Юний киянин завдяки перемозі на конкурсі балету у Швейцарії отримав можливість вдосконалювати свою майстерність у Європі. Пропозиції прийшли з п'ятнадцяти країн, але він вибрав Лондон. Після стажування в Королівській школі балету Іван Путров став танцювати в Королівському театрі «Covent Garden», незабаром ставши його прем'єром. Британські критики визнали його «Кращим молодим класичним танцівником Англії». Зараз наш співвітчизник - продюсер власних балетних проектів, у яких є одночасно хореографом і виконавцем.
Запитання: Ви – один із небагатьох співвітчизників, які зробили блискучу кар’єру за кордоном. Але вже понад п’ять років ви офіційно не є танцівником знаменитого лондонського театру «Covent Garden». Що сталося?
Відповідь: У Королівському балеті я відпрацював дванадцять років. Там величезний репертуар, але я майже весь його вже станцював. Мені хотілося новизни. Зараз я також продовжую виконувати класику і хореографію американця Джорджа Баланчина, але мені цікаво далі розвиватися в професії. Звичайно, «вільне плавання» – це ризикована затія, бо не знаєш, що чекає тебе попереду. Але рутини в моєму сьогоднішньому творчому житті немає, однозначно.
З: Які проекти з’явились у Вашому творчому послужному списку за час «вільного плавання»?
В: Наприклад, у першому театрі королівського балету «Садлерс Уеллс» я танцював виставу, яку зробили для мене друзі – британська поп-група «Pet Shop Boys». Це сучасна хореографія знаменитого британця венесуельського походження Хав’єра де Фрутоса. В основі сюжету – радянський конструктивізм 1920-1930-х років ХХ століття.
У 2012 р. я створив власний балетний проект «Чоловіки в русі» (Men in Motion). Він присвячений історії чоловічого танцю – від початку ХХ століття до наших днів, і оповідає про те, що до цього періоду чоловік, який танцює на сцені, був лише доповненням до головної партії – жіночої. З плином часу і розвитком жіночого руху в балеті все відбувалося з точністю до навпаки: чоловік здобув право вийти на перший план. Протягом 2012-2014 рр. цей проект мав великий успіх і був показаний у Лондоні, Москві та Італії.
З: Вас вирощували педагоги Київського хореографічного училища, а плоди пожинав лондонський театр «Covent Garden». Вам цим не дорікають?
В: Я потім досить часто приїжджав до Києва танцювати, зокрема свої дебютні вистави. Лондонський Королівський театр «Covent Garden» став першою моєю офіційною роботою. Українська діаспора в Лондоні завжди рада мене бачити і навіть ініціювала присвоєння мені звання «Заслужений артист України» у 2009 р. За що мені дорікати? Я представляю нашу культуру у світі, і тут немає ніякої зради. Пам’ятаю про те, що я з України і пишаюся своїм корінням. Взагалі, люди мистецтва поділяються на дві категорії: ті, які бачать себе в мистецтві, і ті, що несуть мистецтво в собі. Я належу до других. Мистецтво не знає кордонів.
З: Але воно часто впирається у фінансову стіну.
В: Звичайно, київський театр не в змозі подужати гонорари і райдери світових зірок балету. Я ж можу приїхати до Києва і жити в батьків, не вимагаючи фешенебельних готелів і ресторанів. На відкритті одного з балетних сезонів у Національній опері України я танцював партію Лукаша в балеті «Лісова пісня», потім – Золотого раба в «Шахерезаді» (з примою-балериною Оленою Філіп’євою). «Лісова пісня» для мене новина, хоча саме в ньому десятирічним хлопчиком я вперше вийшов на велику сцену, як син Лукаша. У лютому 2013 року я приїжджав до Києва на прем’єру балету «Баядерка», а в листопаді минулого року танцював партію Принца Зігфріда в «Лебединому озері».
З: Ви зараз перебуваєте у «вільному польоті». Чи можливе ваше повернення до штату якогось із театрів?
