Серед залишків неабияк пошарпаного і застарілого радянського хай-тека особливе місце займає колись колишній флагман світового ракетно-космічного машинобудування Виробниче об'єднання "Південний машинобудівний завод" імені О. М. Макарова"(Південмаш) і нерозривно пов'язане з ним Конструкторське бюро "Південне" імені К. Янгеля. Зараз вирішується доля цього унікального уламка радянської спадщини: якщо Південмашу не вдасться злетіти, він остаточно впаде і вже ніколи не зможе піднятися, а разом з ним Україна остаточно перетвориться на таке собі "європейське зімбабве".
Ситуація у вітчизняному ракетобудуванні знаходиться на межі гамлетівського “бути чи не бути”. Жалюгідний стан ракетно-космічного підприємства такий же, як на колишньому флагмані авіадвигунобудівництва запорізькому підприємстві “Мотор Січ“, а також на легендарному авіабудівному підприємстві “Антонов“, про які недавно доводилося писати.
Ситуація на державному дніпропетровському Південмаші дуже схожа на стан, в якому опинилося державне київське підприємство “Антонов”: величезні збитки і борги, відсутність державних замовлень, власне, взагалі відсутність у чиновників бачення розвитку відповідно авіаційної і ракетно-космічної галузей, втрата більшої частини ринку через загострення і розрив відносин з Росією, прогресуюча науково-технічна та виробничо технологічна деградація і відставання, коли деякі локальні досягнення іноді вдаються завдяки потужному доробку, зробленому в минулому. Крім прямих вливань з бюджету і держзамовлення в якості найважливішого заходу з порятунку цих підприємств пропонується “корпоратизація”, мабуть, з прицілом на подальшу приватизацію. Але не менш важка і скандальна ситуація навколо приватизованої “Мотор Січі” свідчить про те, що перехід таких підприємств в приватні руки абсолютно не є гарантією їх процвітання.
Історія злету
А починався Південмаш з… автозаводу. Рішення про його спорудження на місці недобудованого до війни авіамоторного заводу було прийнято Державним комітетом оборони (ДКО) на чолі з Й. Сталіним буквально незабаром після звільнення Дніпропетровська від німецько-фашистських загарбників в 1944 році. Після створення з нуля ряду необхідних виробництв завод в 1948 році випустив перші вантажівки ДАЗ.
Однак уже в травні 1951 року наказом міністра збройних сил СРСР Д. Устинова підприємство було перетворено в Дніпропетровський машинобудівний завод № 586, з 1952 року – просто Державний завод № 586. У 1966 році підприємство отримало нинішню назву “Південний машинобудівний завод”, а в 1999 році Південмаш отримав ім’я А. М. Макарова, який був директором підприємства в 1961-1986 роках.
Уже в 1951 році на підприємстві було розпочато виробництво серійних бойових ракет, а в 1953 році – рідинних двигунів для зенітних ракет. Підприємство приймало участь у запуску першого штучного супутника в 1957 році, а вже в 1962 році на орбіту був запущений дніпропетровський супутник ДС-2 (Космос-1). У 1960-1970-х роках підприємство приймало участь у спільній радянсько-французькій космічній програмі, а також в міжнародній програмі з мирного використання космосу “Інтеркосмос”.
Спочатку в складі заводу був конструкторський відділ на чолі В.С.Будніком. Відділ займався конструкторським супроводом і модифікацією серійних виробів, переданих для виробництва на завод. У 1954 році на базі відділу було створено Особливе конструкторське бюро ОКБ-586, головним конструктором призначений Михайло Янгель, а заступником – Василь Будник.
Створення ОКБ, яке в 1966 році отримало назву КБ “Південне”, а в 1991 році – ім’я М. Янгеля, ознаменувало перетворення підприємства, яке тиражувало серійні зразки по “чужим кресленням”, в світовий ракетно-космічний центр.
