Перефразовуючи відомий вислів булгаковського Воланда, земельне питання має всі шанси зіпсувати майбутню Верховну Раду. І навіть поховати, причому не стільки Раду, скільки залишки соціальної стабільності в країні, точніше - контрольованої її частини.
Купівля-продаж землі сільгосппризначення може стати одним з хітів майбутнього парламенту за цілою низкою причин.
З шести політичних сил, які, згідно з опитуваннями, мають шанси пройти в Раду, чотири партії, а саме «Слуга народу» Зеленського, «Голос» Вакарчука, «Євросолідарність» Порошенко і «Сила і честь» Смєшко, в ліберально-ринковій екзальтації декларують «відкриття ринку землі», хоча левова частка прохідного складу цих партій навряд чи взагалі розуміє, що саме вони декларують. Тільки дві політсили – «Оппоплатформа – за життя» Бойко-Медведчука і «Батьківщина» Тимошенко – виступають проти продажу сільгоспземлі, причому глибоко і серйозно аргументація опрацьована тільки у Юлії Тимошенко, яка орієнтується, в основному, на сільський електорат, про що далі.
До того ж у складі різних політсил є представники вітчизняного аграрного лобі і зарубіжних інтересантів, які можуть просувати відкриття продажу землі. Ситуація підігрівається наполегливими повідомленнями МВФ, Світового банку та інших подібних контор про те, що вони очікують від нової влади в Україні якнайшвидшого відкриття ринку землі. Про те, що вільного ринку землі немає в жодній з розвинених країні світу, в цих установах воліють мовчати.
Крім того, в Раді вже лежать кілька варіантів так званої земельної реформи, які допускають в недалекому майбутньому продаж землі юридичним особам в обсязі до 20 тисяч гектарів «в одні руки». Це прямий шлях до монополізації в земельному питанні.
Особливо тривожить та обставина, що для запуску вже з 1 січня наступного року скупки землі з метою спекуляції і надконцентрації, досить просто нічого не робити. Якщо не продовжити на 2020 рік мораторій на купівлю-продаж сільгоспземель, то процес, що називається, піде сам.
Нагадаємо, що заборона на продаж земель сільськогосподарського призначення була введена ще в 2001 році. З 2002 року щорічно продовжується мораторій на купівлю-продаж земель сільгосппризначення з метою забезпечення нормативного врегулювання земельних відносин та створення інфраструктури ринку землі. З цією метою в грудні 2018 року парламентом було продовжено мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення до 1 січня 2020 року.
Ще раз про «ринок землі», якого ніде немає
У подробиці побудови земельних відносин в розвинутих країнах вдаватися не будемо, оскільки нещодавно про це вже доводилося писати , причому в двох частинах . Відзначимо лише, що в розвинених країнах вільного ринку землі як такого немає, і говорити слід не про ринок, а про складну систему земельних відносин, побудованих на цілому ряді жорстких обмежень з боку держави і / або місцевого самоврядування. Законодавство і практика розвинених країн не роблять різниці між землевласником і орендарем землі, оскільки суб’єктом земельних відносин є землекористувач. Держава і місцеве самоврядування жорстко стежать за тим, щоб земля не простоювала і дбайливо використовувалася за призначенням. Допуск юридичних осіб до землекористування різко обмежений, пріоритет віддається приватним землекористувачам, які мають відповідну підготовку, живуть на цій землі і обробляють її, земля є джерелом доходу сім’ї.
В цілому ряді країн Європи значні масиви землі перебувають у власності держави або місцевих громад, тобто в суспільній власності, і здаються в оренду на тривалі терміни фізичним особам-фермерам на конкурсній основі за умови дбайливого та ефективного господарювання. Це вщент розбиває насаджуваний у нас міф про те, що нібито тільки приватна власність на землю є обов’язково умовою ефективності сільгоспвиробництва.