В: Ніхто не знає, що буде завтра. Зараз я невимовно радію своїй свободі і поки не хочу до штату жодного з театрів. До речі, коли я став прем’єром Королівського театру балету, у трупі було десятеро таких, як я, а зараз уже – 25 осіб. Я не скажу, що прем’єр «Covent Garden» танцює краще за прем’єра Національної опери України чи Великого театру в Москві. Звичайно, звання справляє враження, але воно не відображає суті і вмінь людини. Для мене неважливо, чи має артист звання народного або заслуженого, для мене головне – професіоналізм.
З: У вас є бажання постійно танцювати на київській сцені?
В: У київському театрі я виріс, зробив перші кроки на сцені. Але хочу присвятити своє життя творчості, а де воно буде плинути – неважливо.
З: Проте коли запропонували контракт в «Covent Garden», ви відразу ж виїхали до Лондона…
В: Ні, я пару днів думав, а потім зробив вибір. Що мене підштовхнуло до такого кроку? Моя мама Наталя Березіна була балериною київського театру, батько Олександр Путров танцював там же (зараз він балетний фотограф). Моя сім’я дуже відома в українському балетному середовищі. І яких би висот я не досяг на батьківщині, завжди знайшовся б «доброзичливець», який дорікнув мені родинними зв’язками. Зараз про мене так ніхто не може сказати, адже я всього досяг самостійно. Хочу зауважити, що в Королівський балет мене брали спочатку як танцівника кордебалету, тобто я починав із самих низів. Було дуже важко, я навіть спочатку пошкодував про своє рішення.
З: Ви готові іноді виступати в Національній опері України безкоштовно, як запрошений артист?
В: Таке вже бувало. 2001 р. я приїхав танцювати в балеті «Жізель» партію графа Альберта, працюючи вже в Англії, і декілька разів виконував партію Джеймса в «Сильфіді». Із задоволенням беру участь у благодійних акціях по всьому світу. До того ж після виходу з «Covent Garden» мені легше розпоряджатися своїм робочим графіком.
З: Чому сьогодні, щоб самовиразитися, солісти балету переходять до модерн-хореографії?
В: Взагалі, нинішнє класичне мистецтво теж свого часу вважалося модерн-напрямом. Наприклад, балет «Сильфіда» Германа Левенсхольда. Танець – це вираження себе і власних емоцій. Наприклад, хореографи Юрій Григорович, Хав’єр де Фрутос і англієць Джон Кранко виражали себе по-різному. Раніше постановки Ігоря Стравінського взагалі не сприймала публіка: багато хто відразу йшли. У 1920-1930 рр. на Заході не хотіли слухати музику Петра Чайковського, вважаючи вкрай сентиментальною. Але часи змінюються, і це незаперечний «плюс».
З: До якого репертуару більше прихильна балетна публіка Туманного Альбіону?
В: Традиційний балет завжди більш популярний, ніж сучасні інтерпретації. Публіка формує театр, і саме від неї залежить тривалість життя вистави. Англійські балетні традиції дуже глибокі, але основний акцент у це мистецтво привносить драматичний театр. Ще великий французький хореограф і танцюрист XVIII століття Жан Жорж Новерр передбачив це і написав: «Хореографічне мистецтво розвинеться і нестиме глибокий драматичний сенс». Так і сталося, і в Англії сьогодні це яскраво виражено.
З: Якщо порівнювати українську та англійську публіку, яка привітніше?
В: Наша публіка емоційніша й тепліша, навіть прощає деякі похибки в танці. Українські балетомани виросли в СРСР, де превалювали героїчні балети і персонажі, масштабні постановки. Тому в української публіки інші запити до танцівників. У Європі більш камерні постановки. Але мистецтво – вічне, не має значення, класичне воно чи модернове, бо це відображення духовного стану нації.
З: Своє майбутнє ви бачите в класиці чи в сучасій хореографії?
В: Я не йшов із класичного балету і хочу й далі там танцювати. Класика завжди має бути в основі будь-якої постановки. Свого часу Ріхард Вагнер здійснив справжню революцію балетом «Тристан та Ізольда», а тепер її вважають класикою.
З: З ким із сучасних хореографів ви хотіли б попрацювати?
В: З Раду Поклітару. Ми знайомі, але поки що не обговорювали це питання.
З: Про яку балетну партію ви мрієте?
