Дискредитація професії, цілковитий крах цінностей, ослаблення передової української журналістики, зникнення багатьох цікавих викликів та інтелектуального задоволення - ось лише мізерний перелік проблем сучасної журналістики в Україні. Щоправда, в усьому цьому немає нічого особливо страшного й катастрофічного - просто журналістика переходить на принципово інші рейки. Не тільки в Україні, а й в усьому світі. Ця професія в її нинішньому вигляді просто не буде існувати. Якою буде журналістика майбутнього - велика загадка, та саме в Україні будуть вистрілювати несподівані, творчі й нестандартні проекти та ідеї. До того ж швидко і з великим ефектом.
Практично всі сучасні проблеми України походять із катастрофічного стану справ в інформаційному просторі країни та повсюдної трансляції спотвореної картини реальності. Як наслідок, відсутність взаєморозуміння, зруйновані комунікації, зникнення довірчих стосунків між людьми та багато іншого – це біди і страждання всіх без винятку сфер у нашій країні. Зрештою, це першопричина розвалу нашого суспільства. Поки що часткового. Проте загроза повного розвалу цілком виразно видніється на горизонті.
Україна вже декілька років живе в дуже небезпечному й дедалі збільшуваному шпагаті, коли життя і реальність – це щось одне, а інформаційні потоки переконують нас у чомусь абсолютно протилежному. Це приблизно те саме, як їхати на божевільній швидкості в автомобілі, будучи при цьому абсолютно впевненим, що ти лежиш удома на дивані й просто дивишся телевізор. Закінчиться все це тим, що ми колективно потрапимо в страшну аварію – несподівано й за цілковитого нерозуміння того, що відбувається.
В усю цю ситуацію чималий внесок зробили журналісти – поки ще головні господарі інформаційного простору країни. Саме журналісти (з різних причин) припинили виконувати свою споконвічну функцію, на якій тримається вся їхня професія – бути універсальними комунікаторами. Вони припинили – свідомо чи мимоволі – роз’яснювати ситуації, події та тенденції так, щоб усе було зрозуміло як їхнім безпосереднім учасникам, так і тим, хто абсолютно до них не долучився. Це все призвело до того, що журналісти втратили головну опору та основний інструмент у своїй діяльності – довіру. Ну а деградація й стрімке вмирання професії – лише банальний наслідок усього цього.
Немає сенсу сьогодні вкотре розбиратися з причинами подій, перетрушувати подробиці подій останніх років і вишукувати винних. Єдине, що сьогодні заслуговує на увагу, це питання – що робити з усім цим далі і де вихід із ситуації, що склалася? Днями завершився IV Львівський медіа-форум, на який приїхало понад 600 учасників з різних країн, що дав чимало матеріалу для роздумів про майбутнє української журналістики.
По-перше, новітні технології – інтернет і смартфони – докорінно змінюють шляхи наповнення інформаційного простору в усьому світі. Сьогодні журналістом стає фактично будь-яка людина, що має внутрішнє бажання поширювати інформацію, а також аналізувати її та висловлювати про неї свою суб’єктивну думку. Для цього досить мати лише смартфон та акаунт на Фейсбуці – і повний вперед. До чого це в результаті приведе – велика загадка й інтрига.
По-друге, професійні журналісти вже не встигать за динамікою й обсягом інформації – потрібні принципово нові ЗМІ та принципово інша робота журналістів, щоб доносити потрібну інформацію саме до потрібної людини або цільової групи. Журналістика в її традиційному вигляді помітно сковує простір для маневру – так само, як і ЗМІ з колишніми професійними стереотипами та шаблонами. А в Україні таких – переважна кількість.
По-третє, інформаційна журналістика поступається журналістиці змісту та журналістиці думки. Слугам пера вже мало просто доносити до суспільства певну інформацію – просто тому, що потреби людей сильно змінюються у світових масштабах. Велику кількість інформації та даних сьогодні розкрито, і доступ до них може отримати будь-хто. Тому на перший план виходить зовсім інше питання – що ця інформація означає і який вона має реальний і неспотворений зміст?
І якою є думка журналіста про все це – як незалученого та незаангажованого спостерігача? Як наслідок, на перший план виходить особиста думка журналіста про те, що відбувається. Однак не довільна та безвідповідальна думка, а лише та, яку висловлює людина з твердою ціннісною платформою й щирими внутрішніми намірами.
По-четверте, цінності роботи журналіста в Україні стають наріжною проблемою для всієї журналістської сфери. Розмови про гармонізацію інформаційного простору не мають взагалі жодного сенсу, якщо не буде поставлений надійний бар’єр на шляху хоча б відверто шкідливих інформаційних вкидань. В Україні зараз взагалі немає жодних запобіжних заходів від зловмисної та недобросовісної роботи журналістів. Лише в таких умовах наша журналістика могла піти на своє найглибше дно – створення фейкових акаунтів на Фейсбуці та написання статей тільки на базі публікацій у цих фейкових акаунтах.
