Влітку 1941 року, коли світ вперше дізнався про масові вбивства, що супроводжували нацистське вторгнення до Радянського Союзу, прем'єр-міністр Великобританії Вінстон Черчілль виголосив пам'ятну фразу: "Ми маємо справу з безіменним злочином".
Нині це вже не так. У 1948 році Організація Об’єднаних Націй ухвалила Конвенцію про геноцид, значною мірою засновану на далекоглядних зусиллях Рафаеля Лемкіна, юриста, який народився на території сучасної України та ввів термін “геноцид”. Лемкін керувався ідеєю про те, що злочини, скоєні в національному масштабі, не повинні залишатися безкарними. Він попереджав, що безкарність розглядатиметься як запрошення до нових звірств. Якщо злочини проти людяності не будуть покарані, вони повторюватимуться. Про це пише The Atlantic Council, інформують Економічні новини.
Даючи визначення геноциду, Лемкін особливо наголосив на злочинах, скоєних радянським режимом в Україні. Він розглядав систематичні зусилля Кремля щодо знищення української нації як “класичного прикладу радянського геноциду”. Центральною подією геноцидної кампанії Радянського Союзу в Україні стало вбивство понад чотирьох мільйонів українців внаслідок штучного голоду на початку 1930-х років.
Радянська влада не зазнала жодних негативних наслідків внаслідок цієї безпрецедентної бійні. Щобільше, лише через кілька місяців після піку голодомору Сполучені Штати надали СРСР офіційне визнання. Зовнішній світ просто відмовився прислухатися до жменьки сміливих голосів, таких як британський журналіст Гарет Джонс, котрі спробували пролити світло на апокаліптичну реальність голоду.
Замість того, щоб прославитися своїми одкровеннями, Джонс зазнав ганебних нападок з боку своїх колег – міжнародних кореспондентів. Найгучнішим був голос Уолтера Дюранті, шефа московського бюро “Нью-Йорк Таймс”. Про те, як мало вдалося дізнатися, говорить той факт, що цей опальний співучасник геноциду досі є володарем Пулітцерівської премії, попри заклики посмертно позбавити його цієї нагороди.
Після відновлення незалежності 1991 року українці скинули пута радянської цензури та розповіли про всі масштаби Голодомору. У пострадянську епоху зростаюча обізнаність про Голодомор відіграла важливу роль у ширшій переоцінці тоталітарного минулого країни.
Те саме не можна сказати про сучасну Росію. Далека від необхідності визнати голод як акт геноциду, Москва продовжує применшувати чи заперечувати радянські злочини проти людяності. Тим часом президент Росії Володимир Путін прагне реабілітувати всю радянську епоху і будує сучасну російську національну ідентичність на культовому шануванні ролі СРСР у розгромі нацистської Німеччини. Спроби засудити масові вбивства радянського режиму тепер регулярно відкидаються як непатріотичні та антиросійські, а сам Сталін знову відкрито славиться як великий лідер.
Враховуючи повну нездатність притягнути Росію до відповідальності за злочини минулого, не дивно, що ці злочини зараз повторюються. Як і побоювався Лемкін, безкарність заклала основу нової ери звірств.
Ідеологічні засади сьогоднішнього геноциду було вперше закладено після помаранчевої революції 2004 року в Україні. Це українське продемократичне повстання стало переломним моментом для пострадянського простору. Багато хто в Москві з жахом сприйняв його як наступний етап імперського відступу Росії, що почався після падіння Берлінської стіни в 1989 році.
У відповідь Путін вступив у дедалі більш відкриту конфронтацію із Заходом, намагаючись відновити вплив Росії по всьому пострадянському просторі. Протягом років після “помаранчевої революції “Кремль розробив концепцію “Русского мира”, під яким розуміється співтовариство за межами сучасної Росії, пов’язаних спільними узами мови, культури та релігії, які мають зберігати вірність Москві.
У міру розвитку концепції “русского мира” державні чиновники та довірені особи режиму в Москві почали прямо ставити під сумнів легітимність розпаду СРСР та заперечувати вердикт 1991 року. Все частіше можна було почути, як відомі діячі публічно заперечують суверенітет та національну ідентичність колишніх радянських республік чи взагалі відкидають поняття незалежної України.
