Американські системи залпового вогню ще на стадії проекту кардинально відрізнялися від радянських аналогів. У СРСР РСЗВ розглядалися як засіб створення щільного вогневого валу. США замислювали своє дітище як інструмент, здатний зламати надмірну та чисельну перевагу артилерії блоку Варшавського договору швидкісними та хірургічно точними ударами.
Радянський ОПК продовжував мислити категоріями Другої Світової війни, тоді як Штати, усвідомлюючи концептуальний глухий кут симетричної гонки озброєнь, зробили ставку на створення зброї нового покоління. Так з’явилася M270 MLRS – установка, на основі якої згодом було створено HIMARS (потрібно відзначити, що це де-факто одна й та сама система, яка має різницю лише у типі транспортера та кількості пускових). На момент свого першого бойового застосування в 1991 році M270 являла собою зброю дещо іншого порядку, ніж її сучасні варіанти. На той момент дана система залпового вогню виконувала насамперед завдання контрбатарейної боротьби – саме M270 MLRS стала основним інструментом Армії США у боротьбі з численною, добре оснащеною та досвідченою іракською артилерією з використанням некерованих ракет M26. Схема винищення іракських батарей була загалом проста і витончена – невеликі мобільні групи бронетехніки провокували іракців на застосування артилерії, позиції якої засікалися з використанням мобільних контрбатарейних РЛС. Далі в роботу вступали РСЗВ, що пригнічували позиції противника, причому перебуваючи поза досяжністю його вогневих засобів.
Сама по собі з погляду технологій М270 на той час не являла собою щось, що значно перевищувало б конкурентів – навпаки, вражаючі результати її бойового застосування були продиктовані в першу чергу передовою тактикою і вкрай грамотною концепцією. Установка не мала радикальної переваги в дальності над радянським озброєнням (умовно кажучи, 30 км проти 20 км) – її козирем були точність, мобільність та постійна робота у зв’язці із засобами розвідки.
Головною перевагою американських систем залпового вогню перед конкурентами з інших країн стало перезаряджання пакетами. Якщо радянський “Град” вимагав від 30 до 50 хвилин для повної перезарядки (кожна ракета вантажиться вручну), то M270 – лише близько п’яти хвилин; при цьому сам процес фізично не обтяжує екіпаж установки.
Бойовий шлях американських РСЗВ в Іраку та Афганістані як пролог застосування у поточній війні
За підсумками воєн з Іраком США пішли шляхом модернізації M270 – по-перше, була створена більш легка версія установки в особі HIMARS, по-друге, був зосереджений на розвитку ключових якостей системи – її дальності і точності. Америка повністю припинила виробництво некерованих ракет – їм на зміну прийшли важкі керовані ракети M30/M31, які значно збільшили потенціал системи, зробивши її виключно точною та далекобійною.
Внаслідок своєї еволюції M270 і HIMARS за бойовими можливостями зайняли нішу тактичної авіації – щоб переконатися в цьому, достатньо відстежити бойовий шлях машин у ході конфліктів проти Талібану та ISIS. РСЗВ активно використовувалися у зв’язці з рейдовими групами, завдаючи ударів як по цілям, виявленим розвідкою (склади, казарми, пункти зв’язку та управління, нарколабораторії), так і як інструмент безпосередньої вогневої підтримки підрозділів Сил спеціальних операцій або Корпусу морської піхоти. Висока швидкість розгортання та коригування курсу ракет з використанням GPS дозволяла завдавати ударів менш ніж за 100 метрів від американських позицій протягом 5-7 хвилин після запиту наземних сил на вогневу підтримку.
У ході бойових дій проти сил Ісламської держави американські Сили спеціальних операцій вели штурми міст Іраку, спираючись насамперед саме на HIMARS. Невеликі групи СЗГ просочувалися через лінії оборони бойовиків, виявляючи позиції останніх, після чого передавали координати розрахункам РСЗВ. Подібна тактика дозволяла завдавати точкових ударів в умовах міського середовища, домагаючись максимального ефекту у знищенні бойовиків, і при цьому суттєво мінімізуючи втрати серед мирного населення. Чому нас взагалі цікавить бойовий шлях HIMARS та її прабатька у близькосхідних конфліктах? Тому що він безпосередньо стосується застосування системи армією України. Якщо бути точніше, то йдеться про вбудовування цієї РСЗВ у штатно-організаційну структуру ЗСУ. Судячи з низки ознак, передані Україні HIMARS використовуються саме з опорою на досвід їх застосування в Іраку та Афганістані – установки знаходяться у розпорядженні Сил спеціальних операцій та Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Це обумовлює, у свою чергу, вибір цілей, за якими застосовується «Хаймарс» – це штаби, склади боєприпасів дивізійного рівня та вище, а також системи ППО. Шаблон дій більш ніж прозорий – після ретельної розвідки установки завдають ударів по найуразливіших місцях будь-якої армії – командуванню та постачанню, у перспективі паралізуючи її дії та не даючи можливості вести наступальні операції. У міру насичення української армії системами залпового вогню M270 MLRS і HIMARS варто очікувати на те, що значна частина установок буде передана у підпорядкування армійського командування (як вогневий засіб бригадного рівня) і почне використовуватися як засіб контрбатарейної боротьби на найбільш небезпечних напрямках – тобто робити те , навіщо вони спочатку і створювалися: придушувати чисельно переважну, але менш технологічну артилерію радянського зразка. Як контрбатарейний актив «Хаймарси» у поточному їх вигляді є практично невразливою зброєю – вони можуть швидко змінювати позиції і вести вогонь поза досяжністю практично всього російського ракетно-артилерійського арсеналу (за винятком ОТРК).
