Олексій Геращенко, економіст, викладач kmbs, автор навчальних програм і книг з економіки, розповів «і» про підприємницький дух і свободу в українському суспільстві, про участь держави в економіці і про те, чому сільське господарство та промисловість - неправильна основа української економічної моделі.
Як ви ставитеся до думки про те, що проблема поганого державного керування пов’язана з шаблонністю мислення управлінців, які змушені діяти в межах нескінченної кризи, імпровізувати й ризикувати?
Імпровізації можна не так навчити, як прищепити любов до неї, однак у нас і справді дуже бракує свободи мислення, у нашому суспільстві з дитинства не прищеплюють підприємливість. У нас ще живе радянське коріння, і його нелегко позбутися.
Майже всі речі, які ми бачимо навколо, колись виходили за межі норми. Хтось придумав фасувати цукор у пакетики, хтось – варити каву в кавомашинах, хтось – слухати музику через навушники, усе це напевно було вдивовижу колись… Американець, наприклад, народжується і росте в умовах вільного ставлення до таких експериментів. У результаті, коли йому на думку спадає гарна ідея, він іде й намагається робити бізнес, а якщо не виходить, то й нехай, згодом спробує знову. А нас із дитинства вносять до певного стандартного переліку, у вузькі межі.
Щодо нашої державної системи, її загальмовують неефективні процеси, які не змогла переломити навіть маса людей з ринку, що пішла на державні посади після Майдану. Мені здається, ефективною система буде тільки тоді, якщо її цілком зруйнувати, відмовитися від усіх нинішніх процесів і дати людям змогу впровадити нові процеси – швидкі й більш робочі, як у бізнесі. Адже з вини системи реформаторський запал уже минув, а горезвісне «вікно можливостей» давно зачинилося.
Колись я для себе визначив таку річ: кожному з нас хочеться стати свідком усіх найважливіших подій в історії людства. Тому ми говоримо про те, що ось-ось настане «світле майбутнє», «сингулярність», «кінець історії» тощо. З тієї ж причини нам в Україні дуже хочеться пройти 500-річний шлях Європи за 5 років. Тяжіння до диктаторів, мені здається, виникає звідси ж, від ідеї «я можу не встигнути, тому треба все робити швидко, а це можливо тільки згори, з натиском і нав’язаною правильністю». Насправді переважно люди в Україні хочуть дуже простих речей і миттєвих рішень: грошей, землі, триденний робочий тиждень. Але чекати цього 500 чи навіть 50 років, пройшовши шляхом становлення європейської цивілізації, люди не готові.
А наскільки логічною є ідея, що українській державі треба звести регуляцію до мінімуму, просто створити умови для розвитку малого і середнього бізнесу, і це приведе до ефективного зростання?
Навіть Адам Сміт, батько класичного капіталізму, що в «живій природі» вже практично не зустріти, виокремлював сфери, якими має опікуватися держава. Так, він окремо вказував на інфраструктурні проекти, судову владу та суспільно значущу діяльність без комерційної вигоди, як такі, що личать державі. Участь держави є необхідною.
Незважаючи на це, ідею загалом я схильний підтримати. У нас усе ще занадто багато держави в регуляції, з багатьох сфер її можна і треба прибрати. Будь-яка найбільш крайня ідея економічної свободи зараз є дуже корисною для нашої країни. Адже 90% українців насправді залишаються прихильниками або неусвідомленими носіями лівих поглядів. Вони можуть у цьому не зізнаватися, можуть навіть цього не усвідомлювати. Перед минулими виборами ми робили проект-сайт «Нова Теза», де аналізували програми політичних партій. Виявилося, економічні аспекти програм партії Свобода та КПУ майже не відрізнялися, і практично всі програми відповідали лівим поглядам.
Насправді за таким показником, як розподіл державою ВВП через публічні фінанси, ми перебуваємо на рівні європейських країн з їхньою соціально-ринковою моделлю, до якої вони йшли дуже довго.
Як свідчить практика різних держав, частка держави зростає відповідно до рівня економічного розвитку. Це легко пояснити навіть на побутовому рівні. Якщо людина заробляє 3 тисячі гривень і змушена віддавати 40% у вигляді податків, у неї залишиться певна сума, якої їй бракуватиме на життя. Якщо ж вона заробляє 3 тисячі євро і змушена віддавати 40% у вигляді податків, ситуація є інакшою, хоча арифметично цифри та відсотки ті самі. Суми в євро, що залишиться після оподаткування, людині вистачить, а залишку в гривні – ні.