Розроблена в КБ під керівництвом Янгеля балістична ракета середньої дальності Р-12 стала першим ракетним комплексом стратегічного призначення, в якому використовувалися збережені компоненти палива і була повністю автономна система управління, а також це була наймасовіша балістична ракета в СРСР. Вироблялася вона не тільки в Дніпропетровську, а й в ряді інших підприємств Союзу.
Розроблена в Дніпропетровську в 1958-1962 роках під керівництвом Янгеля ракета Р-14 з дальністю до 4500 км стала найпотужнішою на той момент одноступінчастою балістичною ракетою. Незабаром була створена ракета Р-16 – перша радянська двоступенева міжконтинентальна балістична пакета (МБР) дальністю до 13 000 км на висококиплячих компонентах палива з автономною системою керування.
У 1962 році почав розроблятися, а в 1967 році був прийнятий на озброєння ракетний комплекс другого покоління Р-36 з різним типом ракет, з дальністю від 10 200 до 15 200 км в залежності від розміру і маси боєголовки, з моноблочною або боєголовкою, що розділяється, з закидуваною максимальною масою від 3,9 до 5,8 тонн в залежності від типу і конструкції боєголовки.
Був розроблений також орбітальний варіант ракети 8К69, що становила основу комплексу Р-36, головна частина якої рухалася по орбіті штучного супутника Землі і управлялася системами орієнтації і стабілізації. Оскільки дальність стрільби у неї була не обмежена, вона могла уразити ціль в будь-якій точці і з будь-якого напрямку, а створення протиракетної оборони в цьому випадку вкрай ускладнювалося, так як через відсутність чіткого напрямку прильоту доводилося забезпечувати оборону з декількох напрямків.
Ракета Р-36 орб (орбітальна) стала основою для створення ракет-носіїв середнього класу «Циклон», використовуваних для виведення на орбіту космічних апаратів. Причому якщо спочатку ракети “Циклон” перероблялися зі знятих з бойового чергування і тих, що підлягали знищенню ракет Р-36, то потім “Циклон” стали будувати з нуля по ідеології і технології Р-36, природно, з безперервними сучасними вдосконаленнями. До 2006 року запускалися ракети-носії “Циклон-2” (перший запуск в 1969 році), довгий час залишалася актуальною система “Циклон-3” (перший запуск в 1977 році, зараз їх випуск припинений), зараз опрацьовується система “Циклон -4 “.
Очевидно, що наука і технології не стоять на місці, і сучасні варіації на тему Р-36 істотно відрізняються від своєї прародительки. Але дивує і викликає захоплення той факт, що ідеологія і основні технічні рішення, закладені дніпропетровськими ентузіастами на чолі з Михайлом Янгелем в далеких 1960-х роках, до цього дня не лише актуальні, але і придатні для подальшого розвитку і вдосконалення на основі сучасної елементної бази і технологій.
Крім того, на початку 1970-х років під керівництвом Янгеля, а після його смерті в 1971 році Володимира Уткіна, була розроблена і в 1975 році прийнята на озброєння двоступенева ракета МР УР-100 з головною частиною, що розділяється, і блоками індивідуального наведення під обмежені розміри шахтно-пускових установок, які були в наявності, і які залишилися від ракет попередніх модифікацій. Максимальна дальність польоту до 10 тисяч км, корисне навантаження – до 2,5 тонн. У цій ракеті був вперше повністю реалізований так званий мінометний старт.
Подальший прогрес ракетно-космічної техніки в КБ “Південне” і на Південмаші пішов по шляху розвитку саме ракетної системи Р-36.
Таким розвитком стала прийнята в кінці 1970-х років на озброєння система Р-36М (SS-18 Satan – “сатана”, за класифікацією НАТО) – стратегічний ракетний комплекс вже третього покоління з важкою двоступеневою міжконтинентальною балістичною ракетою 15А14 для базування в шахтних пускових установках підвищеної захищеності. Дальність польоту становила 11-16 тисяч км при масі головної частини від 5,7 до 7,8 тонн. Головна частина ракети могла бути моноблочною або з боєголовками, що розділяються індивідуального наведення. Потужність ядерних зарядів від 10 х 0,5 (10 х 0,5) мегатонн у боєголовок, що розділяються, до 8-25 мегатонн у моноблочних боєголовок. Ракета мала системи прориву протиракетної оборони (ПРО) противника і захист від вражаючих факторів ядерного вибуху (ВФЯВ), перш за все електричної та електронної частини системи.
