Що можна подивитися й чому можна повчитися на Тижні ізраїльського кіно.
Коли 13-річна Наталі Портман завоювала світову славу виконанням ролі юної вихованки нью-йоркського кілера в культовому фільмі Люка Бессона «Леон», у ЗМІ мигцем проскочив допис про те, що режисер Ендрю Лайн пропонував їй роль Лоліти в однойменній екранізації роману Набокова. Ті, хто бачив «Леона», погодяться, що кращої Лоліти уявити неможливо.
Однак, як ішлося в дописі, Наталі від цього шансу, про який мріяли б мільйони її ровесниць, відмовилася через свої переконання: мовляв, вона з добропорядної єврейської сім’ї (до речі, справжнє її прізвище – Хершлаг), а тому грати головну роль в історії про те, як сорокарічний чоловік спокушає дівчинку-підлітка, не хоче.
Тоді це здавалося нонсенсом, надто з огляду на, що легкі еротичні нотки є й у «Леоні». (Їх було ще більше, але Бессон під час монтажу фільму пройшовся по них ножицями). Однак згодом виявилося, що поняття «переконання» для Портман – не порожнє слово. Та й узагалі в цієї вродливої й тендітної панночки – залізний характер. (Досить, наприклад, сказати, що вона – веган).
Сьогодні Портман не тільки «оскароносна» актриса, а й чудовий сценарист і режисер, у чому могли переконатися глядачі фільму «Історія про кохання і пітьму», з якого в Києві стартував Тиждень ізраїльського кіно. «Історія», де Портман не тільки зіграла головну роль, а й написала сценарій і сама, як режисер, його реалізувала на знімальному майданчику, – незвичайний фільм.
На перший погляд це розповідь про те, як маленький хлопчик у далекому 1947 р. в Єрусалимі проходить через перше й, можливо, головне випробування у своєму житті – важку психічну хворобу матері, яку грає Портман. Однак ця розповідь набуває зовсім іншого змісту, якщо глядач знає, що хлопчик стане в майбутньому знаменитим ізраїльським письменником Амосом Озом, що був у 2007 р. головним претендентом на Нобелівську премію з літератури, а фільм поставлено за його книгою.
Та «Історія про кохання і пітьму» – не тільки розповідь про те, як і чому в дитячій душі з’являються задатки майбутнього письменника, а й історія в буквальному розумінні цього слова, історія того (і ця лінія у фільмі є не менш цікавою), як виникала держава Ізраїль. А це було зовсім непросто. Ті, хто сьогодні побуває в Ізраїлі, можливо, здивуються, що багато мешканців країни досі не люблять Великобританію – найближчого союзника США. А загадка розвязується просто. На думку багатьох ізраїльтян, саме Великобританія, яка не бажала розлучатися зі своєю підмандатною того часу територією Палестиною, посварила та зіштовхнула один з одним два народи, що її населяли й були однаково гноблені тією ж Великобританією, – євреїв та арабів. Закадровий голос у фільмі, цитуючи Амоса Оза, говорить про це прямим текстом.
У результаті маленька держава, що в 1947 р. здобула незалежність і мріяла про мирне життя (від закінчення Голокосту минуло лише два роки), відтоді й дотепер не тільки стоїть під рушницею, а й живе в умовах мобілізації в усіх аспектах свого існування. І це йде їй на користь – від орієнтації на високі технології в промисловості та унікальну систему поливного землеробства в сільському господарстві до кінематографа. Сьогодні в цій країні з населенням усього 8,35 млн знімають до 20 повнометражних художніх фільмів на рік.
Для порівняння, в Україні для збереження такої ж пропорції між кількістю населення та виробленою національною кіноіндустрією продукцією знадобилося б знімати 100 повнометражних художніх фільмів на рік. Цифра ця здається фантастичною, однак в Ізраїлі така пропорція реалізована завдяки чіткій програмі фінансування кіновиробництва, у якої можна повчитися – особливо з огляду на те, що вона виникла емпіричним шляхом. Від неї якось навіть намагалися відмовитися, та практика зрештою все повернула на круги своя.