В: Хотілося б станцювати Яго в балеті «Отелло». Я завжди втілював романтичні ролі: принців, поетів. Декілька років тому станцював негативного героя в одній з маловідомих казок Г.-Х. Андерсена «The Most Incredible Thing» («Найнеймовірніше»). Було дуже цікаво! Я завжди намагався знайти негативні риси в позитивних героїв, щоб зіграти персонажа багатогранніше та правдоподібніше.
З: Ходять чутки, що ви хочете створювати школу балетної майстерності?
В: Це давня мрія. Я від неї не відмовляюся, але й конкретних дій поки що теж немає. Хотів відкрити школу саме в Києві, де чудово розвинена класична хореографія та багато талановитої молоді. Але все впирається у фінансове питання. В принципі, у Києві є гарне хореографічне училище: там сильні педагоги.
З: На жаль, зараз спостерігається зниження інтересу щодо вступу до хореографічних училищ України. За кордоном теж професія балетного танцівника нині не у фаворі?
В: Дивлячись у якій країні. Наприклад, у Німеччині сьогодні театрів багато, а танцівники в основному іноземці. У німців інша культура: там вибір не на користь танців, зважаючи на ранній вихід на пенсію і невисокі зарплати. Німці якщо і вчаться балету, то все одно здобувають другу освіту і працюють не у сфері мистецтва. В Англії це не так яскраво виражено, але тенденція така сама.
З: Наскільки популярні українські та російські постановки у Великобританії?
В: Театральне життя Англії дуже добре розвинене, але люблячи своє, місцеве населення намагається сприймати весь світ. Національна належність мистецтва не є там основним чинником. Російські балетні постановки дуже запитані у Великобританії. Я навіть дивився в англійському драматичному театрі виставу «Біла гвардія» (за романом Михайла Булгакова). Щиро зрадів, якби відбулися гастролі київської балетної трупи на сцені «Covent Garden». Тому що Національна опера України має своє обличчя, яке б воно не було. У нашому театрі йдуть гарні балети.
З: Ви мали честь виступати перед королевою Англії Єлизаветою II і нині покійною королевою-матір’ю. Розкажіть про монарші вподобання в балеті.
В: Найбільшою любителькою балету була саме королева-мати. Вона дуже часто ходила до театру. Решта членів монаршої родини не так часто гостюють у стінах театру. Зокрема, англійську принцесу Кейт Мідлтон я жодного разу не бачив на своїх виставах. У «Covent Garden» таке розташування залу, що королівська ложа розміщена збоку (недалеко від сцени), і дирекція заздалегідь знає про візит коронованих осіб. Але одного разу королева Єлизавета II прийшла на балет «Онєгін» (у постановці Джона Кранко) у компанії моєї знайомої. Я саме танцював партію Ленського. Вони дивилися інкогніто виставу з центральної ложі бельетажу. До речі, королеві дуже сподобалося дивитися балет згори.
З: Ви погоджуєтеся на модні нині корпоративні заходи як танцівник?
В: Коли в Елтона Джона була «парубоцька вечірка», я брав у ній участь. Однак вважаю, що танцювати в обтислому трико перед столами не зовсім культурно. Проте я не засуджую своїх колег, адже кожен заробляє, як може. Але я чув, що в Москві багато танцівників балету підробляють саме в такий спосіб.
З: Зі своїми українськими колегами, які також досягли успіхів за кордоном, підтримуєте стосунки?
В: Іноді бачимося з Яною Саленко, яка зараз працює в Німеччині, а також із сімейно-творчим дуетом Іриною Дворовенко і Максимом Білоцерківським (з Американського театру балету). Я вчився з ними в Київському хореографічному училищі. У мене багато друзів і знайомих зі світу мистецтва, не пов’язаних з балетом. У Києві теж залишилися друзі, зокрема з нашого театру. Але я намагаюся не розкривати своє особисте життя. У сучасному світі, з приходом Internet і відео, зникла загадковість. А театр – це загадка, таємниця, яку завжди хочеться відкрити. Зараз багато артистів все про себе розповідають, але мені це нецікаво. Артист має бути, у певному сенсі, недосяжним для глядачів.