На початку 1980-х років ракетні системи Р-36М стали замінювати на модифікований варіант Р-36М УТТХ з ракетою 15А18. Тут до двох ступенів ракети додавалася ще одна допоміжна ступінь розведення. Маса головної частини перевищувала 8,4 тонни і забезпечувалася 8 боєголовками індивідуального наведення потужністю 1,3 мегатонни в тротиловому еквіваленті.
Вершиною радянського ракетобудування стала розроблена КБ “Південне” під керівництвом Володимира Уткіна, запущена в виробництво на Південмаші і прийнята на озброєння в 1988 році система четвертого покоління Р-36М2 “Воєвода” з ракетою 15А18М. Дальність польоту становить ті ж 11-16 тисяч км в залежності від маси головної частини. Остання має масу 8,5-8,8 тонн, може бути виконана у вигляді моноблока або 10 головок, що розділяються, з самонаведенням і з потужністю вибуху 800 кілотонн у тротиловому еквіваленті. Ракета мала вдосконалені системи прориву протиракетної оборони (ПРО) противника і захист від вражаючих факторів ядерного вибуху (ВФЯВ), перш за все електричної та електронної частин системи. За технологічним рівнем комплекс не має аналогів в світі. У ракетному комплексі застосований активний захист шахтної пускової установки від ядерних бойових блоків і високоточної неядерної зброї, а також вперше в країні здійснено маловисотне неядерне перехоплення високошвидкісних балістичних цілей.
Комплекс призначений для ураження всіх видів цілей, захищених сучасними засобами ПРО, в будь-яких умовах бойового застосування, в тому числі при багаторазовій ядерній дії по позиційному району. Передбачалося, що застосування дозволяє реалізувати стратегію гарантованого удару у відповідь. Ударом з 8-10 ракет 15А18М (в повній комплектації 80-100 бойових блоків потужністю 800 Кт кожен) забезпечувалося знищення 80% промислового потенціалу США і більшої частини населення.
Добре, що до глобального термоядерного конфлікту справа не дійшла…
У 1989 році був прийнятий на озброєння розроблений в КБ “Південному” ракетний комплекс залізничного базування РТ-23 УТТХ «Мо́лодець» з твердопаливними триступінчастими міжконтинентальними ракетами 15Ж61 і 15Ж60.
Від ядерного руйнування до освоєння космосу
І все ж вершиною ракетної технології можна по праву вважати ракетні комплекси Р-36 (М) (2) різних модифікацій. Вони знайшли застосування для мирних космічних цілей.
Як зазначалося вище, МБР Р-36 орб стали основою ракет-носіїв (РН) “Циклон” легкого класу для виведення космічних апаратів на низькі навколоземні орбіти. Льотні випробування РН “Циклон” почалися ще в 1967 році, але до експлуатації була допущена модифікація “Циклон-2”. Система управління РН була також українською – її розробило харківське ПНО “Електроприлад”.
“Циклон-2” став воістину унікальною ракетою. Перший запуск РН цієї модифікації був здійснений в 1969 році, останній – в червні 2006 року. Всього було виконано 106 пусків, і всі вони були успішними. Вважається, що це єдина в світі ракета з такою стовідсотковою статистикою.
Перший пуск триступеневої РН “Циклон-3” було здійснено в червні 1977, а останній – в січні 2009 року. Всього було проведено 122 пуски, з яких 7 запусків були невдалими, що також дуже непогана статистика.