У розвинених країнах держава жорстко стежить за тим, щоб не було надмірного дроблення земельних ділянок, оскільки це знижує ефективність. Але в той же час, настільки ж жорстко обмежуються максимальні розміри землекористування з метою недопущення надконцентрації і монополізації. Наприклад, в Європі і Японії це 200-500 гектарів. Навіть в країнах з надмірною землезабезпеченістю, тобто в США, Канаді, Австралії та Новій Зеландії, обмеження існують якщо не на центральному, то на місцевому рівні.
Використання земель сільгосппризначення з іншою метою жорстко присікається і допускається лише в крайніх випадках в результаті особливого рішення для суспільних потреб (наприклад, будівництво доріг та іншої інфраструктури), в інтересах оборони і таке інше.
Вартість оренди землі в багатьох розвинених країнах встановлює держава, тому говорити про ринковість в цьому питанні немає жодного сенсу.
У багатьох країнах існують жорсткі обмеження на покупку сільгоспземлі іноземцями. Навіть в США всього близько 1% земель перебувають в іноземній власності. В ЄС існують обмеження на покупку сільгоспземлі нерезидентами Євросоюзу. В Японії взагалі заборонено вкладення іноземного капіталу в сільське, рибне і лісове господарства. У Канаді навіть резидент іншого штату цієї країни не може придбати землю в ряді штатів, що мають сільськогосподарське призначення.
Така коротенька картинка, з якої випливає, що розмова про «ринок землі» – це насправді розмова «ні про що»! У розвинених країнах слід говорити не про «ринок землі», а про складну систему земельних відносин, причому єдиної системи не існує, в кожній країні вона має суто місцеві особливості, зумовлені природними, історико-культурними та іншими факторами.
Скупка землі тисячами гектарів іноземцями – це суто африканське явище, з якого нам приклад брати ні в якому разі не можна.
А що у нас? ..
Очевидно, що вітчизняна ситуація докорінно відрізняється від вищесказаного. Розпаювання землі колишніх радянських колгоспів і радгоспів стало одночасно дурістю і злочином, оскільки призвело до виникнення мільйонів непридатних до ефективного господарювання дрібних наділів землі. Лише незначна частина їх власників зуміла налагодити хоч якесь ведення господарства. Переважна більшість або взагалі не знають, що з цією землею робити, або здають її в оренду великим землекористувачам, часто так званим агрохолдингам, за копійчану плату. Як правило, такі власники найбільше мріють продати цю землю кому завгодно, лише б за гроші і дорожче, в зв’язку з чим відбувається або повзуче і незаконне виведення земель з сільгоспобороту, або знову ж таки – концентрація землі у великих землекористувачів. Останні часто абсолютно безкарно хизуються так званими земельними банками, що налічують сотні тисяч гектарів.
Все це веде до деградації землі та села і неможливе було б в розвинених країнах. Залишати все, як є, тобто і далі до нескінченності продовжувати мораторій, значить, довести справу до остаточної деградації. Запустити ринок землі тут і зараз – значить отримати латифундії, де земля буде належати кому завгодно, але не громадянам України, які, згідно з Конституцією, є її номінальними власниками разом з іншими природними ресурсами.
На цьому тлі гасла якнайшвидшого введення купівлі-продажу землі нібито для реалізації невід’ємних прав власників знаходять відгук у дуже багатьох власників земельних паїв, яким ця земля не потрібна. Якщо зараз запустити продаж землі, вона буде дуже швидко скуплена за копійки, отримані колишніми власниками гроші будуть швидко пропиті або витрачені, в кращому випадку, на покупку квартирки в столиці і великих містах. Далі відбудеться урбаністичний колапс і різке загострення соціальних проблем через хвилеподібну пауперизацію залишків сільського населення, яке або деградує остаточно, або кинеться в міста.
Саме з цієї точки зору слід розглядати кілька варіантів пропозицій по відкриттю ринку землі для фізичних і юридичних осіб. Радує лише те, що поки мова йде тільки про резидентів України, хоча очевидно, що через підставних осіб землю цілком можуть купити іноземці. Ці пропозиції, напрацьовані нинішнім складом парламенту, зараз спочивають у недрах Ради.
