Україна воює вже понад десять років, і саме завдяки нашим захисникам держава продовжує існувати. Але сьогодні, коли на фронті — сотні тисяч українців, а у тилу формується покоління ветеранів, постає запитання: чи готова держава дати їм не лише вдячність, а й реальну підтримку?
Чому ветеранська політика — стратегічний пріоритет
Ветерани — це не просто окрема соціальна група. Це люди, які несуть у собі досвід війни, втрат, відповідальності й високої громадянської свідомості. Вони — ядро майбутнього суспільства, що виборює незалежність і буде відбудовувати країну після війни. Проте, українське суспільство ще не усвідомило масштаб трансформацій, які принесе повернення сотень тисяч захисників. Йдеться не лише про соціальну адаптацію, а й про зміну всієї державної системи — від освіти до економіки. «Ми не готові до великої кількості ветеранів, які є частиною нашого суспільства. Це не окрема соціальна група. Можна сказати, що ми, цивільні, є частиною великої ветеранської країни. І ті виклики, з якими ми зіткнемося, можуть бути катастрофічними для нашої країни», – зазначив виконавчий директор та співзасновник UIF Анатолій Амелін на презентації дослідження «Герої без підтримки: ціна неефективної ветеранської політики та план дій».
Так, станом на жовтень 2025 року в Україні налічується 1,66 мільйона ветеранів (порівняно з 1,56 млн у липні), і це число зростає щомісяця. Найбільш тривожний факт — 40% ветеранів (понад 600 тисяч) — це чоловіки віком 26–45 років, тобто найбільш працездатна частина населення. Фактично, кожен десятий чоловік цього віку — ветеран. Після завершення гарячої фази війни масштаб проблеми лише посилиться. Прогнози свідчать, що кількість ветеранів разом із членами їхніх родин сягне 5–6 млн осіб — це до 20% населення. З них 2,5 млн — самі ветерани, або 9% громадян України. Повернення близько 1 мільйона осіб із фронту означатиме одномоментний виклик для ринку праці, соціальних служб і медичної системи.
Забезпечення доступу до послуг і отримання статусу ветеранів
За даними опитування Українського ветеранського фонду, 80% ветеранів вважають, що держава майже або повністю не виконує своїх зобов’язань перед тими, хто ризикував життям заради її свободи. Це вже не просто цифра — це дзеркало глибокої кризи у взаєминах між державою та її захисниками.
Причини цієї недовіри очевидні: нескінченна бюрократія, принизливі черги за довідками, заплутана система отримання статусу ветерана. А ще — непрозорий розподіл пільг, де людська гідність губиться у паперових лабіринтах.
Багато хто з ветеранів зізнається: користуватися обіцяними пільгами майже неможливо. Житлові програми зависають на роки, медичні послуги недоступні, освіта й перекваліфікація — лише на папері. У результаті люди, які мають бути опорою суспільства, змушені обирати найпростіше: отримати хоч якусь матеріальну компенсацію замість неефективних державних сервісів.
«Коли тобі «пощастило» загинути — то принаймні буде церемонія. Прийдуть люди, пролунають салюти на похоронах, родині щось виплатять, оформлять документи, усе зроблять за тебе. Ти загинув — і далі вже не потрібно ні про що турбуватися. А от коли ти повертаєшся з армії живим — пораненим, але живим — держава чітко показує: ти їй більше не потрібен. Вона не знає, що з тобою робити. Вона не скаже “дякую”. Ганяє тебе, як барана, з цими папірцям, щоб списати штик-ніж по три дні. Потім ти виходиш з дверей ТЦК — і ніхто навіть не каже слова подяки. Просто показують на вихід. І в той момент ти відчуваєш, що тебе «списали». Це слово дуже влучно підходить для цієї ситуації. Ти стаєш просто непотрібним державі, бо користі від тебе вже немає», – говорить молодший сержант ЗСУ у відставці, політичний діяч Юрій Гудименко у Фейсбук.
