Серед усіх зовнішніх учасників сирійського конфлікту, мабуть, найсуперечливішою є позиція Туреччини. В зв’язку з тим, що Туреччина відважилася на повноваге наземне військове втручання, такі коливання є дуже небезпечними: турецькі війська потенційно можуть стикнутися з багатьма зовнішніми учасниками, а один випадковий постріл може запустити непередбачувані і навіть катастрофічні процеси.
При цьому відносини Туреччини (країни-члена НАТО) з Заходом, а особливо з Америкою, стали дуже напруженими. Відносини з формально союзними Іраном і Росією також є досить суперечливими через відмінність у поглядах на цілу низку важливих питань. Власне, екзотичним є те, що Туреччина по суті входить відразу до складу обох коаліцій – західної і російсько-іранської, інформують Економічні Новини.
Слід однак визнати, що втручання Туреччини в сирійській конфлікт є чи не найбільш виправданим.
Відстійник для мігрантів
З огляду на безпосередній кордон із Сирією, Туреччина приймає у себе мільйони мігрантів, котрі втікають від війни і злиднів в Європу. Євросоюз наполегливо вимагає від Анкари перекриття потоку біженців, погрожуючи різними санкціями, які можуть болісно вдарити по економіці Туреччини, яка сильно залежить від європейського ринку. В Брюсселі також постійно натякають, що можуть зняти з порядку денного обіцянку коли-небудь прийняти Туреччину в Євросоюз. Щоправда, цій обіцянці вже близько 60 років, а членства Туреччини в ЄС до сих пір не передбачається – тож цей аргумент не спрацьовує, викликаючи в турків тільки шалене обурення.
Європа навіть готова платити за те, щоб Туреччина стала своєрідною «китайською стіною» на шляху міграційного потоку, але сторонам важко домовитися про «ціну питання». Свого часу Ердоган вимагав 30 млрд євро, але Європа готова була дати всього 3 млрд євро. До того ж, європейці платили несвоєчасно, і Ердоган навіть пригрозив, що відкриє кордони країни для транзиту біженців в ЄС через Грецію і Болгарію, на що «європеоїди» відповіли погрозою санкцій.
Після серії взаємних звинувачень, що переходили в шантаж, сторони все ж досягли якогось консенсусу. Туреччина зуміла створити досить дієвий бар’єр на шляху мігрантів з Близького Сходу в Євросоюз. В результаті потік біженців на початку 2018 року, в порівнянні з піком міграції в 2015 році, скоротився в кілька разів. Але при цьому сама Туреччина все більше перетворюється у «відстійник» для мігрантів. Ситуація ускладнюється ще й тим, що разом з біженцями в країну проникають представники терористичної Ісламської держави, а також члени ряду курдських організацій, яких Анкара також вважає терористами – хоча Європа, США і Росія курдів до терористів не відносять, а навпаки, активно з ними співпрацюють в боротьбі з ісламістами.
Завдяки потужній армії, поліції і жандармерії, Анкара могла б примусово видворити біженців і підозрілі суб’єкти з країни. Але в такій ситуації Ердоган, який в очах Заходу і так вже має репутацію диктатора, потрапляє під шквал критики західних урядів та правозахисних організацій.
У цьому сенсі наземні вторгнення турецької армії на територію Сирії можна розглядати як спробу «зачистки» і взяття під контроль якоїсь території суміжної держави з метою створення там анклаву, де можна буде поселяти біженців. Йдеться про операцію турецьких силовиків на території Сирії під назвою «Щит Євфрату» (серпень 2016 року – березень 2017 року) і про триваючу з січня 2018 року до тепер операцію «Оливкова гілка» в районах Алеппо і Афріну. Це припущення побічно підтверджується тим, що Анкара наголошує не тільки на військовій, а й на гуманітарній складовій свого вторгнення. Як стверджує офіційна Анкара, метою є створення на окупованих Туреччиною територіях Сирії умов для нормального існування, вливаючи в економіку підконтрольних регіонів турецькі інвестиції і залучаючи цивільних фахівців.
Крім того, Туреччина виправдовує своє втручання необхідністю захисту сирійського тюркомовного населення (туркоманів або туркменів) від утисків з боку режиму Асада і ісламських терористів.
