диктувати свої умови, оскільки допомогу також надавала Європа в цілому і низка країн Європи, насамперед Німеччина, і не тільки. Але тепер, коли Європа повністю оплачує левову частку міжнародної фінансової, технічної і військової допомоги Україні, вона тим більше повинна бути рівноправною стороною переговорів.
Причому Європа повинна не просто вести якісь окремі переговори з Москвою, про що останнім часом заявляє президент Франції Макрон, хоча це не забороняється.
Європа повинна бути за столом американо-українсько-московських переговорів на правах ще однієї рівноправної сторони.
Цікаво, що такої думки дотримується Пекін, якщо судити з виступу в Мюнхені глави МЗС Китаю Ван І, який досить жорстко заявив про необхідність прямої участі в переговорах щодо України Європи, яку не слід відтісняти на другий план у цьому процесі, що явно розходиться з підходами Білого дому.
Інша річ, що висловлено це було, швидше за все, не з альтруїстичного прагнення китайських «товаришів» до торжества справедливості на далекому європейському континенті, а для того, щоб зайвий раз «забити цвях» Трампу в зростаючому протистоянні Китаю зі Штатами шляхом налагодження відносин з Європою, що для Китаю саме по собі важливо. Цікаво, що такий підхід Китаю суперечить інтересам Кремля, але це той випадок, коли Пекін може не надто озиратися на позицію «молодшого московського брата».
В цілому, повторимо, участь Європи в переговорах не потрібна ні Трампу, ні Кремлю з цілого ряду причин.
Втім, Європа дуже повільно, але все ж починає активізувати свої дії з тим, щоб зайняти відповідне місце в українському питанні.
У цьому сенсі звертає на себе увагу цікава оцінка Вадима Денисенка про реальний тупик у переговорах:
«Останніми днями ми бачимо посилення російської істерії навколо «духу Анкориджа».
Судячи з усього, це пов’язано з кількома наступними речами:
– відсутність можливості (бажання) у Трампа остаточно натиснути на Україну і ЄС;
– «бунт» частини європейців, які починають рухатися у бік затягування війни і відновлення власних ВПК і армій;
– бажання Москви завершити війну вже зараз».
Далі автор цього посту пише про інші політичні і економічні фактори, але вони не стосуються теми цього нарису.
Говорячи про загострення московської істерії навколо «духу Анкориджа», автор посту справедливо звертає увагу на «бунт» частини європейців, які починають рухатися у бік затягування війни і відновлення власних ВПК і армій», а також на «відсутність можливості (бажання) у Трампа остаточно натиснути на Україну і ЄС».
Хоч і повільно, але Європа активізується, особливо після шоку, викликаного приходом до влади Трампа і відповідною зміною євроатлантичної політики Штатів. Це явно не в інтересах Кремля, якому потрібна «ніяка» Європа.
У свою чергу, скільки б Трамп не намагався будувати з себе «крутого мачо і альфа-самця», але він змушений рахуватися з думкою Європи хоча б для того, щоб не залишитися сам на сам з Китаєм.
До того ж, в адміністрації Трампа і в Республіканській партії далеко не всі підтримують його політику щодо Європи і України. Голоси цих кіл можуть бути публічно не чутні, але тиск на Трампа, очевидно, чиниться, тим більше що в листопаді відбудуться вибори до Конгресу.
Нарешті, є інтереси великого капіталу, включаючи той, який привів Трампа до влади, і серед великого бізнесу також далеко не всі в захваті від політики адміністрації щодо Європи, з якою у американських ділових кіл занадто багато спільних тем, інтересів і бізнесів.
Звертаючись до нещодавно завершеної Мюнхенської конференції з безпеки, нагадаємо скандальний виступ на ній минулого року віцепрезидента США Венса, що викликало вкрай різку реакцію не тільки в Європі, але навіть у Штатах.
Про перипетії Мюнхенської конференції цього року докладно йшлося в попередній публікації автора в Інтернет-виданні «Економічні Новини» під заголовком «Мюнхен-2026: суворий пафос західного політичного бомонду і реально небезпечна ситуація».
Скільки б Трамп не хоробрився, він розуміє, що Європа, оскільки це не тільки союзник по НАТО, але і найбільший ринок для американських товарів, тому цього року було вирішено виправити минулорічний «косяк». Штати на конференції представляв один із найбільш досвідчених політиків у команді Трампа – державний секретар Марко Рубіо.