В залежності від варіанту, в перші три роки фізичним особам дозволяється купувати до 20 га землі. Юридичним особам – до 200 га землі протягом трьох років, з четвертого року – до 500 га, а в подальшому – до 20 тисяч га землі.
Відзначимо, що навряд чи хоч в жодній розвиненій країні можна одноразово купити 20 тисяч га землі, тим більше юридичним особам!
Звертає на себе увагу той факт, що розмови про земельну реформу ведуться здебільшого на тему про те, скільки і кому землі буде дозволено купувати. Про розвиток фермерства та деградуючого села або вимовляються ритуальні гасла, або взагалі не згадується нічого.
Вони продадуть батьківщину!
Отже, серед партій, що мають шанси пройти в парламент, чотири політсили виступають за відкриття ринку землі, принаймні, вербально. До їх числа відносяться «Слуга народу», «Голос», «Європейська солідарність», «Сила і честь».
Однак, що характерно, озвучуючи подібні наміри в рясних заявах і коментарях, ці партії не відобразили ці наміри в своїх програмних документах або позначили питання найзагальнішими словами, уникаючи будь-якої конкретики.
Наприклад, партія Ігоря Смешка «Сила і честь» декларує земельну реформу шляхом введення ринку землі і створення земельного банку. Але про конкретні кроки в партії не говорять, швидше за все, самі не дуже уявляють.
Співак і артист Святослав Вакарчук стверджує, що його політична партія також виступає за ринок землі, причому «без олігархів». При цьому Вакарчук наполягає на необхідності створення такого ринку, від якого «виграли б фермери». За авторитетної думки Вакарчука, якщо фермери будуть працювати на орендованій, а не своєї власної землі, вони не зможуть розвивати господарство, купувати техніку, вкладати гроші в розвиток села. Відзначимо, що фермери Швейцарії, Голландії і багатьох інших країн чомусь успішно розвиваються саме на орендованій землі.
Єдиним позитивом у вкрай непереконливих висловлюваннях Вакарчука на аграрну тематику є акцент на неможливості бездумного розпродажу землі, щоб не вийшло так, як з розпродажем промисловості в 1990-х роках, що породила олігархічний лад в Україні. Цікаво, Віктор Пінчук дотримується такої ж думки щодо дерибану промисловості в 1990-х у царювання його тестя Кучми? ..
Втім, Вакарчук має цілковиту рацію, що бездумний розпродаж землі призведе до олігархічного устрою в сільському господарстві, який і без того вже в значній мірі склався в особі так званих агрохолдингів.
«Непонятки» із земельним питанням мають місце і у найбільш рейтингової на даний момент партії «Слуга народу», яка повинна стати пропрезидентською, провладною і, так би мовити, найголовнішою коаліційною політичною силою в майбутній Раді.
У програмі партії Зеленського про продаж землі нічого однозначно не сказано, але головна особа і спікер цієї політсили Дмитро Разумков заявив про необхідність запуску ринку землі. Це зайвий раз підтверджує той давно відомий факт, що програмні документи багатьох українських партій можна не читати, щоб даремно час не витрачати.
Щоправда, заявивши про необхідність введення ринку землі сільськогосподарського призначення, пан Разумков обмовився, про те, що остаточне рішення про включення цього питання в програмні завдання партії буде приймати партійний з’їзд.
Прикольно, правда! Партія йде на вибори, набирає величезний за вітчизняними мірками відсоток, але не спромоглася сформулювати свою позицію по одному з найважливіших питань, яким, поза сумнівом, є ринок землі! Втім, що говорити про програмні установки партії, якщо самої цієї партії в реалі не існує, а партійний список формувався шляхом лайків і дізлайков в фейсбуці.