Середній бюджет художнього повнометражного фільму становить в Ізраїлі €1-2 млн. За сьогоднішніми мірками – зовсім небагато. Пояснення тут просте – обсяг місцевого кіноринку невеликий, а тому робити для нього дорожчі у виробництві стрічки немає сенсу. Щобільше, ізраїльтяни не завжди любили фільми вітчизняного виробництва. Антирекорд було поставлено в 1998 р., коли бокс-офіс ізраїльських картин склав 0,3% від загального виторгу місцевих кінотеатрів.
Експортні можливості ізраїльського кіно невеликі. Попри те, що ізраїльські фільми останні десятиліття збирають багатий урожай нагород на кінофестивалях, очікувати масового міжнародного касового успіху від фільмів з бюджетом у мільйон доларів не випадає. Винятки, звісно, бувають, та це тільки винятки.
Отже, ізраїльський кінематограф опинився між Сциллою і Харибдою. З одного боку, малобюджетні фільми не збирають великої кількості глядачів. З іншого боку, якщо досвід показує, що касового успіху чекати не випадає, навіщо приватному інвестору вкладати свої гроші в кіновиробництво? Це проблема національного кіновиробництва багатьох невеликих країн. Однак Ізраїль – країна не тільки невелика, а й амбітна.
Тому тут було ухвалено рішення про держфінансування національного кінематографа, яке досить швидко дало свої плоди – якщо 1998 р. на фільми місцевого виробництва було продано 36 тис. квитків, то 2004 р. – 1,2 млн. Держпідтримка кінематографа становить приблизно €15 млн на рік. Схема така – усі ізраїльські телеканали платять державі 2,5-3% свого валового доходу, і половина цієї «данини» йде на національне кіновиробництво.
Така схема працює і в інших країнах, наприклад, у Франції. Однак в Ізраїлі вона має важливу відмінність від інших – там вирішили перерозподілити державні дотації із сфери кіновиробництва, як було раніше, у просування національної кінопродукції на ринку.
І це логічно. Додавання до мільйонного бюджету виробництва фільму ще €200-300 тис. навряд чи дуже змінять постановочні можливості картини. Зате ці гроші, вкладені в просування, можуть істотно додати їй глядачів. Від фінансування кіновиробництва не відмовилися, однак встановили стелю – не більше 70% від бюджету фільму й за умови, що продюсер надасть докази того, що може покрити з інших джерел решту 30% витрат.
І сьогодні в країні з населенням 8,35 млн осіб на рік знімають, як вже було сказано, до 20 повнометражних художніх фільмів. А під час щорічного розгляду заявок на фінансування до відповідної кінофундації подають 180 сценаріїв. Тож вибирати є з чого. Як наслідок, виходить продукція, яку сьогодні на Заході називають арт-мейнстримом – кіно, зняте засобами, характерними для артхаусу, але розраховане на масового глядача. До того ж кіно не тільки розважальне, а й конфліктне, драматичне – життя в Ізраїлі, як й історія країни, дає для цього доволі матеріалу.
І в цьому можна переконатися, подивившись інші, крім «Історії про кохання і пітьму» фільми Тижня: «Останні дні Рабіна» – про події, що призвели до загибелі одного з найвідоміших ізраїльських прем’єр-міністрів, «Гетт, або Суд Вів’єн Амсалем» – про важливу суспільну проблему (шлюб і розлучення в Ізраїлі – прерогатива рабинів), «Кафе «Неглер» – документальну стрічку, що згадує про життя євреїв у Німеччині у 20-ті роки минулого століття. Утім, ізраїльське кіно не завжди гнівається. Є в програмі Тижня і «Ядерний фалафель» – комедія про те, як інтернет-приятелі з Ізраїлю й Ірану (тут треба нагадати, що для іранської влади Ізраїль – найлютіший ворог) зупиняють ядерну війну.
«Тиждень ізраїльського кіно» з 8 вересня проходить у Києві (кінотеатр «Київ») й Одесі («Інотеатр»). Крім того, він пройде у Вінниці (з 16 вересня, кінотеатр «Батьківщина»), Харкові (з 22 вересня, кінотеатр 8 ½) та Львові (з 22 вересня, кінопалац «Коперник»).
Автор: Борис Стрехов