Найбільше не пощастило проекту “Циклон-4” розробки КБ “Південне”. Цей носій повинен був стати розвитком РН “Циклон-3”. Він розроблявся для спільного україно-бразильського проекту із запуску космічних апаратів з бразильського космодрому Алкантара. Перший пуск намічався на 2010 рік, але його перенесли спочатку на 2013 рік, потім на 2014. Пуск так і не відбувся з фінансових і організаційних причин фактично з вини української сторони. У січні 2015 року тодішній президент Бразилії Ділма Русефф заявила про вихід її країни з проекту.
У 2017 році КБ “Південне” повернулося до проекту, назвавши його “Циклон-4М”, в кооперації з американською приватною компанією Maritime Launch Services (MLS), яка базується в Канаді. Запуск супутників і взагалі космос стає справою модною, і ця американська фірма, зареєстрована в 2016 році, очевидно, вирішила спробувати щастя на тему “зрубати бабло”. Вона пропонує своїм потенційним клієнтам “запускати свої супутники на низькі навколоземні полярні і сонячно-синхронні орбіти” за допомогою “ракет Циклон-4, які добре зарекомендували себе”. Тут криється певний обман…
За наявними даними, “Циклон-4” – далеко не зовсім той добре відпрацьований “Циклон”, в основі якого Р-36 орб. “Циклон-4” – це двоступенева, а не триступенева, як “Циклон-3”, ракета, в якій передбачається третій ступінь від “Циклону” і перший ступінь від “Зеніту” – ракети-носія, розробленої в КБ “Південне” в 1970-1980-х роках для запуску важких супутників-шпигунів радіотехнічної розвідки “Цілина”. Така конструкція ракети ще не відпрацьована, тим більше ніколи не літала, і її здатність злетіти з першого разу викликає у багатьох сумніви. А оскільки мова йде про комерційні пуски, то достатньо однієї аварії, щоб втратити клієнтуру.
До того ж з космодромом теж ще не все однозначно. Компанія МSL мала намір почати спорудження його на східному узбережжі Канади в провінції Нова Скотія (Шотландія) в 2018 році, перший пуск намічали на 2020 рік, а до 2022 року намічено було зробити 8 пусків. Але місцева влада тільки в червні 2019 року схвалила проект і видала дозвіл на спорудження космодрому. Вартість його – 148 млн доларів, а разом з модифікацією і першим пуском “Циклону-4” – 240 млн доларів.
Якщо чесно, то вся ця затія виглядає вельми сумнівно…
Нарешті, є ще один проект – “Циклон-1”. Про розробку цієї триступеневої легкої РН для виведення корисного навантаження масою 750 кг на сонячно-синхронну орбіту висотою 600 км КБ “Південне” заявило в квітні 2019 року. В якості можливих місць запуску вказувалися майданчики на території Миколаївської або Херсонської областей України. Крім того, в.о. гендиректора Південмашу Сергій Войт в 2019 році заявив про плани щодо створення в Херсоні плавучої платформи по запуску космічних ракет.
Ідея, може, непогана, оскільки Україні слід було б обзавестися потужностями по запуску хоча б легких ракетоносіїв і космічних апаратів. Але незрозуміло, де взяти кошти на побудову свого космодрому. Не кажучи вже про те, що Україна є занадто густонаселеною для космічних пусків. Втім, названа американською компанією MLS сума в розмірі 148 млн доларів для побудови космодрому не є такою вже захмарною, бо у нас на одних тільки дорогах в рік крадуть набагато більше…
У свою чергу, на базі ракетних комплексів Р-36 УТТХ і Р-36М2 також були створені ракети-носії “Дніпро”. Конверсії в ракети-носії піддавалися міжконтинентальні балістичні ракети, які підлягали ліквідації, шляхом кооперації російських і українських підприємств на основі відповідної міжурядової угоди. Ракети-носії “Дніпро” призначені для виведення до 3,7 тонн корисного навантаження (космічного апарату або групи супутників) на орбіти висотою 300-900 км.
