Коли в лютому почалася облога Маріуполя, Іван Демків був старшим хірургом у військовому шпиталі, відомому за номером 555. У перший день війни шпиталь прийняв 20 поранених. З того часу їхня кількість постійно зростала. Протягом кількох тижнів Демків майже не виходив з операційної. Його дні проходили у нескінченній низці ампутацій кінцівок та інших рятувальних операцій, а на задньому плані постійно звучали звуки російських бомбардувань міста. Демків залишався на роботі навіть тоді, коли росіяни бомбили сам шпиталь, скидаючи бите скло з пацієнта, що лежав непритомним на операційному столі.
Розплатою за цю самовідданість став його полон. Демків потрапив у полон у середині квітня разом із 77 іншими лікарями та співробітниками лікарні й з того часу перебуває у полоні в комплексі під назвою Оленівка на окупованому Росією Сході. Досвід Демківа та його колег показовий з кількох аспектів. По-перше, він показує готовність Росії поміщати у в’язницю українців, що не воюють, на захоплених нею територіях, використовуючи їх потім як “розмінну монету” при обміні полоненими або змушуючи їх працювати з примусу. Більше того, це говорить про те, що Росія порушує гуманітарні закони, що застосовуються до військовополонених, про харчування, гігієну і доступ до Червоного Хреста, а також піддає їх залякуванню, катуванням та публічному приниженню. Про це пише The Atlantic, інформують Економічні новини.
Ці побоювання ускладнюються тим, що в липні внаслідок загадкового вибуху в Оленівці загинуло понад 50 військовополонених. Україна поклала провину за це вбивство на Росію та вимагає розслідування як воєнного злочину. Демків та його колеги не постраждали, але їхні родичі побоюються за їхнє життя. Ми поговорили з кількома членами групи підтримки, створеною родичами для того, щоб звільнити медиків.
За кілька тижнів до того, як його взяли в полон, Демків постійно турбувався про свою родину: дружину Анну та двох дітей, 11 та 8 років. Він знав, що вони ховаються в підвалі свого багатоквартирного будинку в сильно розбомбленому районі поряд зі зруйнованим торговим центром Порт-Сіті. У міру того, як російські війська все сильніше захоплювали місто, вони позбавляли їх їжі, води, електрики та стільникового зв’язку, тому подружня пара не мала змоги переписуватись один з одним.
До кінця другого тижня війни Демків більше не міг виносити розлуку та невизначеність. 4 березня, у перерві між операціями, він сів у машину швидкої допомоги та помчав евакуювати Ганну та дітей. Але вдома їх не було. Ганна залишила йому біля дверей записку, в якій говорилося, що вона відвела дітей до головного бомбосховища міста, розташованого під обласним драматичним театром. Демків інтуїтивно зрозумів, що вона туди не дійшла. Він кинувся бігти околицями, відчайдушно вишукуючи свою родину. Після години пошуків він знайшов їх біля житлового будинку її матері.
“Я тримала за руки своїх дітей і поралася з нашим багажем, коли побачила, що він біжить до нас”, – розповіла Ганна. “Тоді я була впевнена, що він завжди знайде мене і врятує нас”. Того ж дня російський авіаудар обрушився на драматичний театр, зруйнувавши будівлю та вбивши сотні тих, хто ховався у його підвалі. “Я могла б бути серед загиблих, якби не Іван”, – сказала вона. Демків доставив свою сім’ю до іншої лікарні, №3, оскільки інтенсивні російські обстріли вже обрушилися на №555, де він працював з 2015 року.
Сім’я ховалася там протягом кількох днів. Але потім, внаслідок чергового гучного інциденту, російський удар убив вагітну жінку та її дитину в пологовому відділенні лікарні № 3. Демківим знову довелося евакуюватися. Цього разу Демків домовився з колегою, щоб той допоміг Ганні та їхнім дітям вибратися з Маріуполя та сховатися на заході України. Це був останній раз, коли подружжя було разом.
Пізніше, у березні, шпиталь № 3 був захоплений російськими військами. Демків та його команда лікарів евакуювалися, цього разу на металургійний комбінат імені Ілліча, один із останніх осередків українського опору в обложеному Маріуполі. Там Демків та його колеги продовжували лікувати та оперувати поранених українських цивільних осіб та солдатів, поки російські військові не захопили завод у середині квітня. Групу з 78 медиків було перевезено до Оленівської виправної колонії № 120 у східній частині Донецької області.