Більше того, ЗСУ мають підготовку для реалізації американських тактик контрбатарейної боротьби та відповідне оснащення: сетецентричні системи управління військами, масовий цифровий радіозв’язок, мобільні радіолокатори та безпілотні розвідувальні комплекси. Все це вплине на бойову роботу російської артилерії – вона буде змушена вдатися до тактики «бий і біжи», відмовившись від звичної їй тактики масування і надконцентрації вогневої могутності на вузьких ділянках фронту. Це вимагатиме зовсім іншого рівня якості організації та компетенцій – для реалізації «бий і біжи» необхідний розвідувальний контур, що функціонує (менша кількість випущених боєприпасів вимагає більш ретельної розвідки та відбору цілей), логістика хоча б рівня 80-х років минулого століття (а не Першої Світової війни), висока кваліфікація та ініціативність особового складу (в умовах постійної загрози з боку КБ-засобів противника необхідне ретельне обладнання вогневих позицій, знання прийомів маскування, потайного переміщення та розгортання, вміння швидко розгортатися та ще швидше залишати позиції).
HIMARS – що далі?
Окремо варто відзначити і те, що HIMARS – украй неприємна мета для розвідки. Обчислити комплекс із використанням даних із супутникових знімків, повітряної розвідки (а часом і наземної) надзвичайно складно через візуальну схожість із звичайною армійською вантажівкою – а це дуже корисна властивість для системи, яка може вести вогонь у тому числі з використанням оперативно-тактичних ракет MGM-146 на дальність більше 300 км (як і «молодші» M30/31, дана ракета має коригування по GPS і може пролетіти кілька сотень кілометрів, приземлившись, скажімо, в будинок. Або бункер. Або склад боєприпасів. Або… продовжіть самі).
Україна на даний момент не має в своєму розпорядженні боєприпасів даного типу, проте це, ймовірно, лише питання часу. Швидше за все, вони будуть передані американцями по досягненню певного порога втрат російської ППО – балістичні ракети через свою траекторію, що легко прораховується, є досить вразливою метою для ЗРК, проте при загальному зниженні щільності російської протиповітряної оборони їх можна буде застосовувати з куди більш високою ймовірністю успіху.
Справді, удари української армії саме за позиціями російської ППО теж були більш ніж передбачувані та зрозумілі – і справа тут навіть не у високому пріоритеті ЗРК як, поза сумнівом, важлива мета, а в тому, що HIMARS протягом останніх кількох років розглядалися Пентагоном саме як засіб прориву російських зон забороненого доступу та подальшої реалізації повітряно-наземного наступу: сухопутні війська прокладають дорогу авіації, знищуючи небезпечні активи противника, а авіація, у свою чергу, робить те саме для наземних сил. Щось подібне ми спостерігаємо і в Україні – більшість ударів HIMARS супроводжуються активною роботою української тактичної авіації.
Відверто кажучи, називати HIMARS «просто РСЗВ» – дурість найвищої проби. Це зовсім не звичайна збройова система, яка навіть на зорі своєї появи в особі M270 перевершувала все, що створював Радянський Союз (озброєння якого і складає арсенал ЗС РФ). Не менш помилково вважати його і чудо-зброєю – ні, як і будь-яке озброєння, HIMARS хороший рівно в рамках доктрини та концепції, для яких він створювався. Його цінність визначається насамперед кваліфікацією та компетентністю армії, яка застосовує систему у бою.
Для ЗСУ дані установки відіграють величезне значення – адже вони, по суті, успішно можуть виконувати завдання ударної авіації, вести безпосередню вогневу підтримку наступів і забезпечувати паритет боротьби з численною російською артилерією (яка є центральною силою російського наступу). Важливо й те, що завдяки американським РСЗВ українська армія буквально за тиждень повернулася до найзручнішого та найзвичнішого для неї асиметричного типу бойових дій – завдаючи ударів по російській військовій логістиці, ЗСУ не дає втягувати себе в виснажливі баталії на виснаження.
Втім, давати будь-які прогнози щодо впливу HIMARS та M270 на стратегічну картину бойових дій поки утримаємося – для цього потрібен час та спостереження за практикою бойового застосування даних РСЗВ у конфлікті.