Про те, що війна в Україні зайшла в глухий кут, заговорили вже навіть у нас, тим більше в західних медіа. Так само, нарешті, прийшло масове розуміння того, що це війна надовго, ще рік війни – це цілком оптимістичний сценарій, і може виявитися набагато довшим. Але нескінченна безвихідь війни несе величезну небезпеку .
Стає все очевиднішим, що Путін має намір вести гру довго, використовуючи величезні ресурси Росії, у тому числі запаси озброєнь і боєприпасів.
Щоправда, є дані, що запаси боєприпасів і елементів озброєнь, що швидко зношуються, зокрема гарматних стволів, в результаті «спецоперації» вже різко скоротилися чи не вдвічі.
За розрахунками російського експерта Павла Лузіна, на початок 2022 року російський Міноборони мав до 15 млн снарядів. Щоб розуміти масштаб, це колона завантажених військових вантажівок зі снарядами прямо від Владивостока до Калінінграда.
З 24 лютого Росією було випущено близько половини з 15 млн снарядів. Це колона від Владивостока до Новосибірська. Вже зараз за якимись позиціями має відчуватися снарядний голод, який частково компенсується новим виробництвом.
Виробництво снарядів у Росії до початку «спеціальної військової операції» було близько 1,5 млн. на рік, або 4 тис. на добу. Великий калібр – частина цієї кількості. На виробництво снарядів можна перекинути робітників із автозаводів, але радикально проблему не вирішити.
Інша проблема – знос стволів. Ресурс артстволу до 2 тис. пострілів. Сьогодні ресурс має закінчитися у 4 тис. стволів. Де брати такі 4 тис. не зрозуміло. Радянських запасів не вистачить, а підприємство з їхнього виробництва «Мотовіліха» зараз у ході процедури банкрутства.
Кремль планував війну у Європі, виробляючи мільйони снарядів. Але він не планував тривалої конвенційної війни в Україні такої інтенсивності.
Звідси робиться висновок про те, що в Москві незабаром заговорять про мир, щоб нагромадити снаряди для нової війни.
Можливо, і так, точніше, постане питання про затягування війни. Але ж це є доказом того, що жодного «перемир’я» з Путіним укладати не можна, і Україні потрібна перемога у вигляді звільнення конституційної території від окупантів.
Але навіть у цьому випадку ресурси у Путіна, на жаль, залишаються. У всякому разі, складається враження, що НАТО навіть близько не має таких запасів, не кажучи вже про Україну. Не кажучи вже про те, що хоча б часткову мобілізацію промисловості у військових цілях провели лише в Росії, а в Україні та країнах НАТО, включаючи Америку, про це поки що переважно йдуть лише розмови.
Все це, повторимо, дозволяє Путіну робити ставку на затяжну війну на виснаження. Причому йдеться про виснаження не тільки, і можливо, навіть не стільки України, скільки Заходу, насамперед його найслабшого місця у вигляді Європи.
Щоб зламати сценарій, що влаштовує Путіна, необхідно домогтися перелому в затяжній війні. Для цього Збройні Сили України мають завдати серії потужних ударів у тих чи інших точках фронту, що простягся від околиць Харкова через Донбас та Приазов’я до Херсона та Миколаєва. Швидше за все, йдеться про давно обіцяний наступ у районі Херсона з можливим виходом до кордонів Криму та у Приазов’ї, але стратегію та тактику залишимо компетентним у цій справі воєначальникам.
Для цього надто мало одного лише патріотичного пориву і навіть великої чисельності особового складу для завдання потужних ударів стратегічного масштабу та значення. Необхідна наявність того найпотужнішого ударного озброєння, якого Україні не вистачає і яке ніяк не наважаться дати західним союзникам.
Тема американських «ракет ATACMS дальністю 300 км», що вже зав’язала в зубах, викликає істеричний регіт з переходом на добірну нецензурну лексику. Не в черговий раз обговорюватимемо той факт, що в Україні «не спромоглися» довести до ладу і налагодити серійний випуск свого оперативно-тактичного ракетного комплексу «Грім» (він же «Сапсан», він же «Борисфен») за наявності свого, що залишився від СРСР ракетобудування, оскільки про це вже доводилося неодноразово писати, зокрема, в матеріалі ” rel=”noopener nofollow” target=”_blank”>«Воєнпром України: соціально-економічні рейки для довгої війни». Нагадаємо тільки, що Україна виробляла і потенційно поки що начебто може виробляти ракети дальністю не лише 300 км, а й понад 3000 км, аж до міжконтинентальних дальностей, тобто понад 10000 км.
А так званим західним союзникам слід нагадати, як саме під їхнім тиском і під оплески Москви в 1990-2000-х роках Україна роззброїлася, втративши ядерну та звичайну зброю стримування під загрозою політичної ізоляції та нібито в ім’я зміцнення безпеки в Європі та в усьому світі. Хоча наявність буквально кількох дивізіонів ракет середньої та малої дальності з ядерними боєголовками розумно-достатньої потужності за наявності ефективного ППО геть-чисто відбили б бажання потикатися в Україну у будь-якого, включаючи навіть Путіна, бо «відповідь» могла б прилетіти прямо до Кремля та «кооператив Озеро» . Тепер Україна розплачується за м’якотілість, довірливість, продажність, некомпетентність, боягузливість своєї «еліти».