Аргументуючи цю «залізобетонну» позицію в аграрному питанні, Разумков не придумав нічого більш оригінального, як повторити зжований текст про те, що відкрити ринок обов’язково треба для того, щоб власники землі могли реалізувати своє священне право власності, перш за все, можливість продати наявні у них наділи землі.
У відповідь ще раз звернемо увагу на той факт, що земельні відносини в розвинених країнах часто-густо побудовані на обмеженнях прав землекористувачів вільно розпоряджатися землею, оскільки операції з землею сільгосппризначення жорстко регламентовані. І як же вони там живуть, причому начебто навіть краще нас!
Разумков, як і Вакарчук, вимовляє правильні слова про необхідність створення якоїсь законодавчої бази, яка б врахувала інтереси власників земель, бізнесу і держави. Але навряд чи вони здатні сказати щось більше, ніж правильні слова. Не кажучи вже про те, що крім красивих і правильних законів, є ще проблема їх застосування. Наприклад, у нас в центрі столиці палять по телеканалам, а нова влада не в змозі навести порядок, маючи всі сили, засоби та законні підстави для їх застосування.
Цікавим є ще й той факт, що саме партійні списки «Слуги народу» містять в прохідній частині найбільшу серед усіх кількість представників агробізнесу. Серед таких, наприклад, дехто Олексій Устенко, що представляє французьку компанію AgroGeneration, яка має один з найбільших земельних банків в Україні. Числяться в списках партії заступник голови Української аграрної асоціації Мар’ян Заблоцький, а також глава Українського зернового союзу Олег Тарасов.
У списку «Голосу Вакарчука» також спостерігаються персонажі, яких пов’язують з іноземними інвестиційними компаніями, зацікавленими у відкритті ринку землі.
На сторожі землі предків
Категорично проти продажу землі виступає «Опозиційна платформа – за життя». Вадим Рабинович, один з лідерів цієї політсили, заявив навіть таке: «Землю категорично не можна продавати аж до народного повстання».
Уява вже так і малює Рабиновича з оголеними грудьми, який кличе на барикади в образі Свободи, як на знаменитій революційній картині Ежена Делакруа.
Жарти жартами, але пропозиція «Оппоплатформи» на тему проведення референдуму про відкриття ринку землі є, м’яко кажучи, дуже сумнівною.
Єдиною політичною силою, яка має опрацьовану програму земельної реформи, є «Батьківщина імені Юлії Тимошенко». Це аж ніяк не передвиборний піар зазначеної партії, як це зараз модно, а констатація факту. На відміну від інших партій, «Батьківщина» дійсно має серйозні і опрацьовані програмні пропозиції щодо земельного питання. З ними можна погоджуватися чи ні, повністю або частково, але тут хоча б є, що обговорювати і критикувати, на відміну від інших партій, де крім демагогії взагалі нічого немає.
Перш за все, «Батьківщина» виступає проти відкриття ринку землі, як мінімум, в доступній для огляду перспективі.
На думку Юлії Тимошенко, відкриття ринку сільськогосподарської землі в нинішніх умовах є неприпустимим, а держава, в першу чергу, повинна впроваджувати програми розвитку малих і середніх фермерських господарств, а також зайнятися проблемою відродження села.
«На порядку денному – питання існування країни, а також сільськогосподарської землі як основи існування України», – заявила Юлія Тимошенко.
На її думку, зараз продаж землі є неприпустимим, оскільки відсутні належні умови для функціонування ринку, не створені умови для запобігання ризиків концентрації землі в руках латифундистів, тоді як фермери не мають необхідних коштів для викупу землі.
«Якщо після парламентських виборів землю зроблять товаром, вона виявиться в руках монополій і більше не служитиме Україні і українцям. Це питання наших ресурсів, які можуть підняти економіку і створити середній клас. Не можна розпродавати українську землю – це позбавить Україну майбутнього. Спочатку необхідно створити мале і середнє сільськогосподарське виробництво, фермерство і систему державної підтримки таких господарств. Слід надавати фермерам кредити на базі страхових фондів під 2-3%, а не під 30% і більше. Необхідно встановити єдиний податок на гектар землі, підвищувати якість продуктів харчування, відкривати внутрішній і зовнішніх ринки для вітчизняного виробника з умовою продажу готової продукції, а не сировини », – наполягає Юрія Тимошенко.