Якщо подивитися на шведський соціалізм з його перерозподілом понад 50% ВВП через публічні фінанси, 30-50 років тому він був інакшим. Корпорації IKEA та Volvo народжувалися в період анархо-капіталізму. Практично всі основні європейські компанії (а останнім часом у Європі нового народилося мало) з’явилися тоді, коли частка держави в економіці була дуже низькою. У Швеції, якщо подивитися на довоєнний час, податки та частка держави в економіці були найнижчими в Європі. Взагалі соціалізм у поведінці людей виявляється в міру зростання їхніх доходів – мені вже вистачає, тоді я готовий поділитися, готовий віддати більше для інших і загального комфорту життя.
У яких сферах нашу державу було б добре потіснити та зменшити її присутність?
Тут я говорю про регулятивні сфери. Адже навіть на наших вулицях можна помітити певний парадокс. У Києві часто трапляються вивіски, що ріжуть око, архітектурні невідповідності, майданчики, що загородили тротуар. І це не свідчить про брак регуляції, навпаки, це свідчить про її надлишок. Якщо я знаю, що будь-яке питання треба розв’язувати за хабар, після давання цього хабара мені буде байдуже, як мій проект уписується в ландшафт. А якщо замість регуляції мене відразу поставлять у певні межі можливого, без перспективи будь-яких перевірок, стає простіше: «Ось це можна без погоджень, а те, що за межами, – не можна в принципі».
Наведу простий приклад – боротьба Міхеїла Саакашвілі з «горіховою мафією». Якщо не вглиблюватися в питання, воно здається якоюсь надуманою PR-дурістю. Подивившись уважніше, розумієш, що йдеться про існування низки обмежень, завдяки яким волоський горіх з України експортує, по суті, одна людина, але через декілька компаній. Так це стає прикриттям для монополізації ринку. І до таких речей призводить надмірна регуляція з боку держави.
А з погляду ефективності, спочатку має з’явитися щось у великій різноманітності, тільки потім це щось можна намагатися врегулювати, виправивши неробочі ринкові моменти. Нехай спочатку з’являться та пройдуть становлення десятки й сотні компаній у певній сфері, тоді можна приходити і прибирати ті моменти, де ринок працює погано. Інакше регулювання працюватиме як неконкурентна перевага тих, хто намагається монополізувати ринок.
А на тлі такої «зарегульованості» з країни активно їдуть мізки й таланти.
Так, і стає дедалі більшою частка пенсіонерів. Талант треба чимось утримувати, зацікавлювати. На тлі решти держав треба бути менш бюрократичним, зручнішим, дешевшим, щоб талановита людина вирішила залишитися. Наприклад, зараз у нас з’явився окремий клас IT-фахівців, вони оформилися як фізичні особи – підприємці, заробляють по кілька тисяч доларів на місяць і непогано себе почувають. Це викликає обурення та бажання «притиснути їх». Але ж IT-фахівцю для ефективної роботи потрібен лише ноутбук і голова. У разі чого, він просто сяде в літак, і вже через дві години житиме в іншій країні. Якщо в такого фахівця є якийсь стимул залишатися в цій країні, цей стимул треба зберегти й підтримувати.
На презентації книги «Економіка ХХІ» Ви згадували про особливості нового підходу до економічної моделі України. У чому він полягає?
На обкладинці книги красується великий завод, і він символізує факт, що у свідомості більшості наших людей економіка – така. Кажуть, що в Україні було багато великих радянських підприємств, зараз їх потрібно відновити, а також створювати нові великі підприємства. Хто має це робити? Нібито знову держава. Говорять про потребу визначитися з галузями, які ми маємо активно розвивати. Тут звертають увагу на країни, які змогли швидко й ефективно піднятися на високий рівень, – Сінгапур, Південна Корея, післявоєнна Німеччина. Періодично в нас згадують про потребу вивчати досвід таких країн і зробити те саме. А я наголошую, що такі історії успіху – завжди в одиничному екземплярі. Це не означає, що їх не треба вивчати. Просто скопіювати їх не вийде з огляду на зміни зовнішніх умов. Те, що було правильним 100 років тому, уже не працює.