Так, зараз ситуація почала виправлятися. Однак за потреби українське суспільство абсолютно не гарантовано від чергового тотального вибуху інформаційного простору. І тоді суспільство вкотре втратить відчуття реальності – незрозуміло буде, де верх і де низ, де ворог і де друг, хто правий і хто винний. Будь-якій розсудливій людині має бути ясно, які, зрештою, ризики це несе для країни.
На IV Львівському форумі не раз згадували про цінності в роботі журналіста, однак, крім розмов про це, далі справа не пішла. У всякому разі, ніхто не запропонував, де ці цінності брати і як домогтися того, щоб саме наші журналісти взяли їх за основу своєї роботи й реально ними дорожили.
Отож ціннісне питання залишилося відкритим. Однак добре вже хоча б те, що про це заговорили цілком серйозно. Адже журналісти багато в чому не втомлюються виправдовуватися. Мовляв, не тільки силами журналістів чиниться свавілля в інформаційному просторі країни. Та й чи могли взагалі журналісти лише своїми силами домогтися такого приголомшливого ефекту з дестабілізації інформаційних потоків? Незмінно згадується й зовнішній чинник – куди вже без пропаганди й інформаційної війни з боку Росії, що нібито підкосили нормальну роботу наших журналістів.
Розібратися в тому, що від українських журналістів залежить і що від них не залежить, можна тільки, якщо самі журналісти зроблять усе, що від них залежить, для виправлення ситуації у своїй професії і, як наслідок, в інформаційному просторі країни. А поки що здебільшого працюють старі шаблони й стереотипи в роботі – багатьох журналістів влаштовують поточні умови, вони себе в них цілком комфортно почувають і не прагнуть до змін.
Якщо українське суспільство оздоровиться і збереже свою єдність, то журналістика в її нинішньому, традиційному вигляді взагалі припинить своє існування. Без ціннісної платформи, яка реально здатна сформуватися в Україні, журналісти не зможуть відповідати новітнім викликам сучасності – у тому числі виконувати виховні та просвітницькі функції в масштабах всього суспільства.
Єдине, що сьогодні особливо надихає, – це чіткий напрямок для пошуку цієї ціннісної платформи. Наше суспільство неминуче переходитиме на рейки моральних обмежень – тобто добровільного обмеження людиною самої себе від заподіяння шкоди суспільству. Просто тому, що нічого іншого не лишилося – всі решта регулятори суспільних відносин у нашій країні не працюють.
Те саме відбудеться в журналістиці, де довіра аудиторії та всього суспільства має стати самоціллю й основною цінністю. Коли наші журналісти почнуть щомиті надавати максимальні гарантії того, що їм можна і треба довіряти, от тоді почнуться оздоровчі перетворення в нашій журналістиці. А станеться це тоді, коли ми почнемо вчитися отримувати задоволення від довіри інших людей, від їхнього співпереживання нашій роботі, від їхньої подяки та щирої підтримки.
А поки що українська журналістика перебуває в перехідному періоді. Традиційні способи роботи журналістів та редакцій неминуче руйнуються і йдуть у небуття. А нове ще не поспішає рости настільки відчутно, щоб стати помітним для більшості з нас.
Крім того, ніхто у світі не знає, у що трансформується професія журналіста в найближчому майбутньому, – це виразно випливало з виступів іноземних гостей Львівського медіа-форуму. Найімовірніше, з журналістики, врешті-решт, виросте цілий букет різноманітних професій, що сьогодні навіть назви не мають. Це бентежить та надихає одночасно. Адже нове найпростіше будувати там, звідки зовсім іде старе, – а це якраз уся наша країна. Крім того, ми маємо колективне нестандартне мислення та величезний колективнй потенціал, який, щоправда, сьогодні абсолютно дезорієнтований, пригнічений і перекручений. Саме тому в Україні є нині найкращі умови для того, щоб тут вистрілювали ультрапрогресивні проекти – до того ж у найкоротший час.
Однак вирішальним чинником тут за будь-яких розкладів буде щирість внутрішніх намірів кожної людини – коли вона робить те, що сама відчуває правильним і справедливим. Це великий подвиг, оскільки здебільшого ми привчені робити те, що інші вважають правильним і справедливим для нас. Але іншого варіанта немає. Коли взагалі незрозуміло, куди рухатися й що робити, залишається тільки один орієнтир – внутрішній діалог із самим собою та власні чесні відповіді на свої власні найскладніші запитання.