У проекту “Дніпро” було два варіанти. «Дніпро-1» використовував основні складові частини МБР з мінімальними змінами конструкції. «Дніпро-М» відрізнявся від базової конструкції МБР установкою додаткових двигунів орієнтації і стабілізації, доопрацюванням системи управління і застосуванням подовженого головного обтічника, за рахунок чого досягнуто більш широкі можливості по виведенню корисного вантажу, в тому числі збільшена максимальна висота орбіти.
Для запусків РН “Дніпро” використовуються пускова установка на майданчику 109 космодрому Байконур в Казахстані і пускові установки на ракетній базі Ясний Оренбурзької ракетної дивізії в Оренбурзькій області Росії.
Перший запуск супутника за програмою «Дніпро» був здійснений в 1999 році. Запуск проводив бойовий розрахунок Ракетних військ стратегічного призначення Росії. На орбіту був виведений британський науково-експериментальний супутник UoSAT-12. Ракети «Дніпро» можуть використовуватися для здійснення кластерних запусків космічних апаратів: наприклад 29 липня 2009 здійснено кластерний запуск на орбіту відразу 6 супутників для Об’єднаних Арабських Еміратів, Іспанії, Великобританії і навіть для США. Цікаво, що при цьому використовувалася ракета, виготовлена в 1984 році на Південмаші і яка 24 роки перебувала на бойовому чергуванні, що свідчить про надійність техніки та адекватність її обслуговування протягом терміну бойового чергування.
Всього з 1999 року по березень 2015 року з програмою «Дніпро» виконано 22 пуски, з них 21 – успішний, при цьому виведено 141 супутників і апаратів в інтересах комерційних замовників.
Зі зрозумілих причин, з 2014 року Україна вийшла з цієї програми. Втім, “розборки”, переважно грошового характеру, в спільному підприємстві-операторі пусків “Космотранс” почалися задовго до кризи. У тому числі почалася “прихватизація”, фактично розтягування цього підприємства якимись персонажами з російської сторони, але це вже інша тема.
Хроніки обвального падіння
До складу Виробничого об’єднання Південний машинобудівний завод імені О. М. Макарова входять:
– Завод ракетно-авіаційних агрегатів, який крім ракетно-космічної техніки випускає також шасі до літаків підприємства “Антонов”.
– Павлоградський механічний завод. Виробництво елементів ракетно-космічної техніки, сільськогосподарське машинобудування, випробування і утилізація боєприпасів, виготовлення різних видів цивільної продукції.
– Дніпропетровський тракторний завод. З кінця 1950-х років Південмаш виробляє колісні трактори спочатку марки МТЗ (розробка Мінська, Білорусь), а потім власної розробки – марки ЮМЗ. Також випускаються запасні частини до тракторів.
– Виробничий комплекс “Металургія та технологічне оснащення”. Виробництво різних видів кольорового, точного і чорного лиття, поковок, ковальське виробництво. Серійне та індивідуальне виготовлення широкої номенклатури різних високоякісних інструментів підвищеної стійкості з твердих сплавів і швидкорізальних сталей для універсального обладнання і верстатів ЧПУ.
До складу Південмашу входить також ряд допоміжних структур.
Увесь цей великий спадок дістався підприємству з радянських часів, коли і КБ Південне, і Південмаш мали стабільне і гарантовано оплачуване державне замовлення як на космічну техніку, так і, перш за все, на озброєння. Зараз військових замовлень немає, принаймні, в радянських обсягах. Навіть якщо відповідає реальності інформація про те, що Південмаш бере участь в розробці українського тактичного ракетного комплексу, під яку виділяється державне фінансування, все одно, це не ті гроші, які дозволять все це утримувати.