Туреччина і Росія з Асадом: все дуже складно
І все ж, військова складова втручання Туреччини в сирійський конфлікт є вельми заплутаною і навіть химерною. Як ми вже згадували, з одного боку Анкара входить до складу очолюваної США західної коаліції, яка бореться не тільки з терористами, але теж з військами правлячого режиму Башара Асада, домагаючись його повалення. З іншого боку, Туреччина, принаймні частково, співпрацює з коаліцією Ірану і Росії, які однозначно підтримують режим Башара Асада, визнаючи його легітимною владою.
Позиція Туреччини щодо режиму Асада коливалася в залежності від ситуації і інтересів, як і відносин з Росією. Спочатку Анкара однозначно виступала за повалення Асада. Наприкінці 2015 року, після того як турецькі ВПС збили російський бомбардувальник, котрий незаконно вторгнувся в турецький повітряний простір, відносини з Москвою загострилися. Потім Ердогану вдалося помиритися з Путіним, завдяки обопільному невдоволенню Заходом і економічній зацікавленості в будівництві газопроводу «Турецький потік» і атомної станції Аккей, згідно з російським проектом і на умовах вигідного кредитування Москвою. Тепер Анкара вже не ставить питання про повалення Асада і його режиму. Тобто позиція Туреччини щодо Асада і Москви за досить короткий час змінилася радикально.
Туреччина підтримала Росію в організованих Москвою мирних переговорах в столиці Казахстану Астані. Кремль спробував посадити за стіл переговорів всі конфліктуючі в Сирії сторони – крім терористів, звичайно. При цьому Москва переслідувала, як мінімум, дві мети: по-перше, продемонструвати Заходу, що Росія може не тільки воювати, а й будувати мирні відносини, а по-друге, сформувати післявоєнну конфігурацію влади в Сирії таким чином, щоб це було вигідно Москві і вона могла зберегти там свої військові бази і впливи. Оскільки іншого відповідного кандидата, крім Асада, на роль глави цієї влади немає, то Москва наполегливо підтримує Асада в якості легітимного президента.
У цьому пункті Туреччина розходиться з Москвою. Хоч в даний момент Туреччина і не виступає проти Асада, вона все ж досить негативно до нього ставиться і постійно висуває ( часто цілком виправдані) претензії до його режиму. Одначе, Анкара не може запропонувати свого кандидата, який міг би замінити Асада, а тому мириться з існуючим. Крім того, Анкарі невигідно занадто різко критикувати Москву теж із суто економічних причин.
Анкара і Вашингтон: співдружність у супротиві
Складними і заплутаними є й відносини Туреччини з протилежним полюсом зовнішніх сил, що бере участь в сирійському конфлікті, тобто з Америкою. Не секрет, що далеко не всі члени НАТО готові брати участь в сирійській кампанії за призовом США. Деякі, наприклад Німеччина, беруть участь суто номінально, надаючи якісь допоміжні підрозділи. Причин такого прохолодного ставлення багато: сумний досвід втручань Заходу в Іраку та Лівії, специфічна (м’яко кажучи!) особистість Трампа, небажання вплутуватися в геополітичні операції Вашингтону, втома від американської гегемонії, страх жертв серед своїх громадян і неминучих в цьому випадку електоральних втрат, тощо.
Туреччину ж довго вмовляти не довелося, оскільки, повторимо, сирійська проблема стосується її безпосередньо і досить болісно. Але західна коаліція – це, перш за все, США, а посиленні тертя між Анкарою і Вашингтоном надають цій співпраці неповторний колорит. Туреччина досить щільно співпрацює з Америкою в справах підтримки помірних і «умовно демократичних» сил на кшталт ВСА, а також в боротьбі з терористами з Ісламської держави і ан-Нусри.
У той же час, неухильно зростає напруженість у відносинах між Анкарою і Вашингтоном. Відомо, що Америка надала політичний притулок турецькому проповіднику Фетхуллі Гюллену. У Туреччині Гюллена і його численних послідовників вважають терористами. Зокрема, саме Гюллена Анкара звинувачує в невдалій змові 2016 року, в результаті якої Ердогану вдалося «абсолютно випадково» збільшити свою владу майже до диктаторської, що в Штатах нещадно критикують. Туреччина вимагає видачі Гюллена, але Штати відмовляють.