Старий радянський тюремний комплекс не цілком відповідав своїй новій меті – стати табором для українських військовополонених. Тут немає водопроводу, а в’язні страждають від жахливих антисанітарних умов. Ця в’язниця набула поганої слави в усьому світі, коли в ніч на 29 липня в одному з її бараків пролунав вибух, внаслідок якого 53 ув’язнених загинули, а ще 75 отримали поранення. Росія незграбно спробувала перекласти провину за вибух на українських військових. Україна ж стверджує, що будівля була підірвана зсередини російськими спецслужбами та бойовиками групи “Вагнер”.
Безперечним є те, що серед загиблих та поранених були військовослужбовці полку “Азов”, який складав ядро оборони Маріуполя українськими військовими й був останнім, хто тримався там до падіння металургійного заводу “Азовсталь” у травні. Враховуючи походження полку як непримиренного націоналістичного ополчення, Москва зробила полк центральним елементом своєї пропаганди про “денацифікацію” України. Українські чиновники побоюються, що полонені “Азова” могли стати мішенню для тортур та знищення, і закликають Міжнародний кримінальний суд розпочати розслідування воєнних злочинів. До того ж американські офіційні особи попереджають, що Росія може фальсифікувати докази у в’язниці, щоб покласти провину на українські війська.
За словами Рейчел Денбер, заступника директора Human Rights Watch, Росія зобов’язана відповідно до Женевських конвенцій допустити Міжнародний комітет Червоного Хреста для огляду місця вибуху. “Росія має негайно надати доступ до розслідування загибелі українських військовополонених міжнародним організаціям, включаючи МКЧХ та ООН”, – сказала Денбер. “Будь-яке жорстоке поводження або вбивство військовополонених є грубим порушенням законів війни та воєнним злочином”. Під час візиту в Україну минулого тижня Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерріш оголосив, що його відомство створює місію щодо встановлення фактів розслідування масового вбивства.
Ганна щоранку читає всі новини про Оленівку, які їй вдається знайти. У день вибуху вона була однією з перших у групі родичів у Facebook, хто дізнався про це. Спочатку вона подумала, що новина може бути російською фальшивкою, але в міру надходження нових повідомлень, які б підтверджували масове вбивство, її охопив страх: “Я розплакалася”. Зрештою, члени групи зрозуміли, що вибух не торкнувся безпосередньо їхніх близьких – співробітників лікарні, які перебувають у полоні. Але пережитий жах лише підкреслив почуття безсилля та розпачу родичів. “Мені цікаво, чи може хтось у світі зупинити цей жахливий кошмар”, – сказала Ганна.
Я розмовляла з колишнім в’язнем Оленівки, Костянтином Величком, який був волонтером-водієм гуманітарної місії з евакуації цивільних осіб з Маріуполя, коли російські військові захопили його наприкінці березня. Він провів у в’язниці майже 100 днів до визволення 4 липня. Він називає цей досвід “безперервним кошмаром”. Він переконаний, що за вибух відповідальні його колишні викрадачі – бойовики т.зв. ДНР та російські спецслужби. “Ці головорізи були здатні запросто знищити цих людей”, – сказав Величко. “Вони просто психи”.
Величко розповів, що він та кілька його товаришів-добровольців були розміщені в одному з півдюжини переповнених бараків, у яких загалом утримувалося близько 300 ув’язнених. Більшість ув’язнених були полоненими солдатами, але серед них були десятки цивільних осіб та некомбатантів, таких як Величко. Найгіршою частиною в’язниці, сказав він, було крило, відоме як “Ізолятор”, де охоронці часто били в’язнів.
“Нас було 50 людей у камері. Там бруд, стіни вкриті грибком, жахливий сморід, жодного вікна”, – сказав він. “В ізоляторі утримувалося не менше 100 жінок – від 15 до 20 в одній камері, де їм доводилося спати по черзі”.