Щоб прийти до переможного фіналу війну, максимально скоротивши кількість жертв і руйнування, які просто знищують країну, Україні потрібна потужна «дубинка», що дозволяє кількома потужними ударами переламати хід війни, кинувши у втечу путінську орду.
Але такої «дубинки» Україна не має, західні союзники надавати її не поспішають, і навіть звичайні тактичні конвенційні ракети ATACMS «затиснули» нібито через побоювання, що Путін у відповідь почне ядерну війну. У результаті Україна кров’ю, жертвами і руйнуваннями змушена й надалі перемелювати путінську орду, причому не лише для звільнення своєї землі від окупантів, а й в ім’я порятунку лінивого Заходу, насамперед Європи, від навали цієї орди.
Ці рядки писалися в ті дні, коли з’явилася інформація, яку можна розцінювати як початок наступу ЗСУ на півдні в районі Херсона. Щоправда, офіційних заяв Генштабу на момент написання ще не було, але, наскільки можна зрозуміти, ЗСУ поки що проводять обережне промацування противника на кількох напрямках, зокрема, щоб мінімізувати втрати особового складу. За суто особистою думкою автора, навіть якщо цей наступ, і він буде успішним, йдеться про довгий і кровопролитний процес, тобто питання про «довгограючу тупиковість» становища, що склалася, хай навіть і з певною позитивною для України динамікою, поки що знімати з повістки дня не можна.
Про це свідчать і деякі публікації в зарубіжних медіа, зокрема, у британському ліволіберальному виданні The Guardian під назвою “Five predictions for the next six months in the war in Ukraine”, тобто “П’ять прогнозів на найближчі півроку щодо війни в Україні”. Оскільки ця приурочена до півріччя війни публікація з підзаголовком «Шість місяців з дня початку російського вторгнення, ось чого чекати в наступні шість місяців», на особисту суб’єктивну думку автора, є знаковою, нижче наведемо її переклад з деякими скороченнями, що не впливають на зміст викладеного:
«1. Війна, ймовірно, триватиме як мінімум рік, але по суті зайшла в глухий кут, і її інтенсивність знижується.
Минуло півроку війни, але ні Україна, ні Росія не готові припиняти бойові дії, незважаючи на втрати. Україна хоче повернути свої окуповані території, а Росія хоче й надалі завдавати шкоди не тільки своєму противнику, а й опосередковано Заходу. Кремль вважає, що зима зіграє йому на руку.
Між двома сторонами не велося жодних переговорів відколи з’явилися докази масових вбивств у Бучі, Ірпені та інших місцях на територіях, окупованих росіянами на північ від Києва. Але рух на передовій після падіння Лисичанська наприкінці червня був мінімальним. Обидві сторони… все більше здаються виснаженими у боях.
2. Україна не має коштів для ефективної контратаки, а важливим елементом бойових дій є партизанські рейди як один із способів завдання поразки Росії.
Україна хотіла б повернути собі Херсон, розташований на захід від Дніпра, але високопосадовець адміністрації визнав у приватному порядку, що «у нас недостатньо можливостей, щоб відтіснити їх». Київ змінив свою стратегію на завдання далекобійних ракетних ударів та зухвалі рейди спецназу на російські бази в глибокому тилу.
Ключовий радник президента Михайло Подоляк сказав, що мета полягала в тому, щоб «створити хаос усередині російських сил», але, хоча це знизить ефективність окупантів, малоймовірно, що це призведе до того, що окупанти впадуть самі по собі та добровільно здадуть Херсон, як сподівалися деякі українські урядовці.
3. Росія, як і раніше, має намір атакувати з метою захоплення нових територій, але її увага, ймовірно, перейде на збереження своїх досягнень та анексію території України.
Росія не має нового плану наступу, окрім масованих артилерійських ударів і руйнування міст і населених пунктів. Росія робить це частково тому, що це ефективно, а частково для того, щоб звести до мінімуму втрати, втративши, за деякими західними оцінками, 15 000 осіб убитими (за даними Генштабу ЗСУ, втрати противника наближаються до 42 тисяч осіб – Авт). Росія продовжує застосовувати цю стратегію навколо Бахмута на Донбасі, але процес йде повільно, частково тому, що довелося передислокувати частину сил для зміцнення Херсона.
Кремль, можливо, не досяг того, на що сподівався на початку війни, але зараз Росія володіє великими ділянками української території на сході та півдні і активно говорить про проведення референдумів про анексію. З наближенням прохолоднішої погоди Кремль, ймовірно, зосередиться на зміцненні того, що він зумів захопити в Україні.
4. Зима прискорить нову кризу з біженцями та створить можливість для всіх, хто найкраще підготується.