Не особливо рятує багатопрофільність підприємства. Крім тракторів ЮМЗ і екскаваторів на їх основі Південмаш в різний час випускав різні власні моделі тролейбусів і навіть автобус. Але закінчилося поки що це плачевно. Трактори ЮМЗ на внутрішньому ринку України в скільки-небудь значній мірі відсутні, успіхом користуються білоруські і китайські машини через корупцію і взагалі байдуже ставлення влади до вітчизняного виробника. До речі, така ж доля спіткала Харківський тракторний завод, який підкосила ще й так звана приватизація. Тролейбуси виробництва Південмашу також були витіснені, а зараз на підприємстві збирають машини з білоруських комплектуючих, хоча Південмаш є підприємством повного циклу і цілком може випускати тролейбуси самостійно, підтримуючи тим самим і ракетну галузь від розорення. Але для цього у владі потрібні державники, а не хапуги, і справжні патріоти.
У 2020 році Південмаш підписав меморандум з південнокорейською фірмою «Caris» на виробництво 5000 електробусів і 7800 зарядних станцій на загальну суму майже 850 млн доларів. Оскільки поки це тільки протокол про наміри, говорити що-небудь тут рано. До того ж цей контракт поки важко назвати таким, який зможе утримати Південмаш від падіння.
Фактично для Південмашу і КБ “Південне” залишився тільки один напрямок – ракети-носії і космічні апарати, а й тут все не дуже добре.
Починаючи з кінця 1990-х років за активної участі підприємства і КБ, повторимо, здійснювалися комерційні пуски з використанням ракет-носіїв сімейств “Циклон”, “Дніпро”, а також “Зеніт” для програм “Морський старт” і “Наземний старт”. Але до 2010 року проект “Морський старт” збанкротував, його залишки перейшли під контроль Росії в особі компанії “S7 Space” і зараз заморожені. Останній пуск за програмою “Наземний старт” був проведений 26 грудня 2017 року з космодрому Байконур за участю нового оператора – російської приватної компанії “S7 Space” за допомогою ракети “Зеніт-3SL”, яка була виготовлена до 2014 року і пролежала на Байконурі близько 3 років. Той факт, що ракета після тривалого лежання взагалі злетіла, свідчить про її високу якість і надійність. Передостанній пуск відбувався у вересні 2013 року. Не вдаючись в політико-комерційні подробиці, зауважимо, що ще близько 2 років тому російська фірма-оператор “S7 Space” заявила про припинення контракту на поставку ракет “Зеніт”. Південмаш заперечив отримання від “S7 Space” таких повідомлень. З тих пір питання висить у повітрі, і проблема не тільки у відносинах України і Росії, а й у внутрішніх російських розбірках між приватною фірмою “S7 Space” і державним “Роскосмосом”, але в ці подробиці вдаватися немає сенсу.
До недавнього часу Південмаш мав ще деякі досить дрібні міжнародні замовлення. У проекті Європейського космічного агентства по запуску супутників легкими ракетами “Вега” в ракеті-носії використовується двигун РД-843, розроблений КБ “Південне” і виготовляється на Південмаші. Крім того, Південмаш виробляє частину агрегатів першого ступеня американської ракети-носія “Антарес”. Але в січні 2020 року представник Європейського космічного агентства Рене Пішель заявив, що українські та російські комплектуючі в ракеті “Вега” будуть замінені на європейські. А вже в листопаді 2020 року під час чергового запуску ракети “Вега” з космодрому Куру у Французькій Гвіані сталася відмова зазначеного двигуна, ракета і ті супутники, які виводилися нею на орбіту, були втрачені. Вартість одного такого пуску становить 22-25 млн євро. Згідно з коментарями Південмашу, при монтажі їх двигуна РД-843 на розгінний блок ракети були переплутані кабелі, які ведуть до механізмів управління тягою верхнього ступеня. Таким чином, формально український виробник, начебто, не винен, але в ЗМІ звучали звинувачення в тому, що Південмаш, мовляв, недостатньо інструктував італійців, які робили установку двигуна. Наскільки відомо, розслідування не закінчено і винуватці остаточно не названі, але ця подія може стати додатковим аргументом для відмови від двигунів українського виробництва і втрати Південмашем навіть такого не надто щедрого заробітку.