Про виступ і заяви Рубіо під час Мюнхенської конференції докладно йдеться в зазначеній вище публікації «Мюнхен-2026: суворий пафос західного політичного бомонду і реально небезпечна ситуація».
На тлі минулорічного «хамсько-пацанського бенефісу» Венса, Рубіо цього року виглядав значно пристойніше, але все одно це не приховало той факт, що адміністрація Трампа явно не хоче вважати Європу рівноправним партнером у геополітиці, в тому числі в українському питанні.
Про це, а також про те, яку роль реально може і повинна відігравати Україна в Європі, її системі безпеки і в геополітиці, пише Владислав Оленченко:
«Щоб знизити антиамериканські настрої в Європі, Трамп поставив на чолі офіційної делегації США на Мюнхенській конференції з безпеки державного секретаря США Марко Рубіо.
А чому не Віткоффа або не свого зятя, яких Трамп відправляє представляти США на найголовніші міжнародні переговори?
Трампу, очевидно, важливо, щоб завдання зниження антиамериканських настроїв серед європейців було виконано максимально якісно.
Не будемо витрачати час на аналіз того, що сказав Рубіо з головної трибуни Мюнхенської конференції від імені США, про ці тонни води і поетичних образів уже багато сказано і написано. Давайте спробуємо подивитися на те, чого Рубіо не сказав.
В основній промові державного секретаря США, яку готувала ціла група аналітиків, політологів, стратегів і райтерів Білого дому і яка транслювалася на весь світ, було використано близько 2000 слів. Слово «Україна» прозвучало 1 (один!) раз, слово «Росія» – 0 (нуль) разів, прізвище Володимира Зеленського – 0 (нуль) разів, прізвище Путіна – 0 (нуль) разів.
Рубіо згадав Україну лише побіжно, зазначивши, що президент Трамп займається врегулюванням криз у Газі і Україні.
Це мовчання США – більш ніж красномовне! США не хочуть говорити з Європою про найбільшу з 1945 року війну в Європі, яка триває вже чотири роки і кінця-краю якої не видно. Це мовчання – повідомлення Європі: «Війна Росії проти України – це не ваша справа, не суньте носа не у свої справи!»
А що Європа? Можливо, Європа теж не хоче брати участь у переговорах щодо умов припинення війни?
Виступ Урсули фон дер Ляєн тривав 18 хвилин, складався приблизно з 1650 слів. Слово «Україна» (Ukraine) прозвучало 11 разів, слово «Росія» – 6 разів (вона згадувала Росію як джерело гібридних загроз і енергетичного шантажу).
Виступ Мерца тривав 15 хвилин, складався з 1400 слів. Слово «Україна» (Ukraine) прозвучало 9 разів, слово «Росія» – 7 разів (вживав слово «Росія» в контексті стратегічної поразки агресора).
Прізвище Зеленського прозвучало у фон дер Ляєн 2 рази, у Мерца – 1 раз.
Прізвище Путіна прозвучало у фон дер Ляєн 3 рази (прямо називала його відповідальним за порушення міжнародного права), у Мерца – 4 рази (закликав не йти на поступки диктатору).
Отже, США згадали Україну 1 раз, а Росію і Путіна — 0 разів, тоді як європейці сумарно згадали Україну 20 разів, а Путіна — 7 разів.
Цей короткий аналіз показує головний конфлікт між США і Європою, який проявився прямо на Мюнхенській конференції, і його не вдалося замаскувати словоблуддям професійного політика Рубіо.
Можна і потрібно розбиратися з причинами, які змушують Трампа виштовхувати Європу з переговорного процесу, але в будь-якому випадку Україні потрібно повертати Європу за стіл переговорів.
Ще одним важливим маркером ситуації став виступ у Мюнхені Володимира Зеленського, який, зокрема, сказав: «Європа практично не присутня за столом. Це велика помилка, на мою думку… Якщо Європа буде за одним столом і зі Сполученими Штатами, і з Росією, і з Україною — у нас буде більше шансів покласти край цій війні».
Ці слова Зеленського створюють широке поле для інтерпретацій. Україна запрошує Європу приєднатися до переговорів, але Європа відмовляється? Чия помилка, про яку йдеться?
Україна повинна докласти зусиль для того, щоб Європа опинилася за столом переговорів, незважаючи на бажання або небажання США і Росії.
Аргументи у України для розмови з європейцями є, і вони досить вагомі:
Якщо умови миру в Україні будуть диктувати тільки Вашингтон і Москва, це означає кінець «геополітичного ЄС». Європа перетвориться на територію, чию долю вирішують інші. Участь Європи в переговорах – це не про допомогу Україні, це про право голосу Європи у власному домі!
