Ситуація в Сирії стає дещо менш заплутаною в сенсі внутрішньої війни всіх проти всіх, але все більш небезпечною з точки зору зіткнення глобальних гравців з непередбачуваними наслідками для світу. Раніше у Росії і США був в Сирії сильний спільний ворог у вигляді ісламського тероризму, передусім Ісламської держави Іраку і Леванту (ІГІЛ або просто ІГ). Зусиллями західної коаліції, передусім США а також Росії та Ірану, терористичну загрозу було відвернено. Хоча остаточно не знищено, оскільки окремі невеликі території в Сирії залишаються під контролем ІГ.
Крім того, є й інші терористичні угруповання, дрібніші, наприклад Джабхат ан-Нусра, вона ж Джабхат Фатх аш-Шам, місцева філія «Аль-Каїди». Якщо раніше, за наявності загального сильного ворога у вигляді ІГ, різні центри міжнародного втручання в Сирії, передусім США і Росія, хоча б робили вигляд, що враховують інтереси один одного, то тепер відносини між ними періодично вкрай розпалюються, і це дуже небезпечно.
Продовжуючи розпочату тему про заплутані, вкрай небезпечні для світу події в Сирії і втручання в сирійські події іноземних сил і держав , слід було б, в першу чергу, поставити питанням про те, якими є мотиви московського втручання у кривавий сирійський хаос.
Причин такої першочерговості можна навести декілька. Саме Москва та її участь у конфлікті останнім часом є найважливішим «генератором інформаційних приводів» у дедалі тривожнішому потоці новин із Сирії. Росія активно і відкрито бере участь у конфлікті з осені 2015 року.
Обставлено все було за всіма правилами: Путін запросив у Держдуми і отримав дозвіл на використання військ за кордоном.
У Москві також підкреслюють, що беруть участь у конфлікті на боці офіційного Дамаска на прохання уряду Асада, владу якого в Кремлі вважають легітимною. До речі, такої ж позиції дотримуються в Тегерані, стверджуючи, що беруть участь у конфлікті на боці легітимного уряду Асада на його прохання.
Саме завдяки Росії режим Башара Асада, якому ще пару років тому пророкували швидке падіння, не просто встояв, а й зміцнив свій вплив. Ще не так давно уряд Сирійської арабської республіки контролював ледь 15% території, а терористичні угруповання і так звана помірна опозиція з Вільної сирійської армії займали передмістя Дамаска. Нині саме з російською допомогою режим Асада відновив контроль над значною частиною території країни і продовжує нарощувати свій вплив. До того ж інтереси Кремля в Сирії є не тільки складними і багатоплановими, а й мають давню історію, що починається мало не з 1940-х років, і в історизмі відносин з Москвою може позмагатися хіба тільки Ізраїль, що перебуває у стані перманентної війни із Сирією з моменту їх заснування наприкінці 1940-х.
Ескалація подій останніх днів свідчить, що пряме зіткнення Америки і Москви в Сирії, на жаль, є дуже реальним.
З початку вересня ВПС Сирії і повітряно-космічні сили (ВКС) Росії наносили удари по ворогам режиму Асада в провінціях Ідліб і Хама. До 30 мирних жителів загинули, понад 50 людей отримали поранення. Ідліб є одним з небагатьох регіонів, в яких опозиція чинить суттєвий опір, і туди стікаються противники режиму з інших регіонів. Захід, насамперед США, звинуватив Москву і Дамаск в тому, що авіаудари завдаються по мирному населенню і помірній сирійській опозиції, що воює з ісламськими екстремістами. Москва і Дамаск стверджують, що завдають удари по позиціях терористів. Постраждати могли американські військовослужбовці та радники, які тренують бійців помірної опозиції.
Водночас з бомбардуванням Ідліба на Заході знову заговорили про те, що, за даними розвідки, Асад нібито готує хімічну атаку проти опозиції. Негайно прозвучала заява президента Дональда Трампа про те, що, в разі застосування хімічної зброї, США на чолі західної антиасадівської коаліції можуть нанести ракетно-бомбовий удар по позиціях військ Асада, причому під удар можуть потрапити і російські підрозділи, які воюють на боці Дамаска. У Москві відразу ж заявили про адекватну відповідь і звинуватили Вашингтон у тому, що американці застосовують в Сирії заборонені фосфорні бомби, але в Пентагоні це негайно спростували, запевнивши, що такі боєприпаси вже давно не використовують.
Намітилася ще одна точка протистояння. За повідомленням СNN, Москва попередила про нанесення ударів по бойовиках в регіоні Ет-Танф, на кордоні Сирії з Іраком і Йорданією, де розташована база очолюваної Америкою міжнародної коаліції по боротьбі з ІГ. База ця, за даними СNN, є «ключовою» в боротьбі США і Росії за вплив в регіоні. У Пентагоні попередили росіян, щоб вони «трималися подалі» від Ет-Танфа.