Цей імперський порядок денний активно просувався в російському інформаційному просторі протягом понад десять років: від фільмів-блокбастерів та документальних телепередач до матеріалів для обговорення та державних свят. Кремлівські фабрики тролів засіювали соціальні мережі ревізіоністськими історичними наративами, що виправдовують російський експансіонізм, а нескінченний парад політичних ток-шоу, організованих Кремлем, готував російську громадськість до геноциду.
Важливою віхою у цих зусиллях стала публікація влітку 2021 року особистого твору Путіна “Про історичну єдність росіян та українців”. Цей історично безграмотний трактат із 5000 слів був широко інтерпретований як оголошення війни проти української державності. Російський диктатор використав цю статтю, щоб підтвердити переконання, що часто висловлюються ним, що росіяни та українці – “один народ”, стверджуючи при цьому, що більша частина сучасної України займає історично російські землі. На закінчення він навів тонко завуальовану загрозу, заявивши: “Я впевнений, що справжній суверенітет України можливий лише у партнерстві з Росією”.
Попри ці публічні приготування до геноциду, мало хто зі спостерігачів був готовий до звірств, які йдуть за вторгненням Росії в лютому 2022 року. Протягом кількох тижнів, що передували вторгненню, з’явилися повідомлення про детальні російські плани масових затримань, концентраційних таборів та списків пріоритетних убивств. Ці попередження були відкинуті як немислимі, але вони виявилися надто точними.
Масштаби злочинів, скоєних Росією за останні шість місяців, як і раніше, важко осмислити. Цілі міста були перетворені на руїни. Тисячі людей були страчені. Мільйони були насильно депортовані до Росії. Основна інфраструктура української держави методично знищувалася разом із культурною спадщиною країни. На територіях, що знаходяться під російською окупацією, знищуються всі національні символи та сліди української ідентичності. Весь світ є свідком хрестоматійного прикладу геноциду, що розгортається в режимі реального часу на екранах смартфонів та потоках соціальних мереж.
Почуття шоку від масштабів російських злочинів цілком зрозуміле. Однак важливо також відзначити, що відомі елементи нинішнього геноциду вже мали місце протягом тривалого часу в окупованих Росією регіонах України з 2014 року. За останні вісім років Крим та східна частина Донбасу перетворилися на “чорні дірки” в галузі прав людини, що характеризуються придушенням української ідентичності, мови та історії поряд із фізичним переміщенням українців та прибуттям російських громадян. І знову безкарність призвела до ескалації.
Світ поступово прокидається від російського геноциду в Україні. Парламенти таких країн, як Канада, Чеська Республіка, Естонія, Ірландія, Латвія, Литва та Польща визнали російське вторгнення актом геноциду. Очікується, що їх приклад наслідуватимуть й інші країни. У той же час, міжнародне співтовариство, як і раніше, не бажає протистояти путінській Росії в повній мірі. Прихильники умиротворення вказують на ядерний арсенал Москви та наголошують на необхідності підтримувати діалог з Кремлем для вирішення цілої низки глобальних проблем. Росія просто надто велика і надто важлива, щоб її ізолювати, стверджують вони.
Такий акцент на компроміс замість конфронтації загрожує подальшою ерозією міжнародної безпеки. Якщо Москві вдасться уникнути правосуддя за геноцид в Україні, інші авторитарні режими, напевно, побачать у цьому зелене світло. Китай, зокрема, уважно стежить за реакцією демократичного світу на вторгнення Росії та зробить необхідні висновки для своєї зовнішньої політики.
Тепер до болю ясно, що нездатність притягти СРСР до відповідальності 1991 року була серйозною помилкою. Суд у стилі Нюрнберзького процесу, що викриває злочини радянської доби, міг би сприяти пострадянському переходу до демократії та запобігти поверненню Росії до авторитаризму за Путіна.
Тому тим більше необхідно, щоб Володимир Путін та його спільники постали перед судом. Навіть якщо вони залишаться при владі та будуть недосяжні для міжнародного права, ніщо не завадить цивілізованому світу провести заочний суд. Такий захід стане чітким сигналом російському народу та авторитарним режимам у всьому світі про те, що епоха безкарності за злочини проти людяності закінчилася.
Геноцид більше не є злочином без назви. Навпаки, світова спільнота офіційно визнає геноцид найтяжчим з усіх злочинів. Тим не менш, це не завадило сучасній Росії задумувати й проводити геноцидне вторгнення у всіх на очах. Своєю зухвалістю Москва багато в чому зобов’язана почуттю безкарності, породженому повною відсутністю відповідальності за злочини радянського режиму. Світ не може дозволити собі повторити ту саму помилку.