Відразу ж після оприлюднення нового списку санкцій Сполучених Штатів в Білому домі заявили про готовність продовжувати зусилля по організації зустрічі американського та російського президентів.
На перший погляд, така заява може викликати подив. Навіщо Трампу одночасно вводити санкції і прагнути до діалогу з Путіним. Якщо вже так хочеться домовитися з російським президентом, то чи не краще вже надходити прямо протилежним чином, демонструвати добру волю, закривати очі на путінські мистецтва?
Висилку російських дипломатів з США ще можна було пояснити солідарністю з союзником, але списку санкцій – це вже ініціатива самих американців. Навіщо ж тоді зустрічатися?
Але в такому підході – суть особистості Трампа і його уявлень про життя і політиці. Обама вводив санкції, щоб продемонструвати своє неприйняття російської політики. В цьому і був сенс санкцій політики попередньої адміністрації – показати, що Америка не схвалює ті чи інші кроки, закликати до такого ж осуду союзників. Росія, з точки зору цього підходу, повинна була свою політику змінити, щоб позбутися від санкцій.
Трамп – людина-угода. І його уявлення про санкції відрізняється від уявлення Обами.
Обама вводив санкції, щоб продемонструвати своє неприйняття російської політики. Трамп тисне на Путіна, щоб домовитися з ним.
З Росією Білий дім йде тим же шляхом. Посилення санкцій – це запрошення до діалогу. «Кремлівський список» як би окреслив коло людей, яких цей тиск може стосуватися. І тепер з цього широкого кола вибираються – один за іншим – заручники, санкції проти яких повинні підкреслити серйозність американських намірів. І це вже не просто чиновники і бізнесмени з «ближнього кола» – хоча, звичайно, і такі люди серед потрапили під нові американські санкції теж є. Це – «сімейні» санкції. Серед нових фігурантів – Кирило Шамалов, якого вважають зятем Путіна, і Олег Дерипаска, який одружений на дочці Валентина Юмашева, зятя Єльцина. Таким чином, санкції вперше вдарили по безпосереднім інтересам двох головних сімей Росії. Та й олігархи, які охоплені санкціями, теж пов’язані з різними «сімейними» інтересами – Віктор Вексельберг, наприклад. Або Андрій Скоч, який сам по собі самостійним гравцем не є, зате є «дзеркалом» Алішера Усманова. Ще одна фігура, санкції проти якої зачіпають особисті інтереси – багаторічний голова «Газпрому» Олексій Міллер, адже не випадково енергетична компанія вважається особистим «гаманцем» Путіна, символом остаточної перемоги обох сімей над кланом газовиків, які намагалися чинити власний вплив на російську політику в епоху Черномирдіна і Вяхірєва. Таких ось особистих ударів – і з фінансової, і з політичної точки зору – в новому списку санкцій предостатньо. І ясно, що якщо черговий сигнал не матиме дії, з’явиться черговий список.
Але чи може Трамп за допомогою таких сигналів, за допомогою висмикування з «кремлівського списку» все нових і нових фігурантів санкцій, домогтися успіху? Ні, не може. Путін – Не Кім Чен Ин. Дії Кім Чен Ина пояснюються прагненням підвищити власний статус, стати рівноправним партнером для Заходу, перш за все – для США. І вже в статусі цього рівноправного партнера Кім готовий йти на поступки.
Дії Кім Чен Ина пояснюються прагненням підвищити власний статус, стати рівноправним партнером Америки, дії Путіна – тим, що він вже вважає себе рівноправним партнером США.
Путін і так вже вважає себе рівноправним партнером Америки – обґрунтовано чи ні, але вважає. Путіну потрібно від Заходу – і перш за все від США – визнання цього очевидного для нього стану речей.
Простіше кажучи, Путін чекає від Вашингтона не посилення тиску, а відмови від тиску. Визнання прав Росії на зони впливу на пострадянському просторі і Близькому Сході. Відмови від підтримки України та опозиції в Сирії. Згоди з тим, що в зонах, які Путін вважає зонами своїх інтересів, він може діяти, не озираючись на Захід. Путін кожним своїм кроком – від Криму до «новачка» – шле США сигнали, схожі з сигналами, які шле йому Трамп. Путін – людина-провокація. Бачите, якщо ви не будете зі мною рахуватися, я і так можу, і так. І нерозуміння Заходом цих «сигналів» з арсеналів початку ХХ століття вважає навмисним ігноруванням російської позиції і ролі. А санкції, які Захід вводить у відповідь на ці «сигнали» – відвертим знущанням.
Саме тому ні про яке взаєморозуміння між Москвою і Вашингтоном, ні про який результативний тиск один на одного, ні про яку угоду як результат тиску, годі й казати. Сторони просто спілкуються різними «сигнальними» мовами. І до компромісу не прийдуть. Конфронтація буде лише посилюватися. На тиск з боку Заходу буде слідувати чергова провокація Путіна – і так буде тривати або до краху російського режиму, або до капітуляції вільного світу і визнання ним «виняткової зони» російських інтересів, або до сповзання сторін до силової конфронтації.