Армія України — єдина в Європі, яка вміє воювати з РФ. Інтеграція України в європейську систему безпеки робить ЄС незалежним від коливань політики у Вашингтоні, а отже, робить Європу стабільним і суверенним міжнародним партнером. Європа не може доручити формувати власний оборонний щит зятю Трампа, партнеру по бізнесу Трампа і Путіну. Участь Європи в переговорах – шанс на реальну стратегічну автономію Європи, про яку європейці мріяли десятиліттями».
Очевидно, що розпочатий після Другої світової війни проєкт зі створення «американоцентричної» Європи і взагалі світу значною мірою провалився, і це вина, у тому числі, Америки, тобто попередників Трампа і його команди.
Але вина це обопільна, оскільки Європа значною мірою сама винна в тому, що Трамп ставиться до неї з демонстративною зневагою.
Європа не має єдиної позиції, у ній відсутній єдиний центр, з яким можна говорити і вирішувати питання.
Поставимо питання: вести переговори з Європою – це з ким конкретно?
Брюссель відпадає, оскільки у нього відсутній необхідний авторитет серед важковаговиків на кшталт Мерца і Макрона, а також в Італії та Іспанії, тобто в найбільших економіках Євросоюзу.
Європу розривають протиріччя, насамперед між двома головними «локомотивами» – Берліном і Парижем.
Британія – це взагалі начебто не Європа.
Таким чином, обидві країни-володарі ядерної зброї в Європі і найбільша економіка в особі Німеччини самі по собі загрузли в різного роду протиріччях.
Не кажучи вже про те, що зазначені країни мають серйозні внутрішньополітичні проблеми, які чинять великий вплив на зовнішню політику.
Отже, у Європи немає єдиного центру прийняття рішень і їх реалізації, власне, немає єдиної влади взагалі. У Трампа це добре знають. Путінські виродки, до речі, теж добре це розуміють.
З початком великої війни в Україні, тобто на порозі Європи, остання вже давно повинна була мобілізуватися, розгорнути воєнпром і так далі. Але вони вже чотири роки проводять саміти і дискусії.
Аби-як мобілізувала Європу адміністрація Байдена, результатом чого став «Рамштайн», хоча і це все ж структура не Європи, а НАТО, а НАТО – це, насамперед, Штати.
Але якщо Байден з Європою «сюсюкався», то Трамп усім своїм виглядом показує зневагу щодо Європи і інтерес до неї, насамперед, як до васала Вашингтона.
Словом, Європа сама значною мірою винна…
Як казав герой відомого радянського детективного серіалу капітан Жеглов, «покарання без вини не буває».
На завершення наведемо цікаву оцінку позиції, становища і перспектив Європи викладаючим у Лондоні російським політологом Володимиром Пастуховим:
«Генеральна ідея Європи – пережити Трампа. Це як з пандемією коронавірусу – хтось неминуче помре, але потім вірус ослабне, а ті, хто виживе, отримають імунітет. Так, дивись, життя поступово увійде у звичну колію. Знову почнуть літати літаки, працювати бари з «гарбузовим латте», і всім можна буде зняти маски з натягнутою посмішкою ввічливості. Головне – нічого не робити, сидіти на березі тихо, і демпартія США сплавить вниз по Потомаку труп політичного ворога Європи.
Я в таку перспективу не вірю. У тому, що робить Трамп, простежується логіка історії. Згодом його ексцентричність буде скоригована, а намічений ним тренд продовжить розвиватися. Повернення до патерналістських відносин між США і Європою навряд чи можливе. Це стратегічний розворот американської зовнішньої політики, який наступними адміністраціями може бути пом’якшений, але не усунений. Ставка на те, що цей туман розвіється, може виявитися примарною. Інтуїтивно мені здається, що він зафіксував зсув масової свідомості далеко в бік від парадигми євросолідарності, і цей зсув, а зовсім не Трамп, є справжньою проблемою.
Я бачу три сценарії розвитку ситуації:
Продовжуючи думку Пастухова, на завершення від себе додамо, що про те, який із зазначених вище шляхів обере і зможе реалізувати на практиці Європа, можна буде судити, зокрема, і за тим, чи зможе вона, нарешті, вибити собі повноправне місце за столом переговорів щодо України.
Для Європи зараз це чи не одне з найважливіших питань…