Народний депутат від партії «Батьківщина» Сергій Власенко конкретизує деякі аспекти складного земельного питання. Справедливо стверджуючи, що «дикого» ринку землі немає в жодній розвиненій країні, і скрізь існують жорсткі обмеження, Власенко називає передумови для створення нормального ринку землі, які ділить на кілька груп.
«Перш за все, це умови, пов’язані з урахуванням сільськогосподарської землі. Треба провести повну інвентаризацію, потім кадастризацію, потім треба розібратися з тими земельними ділянками, які на сьогодні є по два, три, чотири, а я знаю випадки, і по сім власників однієї земельної ділянки», – зазначив нардеп Власенко.
Необхідно провести інвентаризацію, встановивши фактичну наявність наділів, щоб зрозуміти, скільки земель в Україні, підкреслює Власенко в світлі того, що в ЗМІ прозвучала інформація про те, що в нелегальному обігу в Україні нібито експлуатуються близько 2 млн га землі сільгосппризначення. Потім земельні наділи слід внести в кадастр і виробити правила ринку, наполягає нардеп.
Після цього, продовжує Власенко, слід провести справедливу оцінку землі.
«Ми знаємо, що у нас різниця між так званою офіційною оцінкою і реальною – навіть не в рази, а в десятки разів! Треба встановити жорстку чітку систему оцінки, так, щоб вона відповідала ринковій», – стверджує нардеп Власенко.
У свою чергу, говорячи про проблему ринку землі, Юлія Тимошенко справедливо попереджає, що клани вже тіньовим чином прибрали до рук «сотні тисяч – до мільйона – гектарів землі, які потім не будуть працювати ефективно на благо України», і при знятті мораторію на продаж ділянок вся земля буде зібрана в руках великих монополій і корпорацій, які виснажать землі, а «ми залишимося аграрним сировинним придатком».
«Наша пропозиція була така: спочатку робимо державну програму підняття фермерства. Не 20 тисяч фермерів, як зараз у нас, а 2,5 мільйона фермерських господарств – як в Польщі. І тоді нам треба піднімати малі і середні сільгосппідприємства … Переробка повна наших сировинних ресурсів. І після того фермерським господарствам і сільгосппідприємствам, як у Франції, через 9 років їх успішної роботи ексклюзивно давати право купувати землю. Але тільки тим, хто живе і працює на цій землі і виробляє продукти харчування », – конкретизує Юлія Тимошенко пропозиції своєї партії по земельному питанню.
«Розпродаж української землі позбавить Україну нашого конкурентного місця в світі з продажу продуктів харчування та сотень мільярдів євро доходів», – підкреслила Тимошенко.
До програми «Батьківщини» теж можна висунути цілий ряд претензій, зокрема, до постановки питання про продаж землі через 9 років. Можна було б задіяти досвід тих країн, де земля є власністю держави або місцевих громад, а землекористування здійснюється на основі тривалої оренди при дотриманні цілого ряду жорстких умов. Але в подальші подробиці вдаватися не будемо.
Отже, можемо константувати відсутність у більшості політичних сил, за рідкісним винятком, скільки-небудь ясних і чітких програм в земельному питанні, яке може стати одним з найбільш важливих і соціально небезпечних в наступаючому політичному циклі. У поєднанні з «популістсько-лібералістичною» демагогією про «свободу розпорядження паями з боку власників», а також при наявності потужного аграрного лобі, яке буде прагнути прибрати до рук величезні масиви землі за безцінь, земельне питання може стати детонатором найсерйозніших соціальних проблем країни в майбутньому.