Зима над усе у стратегічному мисленні для обох сторін. Україна вже стурбована гуманітарними проблемами, бо на Донеччині та інших прифронтових районах немає газового опалення. Один представник гуманітарної організації передбачив, що взимку буде нова хвиля міграції, і, можливо, до 2 мільйонів перейдуть кордон до Польщі.
Росіяни розглядають зиму як можливість. Україна побоюється, що Росія націлиться на її енергосистему, загостривши проблему опалення, і може просто вимкнути величезну Запорізьку атомну електростанцію. Москва прагне завдати максимальних збитків Заходу через зростання вартості енергоносіїв і має всі можливості посилювати тиск на Захід у цьому питанні.
5. Захід має вирішити, чи хоче він, щоб Україна перемогла чи просто трималася, і йому потрібно зіставити гуманітарну допомогу з величезною потребою.
Україна була б переможена без військової допомоги Заходу. Але досі Захід не надав достатньо артилерії чи іншої зброї, такої як винищувачі, яка б дозволила Києву відкинути загарбників. Політики говорять про необхідність відтіснення Росії до довоєнних кордонів, але не надають для цього достатньої кількості техніки.
Водночас, гуманітарна потреба України зростає. Наприклад, на реконструкцію не вистачає грошей, і багато будинків на північний схід і північний захід від Києва залишаються зруйнованими через п’ять місяців після відходу росіян, які часто зневірилися жителями, що живуть у гаражах або тимчасових спорудах на місці.
Людям, переміщеним усередині країни, часто доводиться жити в школах чи дитячих садках, тимчасовому житлі, в якому людям важко залишатися протягом тривалого часу. Україна має дефіцит бюджету у розмірі 5 мільярдів доларів (4,2 мільярда фунтів стерлінгів) на місяць через війну; допомога та реконструкція обійдуться набагато дорожче».
Наведена публікація The Guardian дуже об’єктивно і цілісно відображає реальну безрадісну картину, а тому коментарів не вимагає.
Втім, цю картину слід доповнити.
Нагадаємо про новий пакет військової допомоги на суму 2,98 млрд доларів, підписаний Байденом 24 серпня в День незалежності. Все було б чудово, але пізніше стало відомо, що деяка зброя з нового пакету військової допомоги США надійде в Україну лише за 1-3 роки, про що заявив представник Міністерства оборони США. Зокрема, є інформація, що гучні зенітно-ракетні комплекси NASAMS, які увійшли до цього пакету, ще навіть не зроблено.
На цьому фоні не дуже тішить той факт, що Штати ухвалили рішення про виділення постачання озброєнь в Україну в окрему операцію або, як у них заведено говорити, «місію». Особливо з огляду на той факт, що путін прийняв рішення про збільшення чисельності армії на 137 тисяч осіб.
Таким чином, чисельність збройних сил Росії з нинішніх 1,9 млн осіб зросте до 2,03 млн осіб, з них 1150628 осіб військовослужбовців. Щоправда, збільшення чисельності стартує лише з нового року і триватиме упродовж наступного 2023 року.
У зв’язку із цим у західній пресі вже звучать прогнози про те, що війна може затягтися до наступної зими і навіть довше. Це маловтішний, м’яко кажучи, прогноз… І тут знову на перший план виходить необхідність отримання Україною деяких систем озброєнь, які дозволять завдати серію потужних ударів із неприйнятно високим збитком для путінської армії. Від себе як припущення висловимо ідею про те, що серія ударів американськими ракетами «Томагавк» із звичайними боєголовками цілком могла б стати такою «дубинкою для Путіна».
Але нічого подібного поки що не передбачається. Поки що у Білому домі ухвалили рішення об’єднати всі зусилля у сфері військової допомоги Україні, зібравши їх у єдину місію на чолі з генералом-командувачем. Операції допомоги Україні буде присвоєно власне кодове ім’я, а керівництво нею доручать конкретному генералу, який і очолить американську програму з навчання українських військових та надання допомоги ЗСУ. Присвоєння операції власної назви є бюрократичної формальністю, але тягне за собою ряд серйозних юридичних наслідків.
По-перше, це формальне визнання Вашингтоном того факту, що американська армія бере участь у конкретних бойових діях, хоча така участь опосередкована через постачання зброї та інформації.
По-друге, лише після цього Конгрес може почати виділяти союзникам довгострокове цільове фінансування, а також надавати відстрочки в оплаті військових замовлень.
Вибір командувача, відповідального за координацію зусиль, передбачає створення постійної команди допомоги Україні. Це означатиме перехід від переважно одноразових проектів щодо навчання та допомоги українцям до довгострокової стратегії. У свою чергу, це є свідченням того, що Штати все більше втягуються у війну на боці України, хоча йдеться лише про тилове забезпечення, постачання та навчання особового складу ЗСУ.
Словом, за деяких обнадійливих чинників, загальна картина після півроку війни і на початку осені залишається досить складною і невизначеною.