Вирішити це питання можливо лише запровадивши повну цифровізацію процесів: єдиний реєстр ветеранів, база пільг і травм, синхронізація між відомствами та постійна комунікація з людьми, які повернулися з війни. «Держава має чути ветеранів не раз на рік через звіт, а щодня через діалог. Тільки постійна комунікація народжує довіру», — говорить експертка економічних програм UIF Яна Лаврик.
Фізичне та психологічне відновлення
В Україні поки що бракує системної програми психологічної підтримки та реабілітації, а існуючі центри — переважно волонтерські. Згідно опитування UIF, 33% опитаних ветеранів мають діагностовану черепно-мозкову травму (ЧМТ), ще до 25% припускають, що можливо мали ЧМТ. Загалом близько 55% опитаних ветеранів можуть мати наслідки ЧМТ. Ситуація з посттравматичним стресовим розладом (ПТСР) теж не радує: 24% мають діагностований ПТСР, а 31% не впевнені, але мають симптоми. Крім того, за даними фокус-груп, 20% військових мають ігрову залежність (гемблінг).
«В Україні сьогодні немає реєстрів людей з черепно-мозковою травмою, з ПТСР військових. А як можна вирішувати проблеми, коли ми навіть не знаємо, скільки людей і в кого взагалі є ці наслідки війни», – зазначає Яна Лаврик.
За міжнародним досвідом, ЧМТ та ПТСР є головними предикторами труднощів реінтеграції. Особливо тривожить те, що наслідки можуть проявитися лише через 5–7 років. Для порівняння: у США 24 ветерани щодня вчиняють самогубство, і ще 20 помирають від самоушкодження. У 2012 році США витратили 7 млрд дол. на психологічні програми для ветеранів, але ця проблема залишається невирішеною. В той же час значна частина ветеранів не користується доступними програмами через відсутність мотивації або складність системи допомоги.
Зазначимо, США налічується 17,6 млн ветеранів, а річний бюджет на їх підтримку становить 369 млрд доларів, що дорівнює приблизно 21 тис. дол. на одного ветерана. У Канаді, де проживає близько 461 тис. ветеранів, держава витрачає 6 млрд дол, або 13 тис. дол. на особу. В Україні, за орієнтовними підрахунками, кількість ветеранів сягає 1,1 млн осіб, а витрати становлять близько 1,5 млрд доларів, що відповідає лише близько 1,5 тис. дол. на одного ветерана. Ці дані свідчать про потребу в підвищенні ефективності програм підтримки та перегляді механізмів фінансування для забезпечення реальної допомоги ветеранам.
Експерти UIF переконані, що в питанні відновлення фізичного та психологічного здоров’я замість створення десятків державних центрів, що дорого і неефективно, краще встановити стандарти для приватних реабілітаційних закладів і фінансувати самих ветеранів через адресні субсидії, щоб кожен міг сам обирати фахівців.
Економічна реінтеграція ветеранів
Повернення ветерана до праці — це не лише питання зайнятості, а й повернення сенсу життя. Проте на практиці — це складний процес. Багато ветеранів стикаються з упередженнями роботодавців, нестачею навичок або психологічними бар’єрами. Часто єдиний вихід — власна справа, але й тут — безліч перепон. Головний бар’єр — відсутність доступу до капіталу. Банки не хочуть працювати з ветеранами через репутаційні ризики та статус захищеної категорії.
«Ветеранське підприємництво глибоко безресурсне, фінансові установи бояться репутаційних ризиків, і ветеран — це взагалі дискредитуючий фактор», – говорить ветеран, голова Асоціації підприємців-ветеранів АТО Сергій Позняк.