Економіка серйозно змінилася, вона стає дедалі більш дематеріалізованою й ірраціональною. Адже спочатку вона будувалася навколо того, без чого ми жити не можемо, навколо потреби (ресурсів). Коли є ресурси, коли задоволені базові потреби, людина починає замислюватися про речі нематеріальні. Те, що народжується як відповідь на нематеріальний запит, є набагато менш раціональним. Тому світова економіка сьогодні, якщо давати приблизні цифри, на 10% складається з необхідного для життя (в основному формується сільським господарством), 25% припадає на заводи та промисловість, а 65% – послуги та інші нематеріальні сфери.
Звідси й потреба змінити економічні пріоритети. Наприклад, у добрий рік Україна збирає близько 20 млн тонн пшениці. Уявімо, що за доброго розкладу сировина коштує близько $200 за тонну (хоча зараз ця ціна є нижчою). Так, за пшеницю можна вторгувати загалом близько $4 млрд на рік. Це приблизна сума касових зборів від двох фільмів – «Аватара» й останньої частини «Зоряних воєн». Голлівуд – та сама економіка, хоча її неможливо помацати, потримати в руках, як зерно.
Тобто Україна має переорієнтуватися на нематеріальну економіку?
У нас немає іншого вибору, окрім як іти в тренді креативної економіки, створюваної людською свободою, творчістю і вільнодумством. Так, ми зараз – один з найбільших у світі експортерів сільгосппродукції, ми можемо стати ще ефективнішими в сільському господарстві, як, наприклад, Німеччина. Але в економіці Німеччини сільське господарство займає близько 1%. Таким є сучасний світ. Це пов’язано з постійним розширенням потреб і бажань сучасної людини, часто нематеріальних бажань.
Раніше важливим був сам завод, а зараз – ідея. Однак щоб ідея народилася, потрібна свобода та готовність людини адаптуватися й швидко змінюватися. Адже домінуючий чинник сучасної економіки – креативна, тобто творча людина-творець.
Як же здійснити таку економічну трансформацію, з огляду на нашу систему?
По-перше, потрібно народжувати безліч інститутів, проектів і нових ідей поза нинішньою системою. По-друге, не треба забувати про так звані непопулярні заходи. У нашій країні близько 12 млн пенсіонерів. Пенсії були впроваджені в Європі Бісмарком як рішення для випадків, коли людина в певному віці не може виконувати фізичну роботу. Суть роботи згодом змінилася, у сучасному світі найскладнішу фізичну роботу виконують машини. Ставлення до пенсій, відповідно, треба переглянути. Чому людина не може працювати в 70 років, що їй завадить, окрім розумових проблем? Пенсія має стати абсолютно добровільним елементом, а демографія до цього активно підштовхує. І чим швидше ми визнаємо, що в нашій бідній країні не може меншість молоді прогодувати старше покоління, тим буде простіше зберегти цих молодих людей, це майбутнє в країні.
Чим швидше ми закінчимо паразитувати на ресурсах, тим буде краще. Наприклад, проблема продажу землі в Україні – абсолютно не проблема XXI століття. На прикладі співвідношення виторгу від продажу пшениці та створення кіно видно, що питання недоторканності землі здебільшого є надуманим. Державні підприємства також здебільшого не потрібні. У нас є близько мільйона людей, що працюють на неефективних держпідприємствах, понад 3 млн бюджетників. Якщо завтра неефективний державний сектор буде скорочено, і, скажімо, 1 млн людей будуть звільнені, вирушать у вимушене вільне плавання, вони почнуть приносити користь, впливати на економічне зростання. Якщо 1 мільйон нічого не виробляв, і раптом починає створювати хоч щось, – ось воно, економічне зростання й те саме «вікно можливостей».
Отже, хтось має зважитися, узяти на себе відповідальність і стати «сволотою», самогубцем, з погляду народу, реалізуючи ці непопулярні заходи?
Саме так. В азіатській моделі економічних проривів у диктатора є 25-30 років, за які він встигає трансформуватися із «сволоти» на «рятівника нації». У європейській моделі вільних виборів і зміни влади йому доведеться спостерігати збоку, як плодами його рішучості й активності користуються послідовники. А про нього, як про реального реформатора, говоритимуть згодом ті, хто глибше аналізує ситуацію.
Усе-таки я вірю, якщо критична маса людей сіятиме навколо себе зерна нового життя, навіть не усвідомлюючи значущість такої діяльності (братися за бізнес, писати статті, проводити фестивалі, організовувати нові проекти, облаштовувати територію біля будинку, шукати й розкривати свої таланти), зміни почнуться, і країна розквітне.
