Переслідуваний страхом поразки, Берлін відмовився надати Києву бойові танки, необхідні йому для відсічі Путіну.
Можна любити чи ненавидіти Німеччину, але мало хто заперечуватиме, що це країна песимістів, країна, де келихи наполовину порожні, а за кожним променем сонця ховається темна хмара. Звичайно, для цього явища є німецьке слово: schwarzmalerei, що означає “малювати чорним”. Про це пишуть Економічні новини з посиланням на Politico.
У звичайні часи похмурий характер німців дає джерело радості для їхніх сусідів і союзників. Проте з початком війни в Україні, яка, схоже, змінює хід подій, нікому не до веселощів.
У понеділок Крістін Ламбрехт, котра є останньою в довгій низці німецьких міністрів оборони з невеликим військовим досвідом або взагалі без нього, чітко дала зрозуміти, що перемоги України на полі бою не вплинуть на відмову Берліна надати країні вкрай необхідні бойові танки.
Ламбрехт, виступаючи в Берліні з промовою, яку назвали “знаковою”, засудила Росію за її “жахливу загарбницьку війну” і заявила, що настав час для Німеччини взяти на себе “провідну роль” у забезпеченні європейської безпеки. Але допомога Україні у перемозі, схоже, не є частиною цієї стратегії.
Відмова Німеччини від постачання бойових танків є класичним прикладом політики, побудованої за принципом Шварцмалереї. В основі німецького небажання лежить страх, і воно загрожує не лише безпеці України, але й підриває стабільність та згуртованість Європейського Союзу та НАТО.
“Нерішучість Берліна, його бездіяльність серйозно ставить під сумнів цінність і союз з Німеччиною”, – заявив Прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький в інтерв’ю Der Spiegel, опублікованому в поточному номері тижневика. Польський лідер, чия країна була одним з найбільш щедрих постачальників зброї в Україну, додав, що “багато інших лідерів урядів в Європі” поділяють його думку.
В умовах відступу російських військ на сході України, якщо коли-небудь і був час для Берліна переглянути свою позицію щодо танків, то це зараз. Замість цього тривають безперервні дебати.
Останніми днями німецькі політики, які малюють “чорні картини”, знову вийшли на сцену. Попри весь прогрес, якого Україна досягла на полі бою, було б нерозумно, невтомно доводять вони, вважати, що Київ може повернути свої окуповані території, а тим більше виграти війну.
“Напевно, так далі не буде”, – сказав Крістіан Меллінг, аналітик Німецької ради з міжнародних відносин, державного аналітичного центру, в інтерв’ю ZDF, німецькому громадському мовнику, в минулі вихідні. Він зазначив, що в українців закінчуються боєприпаси та паливо.
Йоханнес Варвік, німецький політолог, який протягом кількох місяців поливає “холодною водою” перспективи України в ЗМІ країни, висловився ще більш песимістично.
“Непопулярна думка, – написав він у Твіттері. “На мій погляд, повідомлення про успіхи українських військових не змінюють загальної картини: Росія (на жаль) домінує в ескалації та в середньостроковій перспективі має більшу витривалість. Альтернативи політичному врегулюванню конфлікту немає”.
Посол України в Німеччині Андрій Мельник у відповідь запропонував власну відверту оцінку: “Непопулярна думка: Пішли в сраку”.
Хоча далеко не всі військові оглядачі Німеччини переконані, що Україна програє, песимізм, висловлений такими, як Варвік, лежить в основі небажання Німеччини – попри широку громадську симпатію до українського народу – надавати Україні більшу допомогу.
Хоча переважна більшість німців хочуть підтримати Україну, лише близько третини виступають за надання важкого озброєння, такого як танки.
Німеччина реально поставила Україні важке озброєння, включаючи 10 гаубиць, зенітні системи та інше, в основному оборонне, озброєння. Критики кажуть, що обсяг військової допомоги, який станом на середину серпня склав 1,2 млрд євро, згідно з даними Інституту світової економіки, що базується в Кілі, не співмірний з країною такого розміру і багатства. Для порівняння, США на сьогодні виділили близько 25 млрд євро на військову допомогу Україні.
Тристороння урядова коаліція Німеччини розділилася у питанні танків, і деякі голоси в середовищі “зелених” та ліберальних вільних демократів закликають до поставок танків. Але на практиці відповідь залишається “ні”.
Під час візиту до Києва цими вихідними міністр закордонних справ Німеччини Анналена Бербок опинилася під тиском свого українського колеги Дмитра Кулеби щодо потреби його країни в бойових танках. Вона відмовилася брати на себе будь-які зобов’язання щодо танків, заявивши лише, що її уряд продовжує “інтенсивні” переговори щодо поставок зброї.
Зрештою, відповідальність за рішення не надсилати танки лежить на канцлері Німеччини Олафі Шольці, який любить наголошувати на тому, що ні США, ні будь-яка інша країна не надсилала Україні бойові танки західного виробництва.
Аргумент Шольца розчаровує тих, хто воює в Україні. Як виробник одного з найефективніших бойових танків у світі, відомого як “Leopard”, жодна країна в Європі не має кращої можливості постачати танки Україні, ніж Німеччина. Щобільше, країна має у своєму розпорядженні сотні списаних “Leopard”.
Якщо обережність Берліна декому було легше зрозуміти в перші дні війни, коли весь масштаб колоніальних амбіцій російського президента Володимира Путіна був ще не всім зрозумілий, то згодом виправдати її стає дедалі важче.
Навіть адміністрація президента США Джо Байдена, яка загалом ставилася до Берліна з розумінням, почала займати більш жорсткий тон. “Як би я не захоплювалася і не аплодувала всьому тому, що робить Німеччина, ми повинні робити більше”, – заявила в неділю німецькому телебаченню посол США в Німеччині Емі Гутманн, додавши, що на карту поставлені “власний мир і процвітання” Заходу.
Про причини м’якого підходу Берліна до Москви написано багато: бізнес-інтереси країни, спадщина Ostpolitik і русофільство німецьких лівих – все це зіграло свою роль.
Але зараз, коли Україна нарешті досягла значного прогресу на полі бою, важко не думати, що власна історія Німеччини не має нічого спільного з тривалою непоступливістю.
Можна назвати це привидом Сталінграда. Тут не йдеться про німецьку військову провину за шкоду, завдану гітлерівськими військами Росії (зрештою, Україна постраждала від німецької окупації більше, ніж Росія). Швидше за все, як і українці, німці були переконані, що вони можуть перемогти Росію. Однак, зрештою, вони дізналися, що не можуть.
Якщо німці хочуть поміркувати над уроками історії, їм краще поставити собі інше питання. Замість того, щоб перейматися прорахунками, які призвели до їхньої поразки під час Другої світової війни, їм слід замислитися над тим, як виглядала б Європа зараз, якби їм дозволили перемогти.