Демків, як і раніше, перебуває в ув’язненні в Оленівці, разом зі своїми колегами Володимиром Шпаковим, молодим хірургом, Юрієм Мктрчяном, анестезіологом, та 25 іншими медиками з лікарні № 555 (місцезнаходження 50 інших медиків, спочатку вони захоплених разом з ними, були переведені до інших в’язниць). Анна побачила відео, розміщене в російському Telegram-каналі Readovka, на якому було видно, як її чоловік накладає пов’язки на рани іншого в’язня. Дружина Шпакова Ольга, сама лікарка, розповіла, що вона гарячково переглядала всі відео, які могла знайти в російських Telegram-каналах, які висвітлювали вибух, побоюючись, що її чоловік міг бути серед жертв.
Родичі хочуть, щоб міжнародні агентства, такі як МКЧХ, встановили особи всіх співробітників лікарні, які утримуються в Оленівці, і отримали від російської влади підтвердження їхнього статусу військовополонених, які не є комбатантами. Вони також хочуть, щоб було відкрито канал регулярного зв’язку між полоненими та їхніми сім’ями – хоча спорадичні контакти відбуваються як напівофіційними, так і таємними способами. Зрештою, вони сподіваються на обмін полоненими.
Ольга мала два телефонні дзвінки від чоловіка, обидва тривалістю менше ніж хвилину. Перший був 8 червня, через два місяці після їхнього полону в Маріуполі. “Його голос звучав сумно”, – сказала вона. “Він назвав мене своїм звичайним для мене ім’ям Зайченя, запитав про нашого малюка”. Потім він пояснив, що під час їхньої розмови його знімав російський телеканал. “Вони явно хотіли продемонструвати, наскільки вони добрі, – сказала вона, – дозволяючи ув’язненому дзвонити своїй дружині, питати про здоров’я своєї дитини”. Попри це, вона була вдячна за найменші сигнали про те, що він живий і здоровий.
Другий дзвінок надійшов 20 червня із російського номера. Їхня розмова була дуже короткою і під контролем. “Як щодо обміну полоненими?”, – запитав він її. Через кілька днів Україна і справді оголосила про обмін полоненими, добившись звільнення 144 ув’язнених в Оленівці, всі вони були пораненими чи інвалідами. Серед них не було лікарів. Ольга тримає свій телефон завжди поруч, сподіваючись на черговий дзвінок від чоловіка, можливо з новинами про його звільнення.
Ганна теж отримала кілька повідомлень про те, що доводиться переживати її чоловікові. “За останні чотири місяці його ув’язнення я дізналася, що мій чоловік їсть кашу, що протухла, з брудних тарілок”, – сказала вона. “Він страждає від головного болю, але в цій колонії немає ні знеболювальних, ні хірургічних інструментів, ні ліків, тому його професійні здібності є абсолютно марними”.
“Він не заслуговує на те, щоб його тримали в цьому концтаборі”, – продовжувала вона. “Він просто хірург, який лікував усіх пацієнтів, і наглядачі це знають… Моє життя без нього порожнє, але я сподіваюся, що він відчуває, як сильно його люблю”.
Карина Мктрчян, сестра анестезіолога, кілька разів розмовляла зі своїм братом, у коротких, спішних розмовах, у яких він використовує “кодову мову” на випадок, якщо дзвінки прослуховуватимуться. “У нас навіть немає тенісних ракеток, ти розумієш, про що я?” – сказав він їй одного разу. Вона здогадалася, що він мав на увазі відсутність у медиків відповідного обладнання та ліків для лікування поранених ув’язнених.
У Оленівській в’язниці день починається о 6-й ранку, коли в’язнів будить охорона, що включає гучні проросійські аудіоповідомлення. “Ці пропагандистські ролики було зроблено спеціально для цієї колонії”, – сказав Величко. “У них нас вимагали скоритися. Там говорилося: “Ми гарантуємо, що ви житимете, а українська влада про вас забула””.
Насправді, Величко переконаний, що його життя та життя інших людей були врятовані саме завдяки постійному висвітленню у пресі та обуренню громадськості щодо їхньої важкої долі. “Росіяни були близькі до того, щоб засудити нас усіх до 10 років ув’язнення, – каже він, – тому ми просили журналістів, наших близьких та друзів трубити на весь світ про наш полон у цьому концтаборі”. На цей момент це все, що можуть зробити сім’ї медиків у Оленівці.