Словом, наявний типовий «московсько-вашингтонський срач», з якого випливає, що пряме військове зіткнення Росії і США в Сирії стає цілком можливим, і це вкрай небезпечно. До того ж, в конфлікт, крім США, втягнуто низку країн Заходу, у тому числі Великобританію і Францію, а тепер до них має намір приєднатися Німеччина.
Щоправда, потім в Москві зрозуміли, що занадто зарвалися і запропонували терміново скликати Раду безпеки ООН з питання Ідліба. Бомбардування ж Ідліба тимчасово припинені до з’ясування остаточної позиції Заходу, оскільки в Кремлі явно побоюються можливого прямого конфлікту із США, що загрожує важкими наслідками для Москви, і не тільки в Сирії.
Отже, втручання Росії в сирійську війну має цілий комплекс геополітичних, іміджевих, військових і суто економічних причин.
Передусім Сирійська арабська республіка є давнім союзником Москви, як мінімум, з моменту приходу до влади в Сирії партії БААС в 1963 році, і навіть раніше. СРСР надавав потужну підтримку САР в економічній і військовій сферах. Насамперед йдеться про постачання озброєнь, сумарна вартість яких за радянських часів оцінюється, за деякими даними, в 25 млрд доларів. Тисячі сирійських офіцерів закінчили радянські вузи. Співпраця призупинилася з розвалом Союзу, але вже в 1994 році Росія відновила взаємодію з САР, передусім у військовій сфері. Частину величезного боргу за військові поставки було списано, частину – реструктуризовано з умовою подальших військових замовлень. Росія отримала у своє розпорядження військово-морську базу в Тартусі, що закріпило її присутність в стратегічному районі Середземномор’я. Нині в розпорядженні Росії є і військово-повітряна база в провінції Латакія.
На думку Москви, військову присутність в регіоні підтверджують претензії Росії на звання світової або великої держави. Тому із самого початку було зрозуміло, що просто так із Сирії Росія не піде.
Є ще один іміджевий момент, що полягає у відомій фразі: «росіяни своїх не кидають!». Фраза ця вельми далека від дійсності, що наочно показали події на Донбасі. Як тільки українські силовики затримують там чергових російських вояків, московська влада тут же заявляє, що це «добровольці-відпускники-найманці», і офіційна влада Росії до них відношення не має. У міжнародному плані Москва кидала куди більш вірних, щирих і відданих друзів, ніж Сирія, наприклад Кубу. Але саме Сирія є останнім закордонним форпостом Москви, та ще й у стратегічно важливому Середземномор’ї.
Проте внаслідок цього не варто забувати, якими методами діє Кремль у Сирії під маркою боротьби з тероризмом: бомбові удари по Алеппо, які призвели до знищення величезної кількості мирного населення, допомога Асаду в здійсненні хімічних атак і т. д.
Оскільки з боку Заходу в сирійському питанні утворилася коаліція країн проти Асада і фактично проти Росії, РФ також очолила коаліцію, в яку входять Іран і власне Сирія. Найцікавіше, що нині до цієї коаліції дрейфує країна-член НАТО Туреччина, президент якої Реджеп Ердоган займає все більш антизахідну позицію. Про це свідчить прийнята на Саміті 7 вересня 2018 року спільна декларація Росії, Ірану і Туреччини, в якій ці країни заявили про збереження своєї присутності в Сирії. Щоправда, Ердоган, якого в Сирії найбільше цікавить курдське питання, різко критикував Асада, але тим не менше …
Воюючи з антиасадівською опозицією, Москва переконує деякі країни відмовитися від фінансової та військової підтримки цієї опозиції. Є дані, що Саудівська Аравія і Туреччина згортають підтримку Вільної сирійської армії.
Військовий і військово-технічний інтереси Москви в Сирії також очевидні. Росія не бере участі в наземних зіткненнях, використовуючи регулярну армію. Проте активно застосовує приватні військові підрозділи – ПВК Вагнера, які, до речі, були розбиті американцями 7 лютого біля Дейр-ез-Зора (було знищено 200-300 сирійських солдатів і росіян). Основну ж частину наземних військ проасадівської коаліції становлять сирійська армія, ліванська «Хезболла», підрозділи іранського Корпусу вартових ісламської революції та інші, аж до напівдиких єменських хусситів. З російської сторони беруть участь тільки високотехнологічні частини – авіація, ППО, ракетні війська, ракетні підрозділи на кораблях. Росія, її офіцерський склад набувають безцінного досвіду реальних бойових дій в боротьбі проти передових західних, передусім американських, озброєнь. Неминучі при цьому втрати, до речі, не дуже значні, Москву традиційно не хвилюють. Як то кажуть, «мамки ще народять».
Крім того, російська влада, виправдовуючи свою присутність в Сирії, намагається вкласти ще один міф у вуха російського населення. Застосовуючи нову зброю в бойових умовах, Москва отримує можливість його оперативного доведення. А головне, це хороша реклама для виходу на світові ринки озброєнь, а це багатомільярдні контракти, причому не щодо сировини, а на високотехнологічну військову продукцію. І ось уже член НАТО Туреччина заявляє про готовність купувати нові російські комплекси протиповітряної оборони С-400. Придивляються до російських озброєнь й інші країни. Проте ці успіхи зовсім не однозначні. Так, падіння російських винищувачів Су в Сирії стало причиною відмови Індії від багатомільярдних контрактів на закупівлю літаків Су-57.