В цілому ж після втрати замовлень з виробництва ракет “Зеніт” Південмаш втратив до 80% виручки, оскільки 2-3 замовлення на “Зеніт” в рік дозволяли зводити кінці з кінцями і платити зарплату неабияк поріділому штату працівників підприємства.
Так, якщо виручка заводу в 2011 році склала 1,9 млрд грн, що за тодішнім курсом становило приблизно 240 млн доларів, то в 2015 році виручка впала до 585 млн грн, тобто приблизно 25 млн доларів. У наявності падіння майже в 10 разів! В останні роки на заводі мають місце факти відключення води, непрацюючих санвузлів, величезних затримок зарплати працівникам – і це на заводі, який був колись лідером світового ракетобудування!
Не краща ситуація і в КБ “Південному”, яке в період з 2013 по 2015 рік відзвітувало про 4,1 млрд грн збитків.
Після відмови в 2016 році Бразилії від програми зі створення ракети “Циклон”, за словами в. о. гендиректора “Південмашу” Сергія Войта, у підприємства «не залишилося жодної реально діючої національної космічної програми». Ставлення держави до цього унікального підприємства інакше як брутальним назвати не можна.
«З 2014 року і до сьогоднішнього дня, на жаль, ми не отримали жодного оборонного замовлення від уряду України», – нарікає в.о. гендиректора Сергій Войт.
У 2017 році тодішній голова Національного космічного агентства Юрій Радченко так характеризував стан «Південмашу»: «Після зупинки проекту Sea Launch у заводу немає серйозних замовлень. За великим рахунком, крім серійної ракети “Зеніт”, у заводу на сьогоднішній день немає іншої точки докладання зусиль. Є якісь незначні контракти з іноземними замовниками, по внутрішній кооперації. Але вони не можуть замінити ті обсяги виробництва, під які було спроектовано завод. Його інфраструктура і потужності дозволяють виробляти десятки ракет щорічно, проте ми жодної ракети за останніх три роки не зробили».
Ситуація до болю нагадує розвал на підприємстві “Антонов“, яке теж за останні п’ять років не випустило жодного серійного літака.
Станом на середину 2020 року Південмаш залишався в кризовій ситуації. Була заборгованість із зарплати і податків у обсязі 210 млн гривень. Чисельність співробітників на підприємстві зменшилася до 5,5 тис. (з 7-8 тис. в 2014 році і 55 тис. за радянських часів). Середня зарплата становила приблизно 6-7 тис. гривень (!!!), середній вік працівників – близько 60 років (!!!).
У липні 2020 року Верховна рада України прийняла закон, який передбачає виділення Південмашу 2,3 млрд гривень на погашення боргів перед державою (по податках і кредиту) і працівниками (по зарплаті).
Що з цим усім робити, як врятувати унікальне підприємство і КБ, чесно кажучи, сказати неможливо. Ситуація видається навіть гіршою, ніж на “Антонові”. Авіазаводу можна замовити кілька літаків і знайти кілька покупців за кордоном в країнах третього світу, щоб хоч якось утримати його на плаву.
Утримати на плаву уламки колись потужної ракетно-космічної галузі України, що була у числі світових лідерів, поряд з США і Росією, набагато складніше, якщо взагалі можливо, особливо в умовах існуючої влади і соціально-економічних відносин.
У цьому сенсі звертають на себе увагу ті ідеї, якими фонтанує КБ “Південне”. Як вже зазначалося вище, там пропонують облаштувати стартові потужності для запуску легких ракет-носіїв на морській платформі в Чорному морі і/або в Херсонській та/або Миколаївській областях, що, в принципі, видається цілком здійсненним фінансово і технічно, тим більше що за радянських часів в Миколаївській області перебували пускові установки 46-ї ракетної дивізії ракетних військ стратегічного призначення СРСР.
Крім того, останнім часом КБ “Південне” вийшло з проектом місячної бази і стрибаєючого місячного модуля… У нинішній важкій для ракетно-космічної галузі України ситуації важко зрозуміти, як оцінювати такий “фонтан ідей”. Це надія на відродження або передсмертні конвульсії?..