Однак останнім часом намітилося деяке потепління відносин між Туреччиною і США. 12 жовтня турецький суд ухвалив рішення про звільнення американського пастора Ендрю Брансона і дозволив йому повернутися в США. Протестантський пастор, який проживав в районі Ізміра, був заарештований в 2017 році зі звинуваченням у зв’язках із забороненими в Туреччині Робочою партією Курдистану і «Терористичною організацією фетхуллахістів» (ФЕТО, послідовники мусульманського проповідника Фетхулли Гюллена). Прокуратура вимагала для нього 35 років позбавлення волі. США різко критикували Туреччину через справу пастора і вимагали його негайного звільнення. Трамп погрожував Анкарі ввести санкції, а на початку серпня реалізував свої наміри. Штати заборонили в’їзд на свою територію міністрам юстиції та внутрішніх справ республіки, підвищили вдвічі мито на сталь і алюміній з Туреччини – до 50% і 20% відповідно. У відповідь Туреччина 15 серпня різко збільшила мито на американський імпорт, в тому числі на вироблені в США автомобілі, алкоголь і тютюн.
Крім того, Штатам дуже не подобається поглиблення співпраці Анкари з Кремлем, яке відбувається останнім часом.
Показовою є різниця у відношенні до помірної, «умовно демократичної» сирійської опозиції в трикутнику Америка-Росія-Туреччина. Перш за все, мова йде про Вільну сирійську армію (ВСА), яка воює проти Асада. Разом з монархіями Перської затоки, Туреччина надає їй усіляку підтримку. США також підтримує ВСА і здійснює підготовку її бійців, відводячи ВСА роль альтернативи в майбутній Сирії без Асада. У свою чергу Росія, будучи союзником Асада, завдає ударів по ВСА і заявляє, що не бачить різниці між ВСА і терористами Ісламської держави або ан-Нусра, сирійською філією аль-Каїди. Хоча ВСА також воює проти ісламських терористів, координуючи свої дії з Туреччиною і західною коаліцією.
Спроби «остаточного вирішення курдського питання»
Нарешті, найважливішою лінією розлому у відносинах Туреччини з іншими зовнішніми учасниками сирійського конфлікту є курдське питання. Як не дивно, в справі курдів США і Росію можна вважати союзниками, оскільки обидві сторони їх підтримують, і це викликає крайнє роздратування в Анкарі. США постачають курдам зброю для боротьби з ісламістами, але Туреччина вимагає припинити ці поставки, погрожуючи чи не повним розривом відносин. Москві вдалося добитися того, що курди, які раніше вважалися непримиренними ворогами Асада і піддавалися жорстокому придушенню з боку його режиму, зараз є якщо не повновагими, то принаймні ситуативними союзниками Асада в боротьбі з ісламістами, зберігаючи нейтралітет в інших питаннях. Кремль наполягає, щоб у майбутній післявоєнній Сирії (звичайно, з Асадом при владі) була змінена конституція і курди отримали широку автономію.
Така позиція викликає вкрай негативну реакцію в Анкарі, яка вважає курдів і курдський тероризм чи не головною своєю проблемою. Це обумовлено багаторічною боротьбою Туреччини зі «своїм» курдським рухом, представленим Робочою партією Курдистану (РПК), яку в Туреччині вважають терористичною організацією. На початку 2010 років Туреччина неодноразово завдавала ударів по базах РПК в Іракському Курдистані, хоча з його офіційною владою підтримує непогані відносини завдяки транзиту курдської нафти через Туреччину, на якому турки непогано заробляють.
Військові операції Туреччини на території Сирії спрямовані, перш за все, проти сирійських курдів, які прагнуть створити в Сирійському Курдистані свою державу Рожаву. Метою нинішнього турецького вторгнення «Оливкова гілка» є ліквідація курдських повстанців з «Демократичного союзу» (PYD) і «Загонів самооборони» (YPG). Ці курдські формування були розташовані близько до кордонів Туреччини. Анкара оголосила ці угруповання підрозділами Робочої партії Курдистану, які ведуть підривну роботу в Туреччині, хоча особливих підтверджень цьому не має, а сирійські курди являють собою окрему спільноту.
Туреччина прагне перешкодити створенню єдиної курдської дуги від Іракського Курдистану на захід до Середземного моря. Тут приховано теж суто меркантильний інтерес, оскільки така дуга дозволила б затиснутим на материку у ворожому оточенні іракським курдам поставляти нафту на світові ринки в обхід Туреччини, в результаті чого турки втратять доходи від транзиту курдської нафти.
Сповнені суперечностей позиція і дії Туреччини можуть провокувати загострення сирійського конфлікту і його вихід за межі власне Сирії, що загрожує серйозними наслідками для регіону і світу в цілому.