У Москві виправдовують необхідність втручання в Сирію боротьбою з тероризмом, який, мовляв, краще знищити на чужій території. Таке пояснення можна вважати справедливим лише частково. Крім боротьби з тероризмом, геополітичних і військових аспектів, є і суто економічні інтереси.
Захоплення Ісламською державою нафтовидобувних районів Іраку і Сирії призвело до викиду на світовий ринок великих обсягів дешевої контрабандної нафти, що спровокувало обвал цін на нафту і, відповідно, на газ, боляче вдаривши по економіці Росії. Відомо, що Росія, її соціально-економічна ситуація вкрай залежать від цін на нафту. Після розгрому ІГ ціни на нафту і газ пішли вгору, що позитивно позначається на економіці Росії. У цьому союзником РФ є не лише експортер нафти Іран, а й залежні від нафти сунітські монархії Затоки, які є противниками Асада.
Тут виникає ще одна важлива причина втручання Росії в сирійський конфлікт. Москва дуже боїться появи нових альтернативних джерел поставок нафти і газу в Європу, а також шляхів їх поставок. У московських ЗМІ мусується наступна тема: мовляв, наприкінці 2000-х років Катар, що є одним з найбільших постачальників газу, постачає його до Європи у зрідженому вигляді, має намір прокласти в Європу трубопровід через територію, в тому числі Сирії, звернувся з відповідною пропозицією до уряду Асада, але отримав відмову, і нібито після цього в Сирії почався конфлікт. Навіть якщо взяти до уваги властиву Москві «манію світової змови» проти неї, подібна версія має право на життя. Як аргумент у Москві наводять той факт, що після повалення Саддама та іноземного вторгнення в нафтогазовому секторі Іраку не залишилося жодної національної компанії, і всім заправляють транснаціональні корпорації.
Таким чином, Москва всіляко перешкоджає поставкам в Європу газу як з півдня з Аравії, так і зі сходу з Ірану через територію Сирії шляхом встановлення свого впливу, і краще від підконтрольного і залежного від Кремля уряду Асада спосіб знайти важко.
Більш того, за допомогою ескалації в Сирії Путін намагається примусити свого нового «друга» Ердогана зробити остаточний вибір на користь співпраці з Москвою, передусім у поставках енергоносіїв через споруджуваний «Турецький потік» з подальшою перспективою розвитку такого співробітництва. Турецький «султан» теж, за деякими даними, зараз активно формує армійські підрозділи з колишніх бійців антиасадівської опозиції.
У реальності, Росія абсолютно не досягла своїх початкових цілей участі у військовому конфлікті в Сирії. Асад разом з Росією та Іраном контролює навіть формально до 55 відсотків території (з якої майже половина – пустеля), тому говорити про перемогу і відновлення контролю над країною не доводиться. Росії та Ірану дісталася найбільш зруйнована частина Сирії. США зацікавлені, щоб Росія взяла на себе всі витрати на відновлення цієї території. Якщо ж російське керівництво прийме рішення про реальне виведення військ із Сирії, то це відразу спровокує опозицію на новий раунд збройної боротьби. США, створивши таку тупикову ситуацію, можуть управляти процесом, вдаючись, за потреби, до погроз ракетно-бомбових ударів. Виходу з глухого кута у Кремля в такому форматі просто немає. Точніше, він є – досить прибрати Асада і піти на компроміс з опозицією. Але в такому разі перший ж перехідний уряд викине російських військових і денонсує всі договори щодо військових баз, а також контролю над сирійськими родовищами. Триматися за Асада – глухий кут, прибрати Асада – гарантована ганебна евакуація. «Геніальне» рішення видатного російського стратега – вплутатися в програну Асадом війну – неминуче призвело до такої патової ситуації.
Кремль вплутався у війну і повоєнні витрати, напружуючи свою економіку, яка і без того перебуває в жалюгідному стані, та ще й під американськими санкціями. Один з найважливіших супротивників США в регіоні – Іран – перебуває в такому ж становищі, плюс на його території розгорається справжнісінький бунт: щоденні повідомлення про протести в найбільших містах стають буденністю. При цьому Росія й Іран є серйозними конкурентами в Сирії з контролю над сирійськими родовищами.
Західна коаліція прекрасно розуміє, що Росія не ризикне йти напролом, але поки не бачить необхідності заганяти Путіна в кут. Хтось повинен платити за відновлення – і в даному разі кандидатура Путіна для неї виглядає цілком прийнятною. Головне, щоб він не надто «наїжджав» і ні в якому разі не втік із Сирії. Нехай перебуває там якомога довше, а заодно і платить. У нього пенсіонери терплячі.
Об’єктивно перебування Москви в Сирії на руку Україні. Адже чим більше Путін воює в Сирії, тим менше він буде воювати в Україні … Втім, це вже інша тема.