В UIF вважають, що ветерани мають повертатися не до центру зайнятості, а у середовище можливостей. Потрібні стимули для роботодавців — зниження ЄСВ удвічі (з 22% до 11%), що стане самоокупним при працевлаштуванні 65% ветеранів. Для тих, хто хоче працювати на себе, — програма пільгового кредитування для ветеранів за аналогією програми «5–7–9», розвиток ветеранських кредитних спілок і звільнення ФОПів-ветеранів від сплати ЄСВ.
У той же час 21% опитаних ветеранів готові розглядати участь у недержавних військових структурах. За оцінками експертів, 10-15% ветеранів, які брали участь у бойових діях (45–75 тис. осіб), за своїм психотипом можуть ніколи не повернутися до цивільного життя.
Тож легалізація приватних військових компаній (ПВК) могла б не лише створити законну та гідно оплачувану зайнятість для ветеранів, а й стати новим економічним сектором із високим потенціалом розвитку. Українські фахівці, які мають унікальний бойовий досвід, високий рівень дисципліни та репутацію ефективних бійців, могли б офіційно працювати за контрактами у сфері безпеки, охорони стратегічних об’єктів, супроводу гуманітарних місій чи тренування іноземних армій.
Для держави це означало б не лише зменшення безробіття серед ветеранів, а й приплив валютної виручки. Крім того, легальні ПВК дали б змогу контролювати діяльність українських ветеранів за кордоном, уникнути тіньових схем і забезпечити соціальні гарантії для тих, хто продовжує працювати у військовій сфері.
Заначимо, у світі вже існують успішні приклади того, як держава може інтегрувати ветеранів у систему безпеки через приватні військові компанії. У США, наприклад, ПВК на кшталт Academi (раніше — Blackwater), DynCorp чи Triple Canopy офіційно співпрацюють із урядом, виконуючи завдання в зонах конфліктів, забезпечуючи охорону дипломатичних місій і стратегічних об’єктів. Значна частина їхнього персоналу — це колишні військові з досвідом бойових дій, які після служби отримали можливість продовжувати професійну діяльність у легальному полі, з гідною оплатою та соціальними гарантіями.
Для України подібна модель могла б стати реальним механізмом соціальної адаптації ветеранів, які прагнуть залишатися в строю, але в цивільному форматі. Легалізація ПВК дозволила б не лише зберегти кадровий потенціал армії, а й підвищити авторитет України як держави, що цінує своїх захисників і розвиває сучасну систему безпеки.
Проблема нерозуміння між ветеранами та цивільними
Сьогодні в українському суспільстві зберігається глибоке нерозуміння між цивільними та ветеранами. Поширені стереотипи, стигматизація та сприйняття ветеранів як «жертв» або навіть потенційної загрози формують небезпечний поділ на «ми» і «вони». Часто цивільні не знають, як правильно взаємодіяти з людьми, які повернулися з фронту, тоді як самі ветерани відчувають відчуження й недовіру. Додатково ситуацію загострила провальна мобілізаційна кампанія, що підірвала суспільну повагу до форми та військової служби.
Щоб подолати цю кризу довіри, уряд має запустити національну інформаційну кампанію з формування позитивного образу ветерана та героїзації захисників, переглянути політику мобілізації з акцентом на повазі до людської гідності, а також підтримати проєкти спільної взаємодії ветеранів і цивільних — марафони, форуми, спортивні події, культурні ініціативи. Важливо залучати ветеранів до громадського життя через програми на кшталт «Ветеран — лідер громади», а також впроваджувати міжнародний досвід — зокрема Veterans Treatment Courts, peer-to-peer ініціативи та community-based підтримку. Паралельно держава має інвестувати у створення безбар’єрного середовища, що забезпечить комфортну інтеграцію ветеранів у цивільне життя.
Якщо держава не зробить цих кроків, ми ризикуємо втратити не лише тисячі людей, здатних відбудовувати країну, а й саму довіру, на якій тримається суспільство. «Держава має створити позитивний образ ветерана і героїзацію захисників. Ветеран — це не проблема, не тягар. Ветеран — це нова еліта країни», — підсумовують в UIF.