Судова сфера сьогодні максимально близько підійшла до того, щоб здійснити дієву й корисну для суспільства реформу. Саме на судовому напрямі є основна передумова для реформи - там ніхто не виступає проти масштабних і конструктивних перетворень. Однак при цьому всі основні сили, без участі яких судова реформа не відбудеться, примудрилися загрузнути в тривалій, кровопролитній та абсолютно нікому не потрібній війні. Бракує дрібниці - знайти універсального комунікатора, який виразно пояснить усім безглуздість війни один з одним за одні й ті самі цілі. І тоді реформа судів відбудеться дуже швидко і навіть без ухвалення нових законів.
Агресія й ненависть громадських діячів, злість та образи суддів, особисті інтереси та підступність політиків, вигода й прибуток бізнесменів – такий антураж супроводжує судову реформу в останні роки. Через це спробу будь-яких перетворень у судовій сфері навіть язик не повертається назвати реформою. У всякому разі, у тому вигляді, як ці перетворення підносять суспільству. Адже нас намагаються переконати, що реформа – це зміни до Конституції й інших законів, підзаконні акти, структура судів, тотальна чистка суддівських лав, перерозподіл функцій і повноважень тощо. Однак у дійсності реформи – це завжди і в першу чергу люди, їхні внутрішні бажання, наміри та настрій.
А настрій людей, які намагаються сьогодні домогтися результативних перетворень у судовій сфері, далеко не найкращий – так само як і їхні реальні внутрішні наміри й бажання. Це концентровано виражається в тому, що з осені минулого року на тему судової реформи не звучить жодної свіжої думки. Якщо виступає суддя, заздалегідь можна передбачити, про що він говоритиме. Якщо громадський діяч – те саме. Про політиків і високопоставлених чиновників навіть говорити не доводиться. Та й про всіх інших причетних осіб.
Усе це – глухий реформаторський кут. Причина тому – небажання різних груп людей чути один одного, а також шукати шляхи до повного взаєморозуміння та довіри. Кожен глибоко переконаний, що його думка найважливіша й що саме його думка має бути основою будь-яких реформ. Навіщо ж тоді слухати та розуміти іншого? Головне – максимально педалювати свою думку й за всяку ціну змітати всі перепони на шляху її практичної реалізації.
Як наслідок, на судовому напрямі всім, правду кажучи, плювати на те, що говорить протилежна сторона – усі сконцентровані лише на своїх аргументах, доводах і думках. І врешті-решт – на своїй власній правді. Нині в Україні відбувається велика кількість дискусійних заходів, де зустрічаються судді, політики, чиновники, представники громадських організацій та інші зацікавлені особи. Однак усі ці заходи проходять за приблизно одним і тим самим сценарієм: учасники вивалюють один на одного свої проблеми, біль, образи, розчарування, неприязнь тощо. І це вивалювання стає самоціллю таких заходів. Вилили один на одного свою думку та на тому розбіглися – часто таким є результат численних зустрічей за участю впливових фігур і високопоставлених осіб.
Через це непоміченим залишається один дуже важливий нюанс, що може дати можливість реформувати суди швидко й без нудного очікування «правильних законів», які в нашій країні все одно нічого не гарантують. На судовому напрямі ніхто не проти реформи – ні судді, ні політики, ні чиновники, ні представники громадського сектора, ні суспільство загалом.
Так, усі по-різному бачать судову реформу, а також її інструментарій та кінцеві результати. Та при цьому більшість причетних осіб переконані, що в судовій сфері більше немає про що говорити, окрім як про реформу. Навіть судді здебільшого цілком усвідомлюють, що для життя та роботи по-старому вже не залишилося жодних шансів. І виходів для них два – або відставка, або кардинальна й корисна для суспільства реформа.
Однак через те, що всі на судовому напрямі стурбовані лише висловлюванням і педалюванням своєї власної думки, згаданий нюанс залишається поза увагою будь-кого. Проте цей нюанс є, і тому судова реформа – не такий уже утопічний задум, реалізувати який в Україні апріорі неможливо.
Просто судова реформа має піти принципово іншими рейками. Це особливо очевидно у світлі того, що головний ударний ресурс нинішньої версії судової реформи – зміни до Конституції щодо правосуддя (законопроект №3524) – наглухо застряг у парламенті та має лише теоретичні шанси на успішне голосування. А влада, як вдалося з’ясувати «i», не має плану Б на випадок провалу конституційних змін – його, до речі, ніколи й не було. Що є дивним, оскільки нереалістичність ухвалення вагомих змін до Конституції була цілком очевидною вже на початку осені 2015 р.
Реальні практичні шанси на успіх має лише універсальний комунікатор, який матиме всебічну довіру і зможе кинути світло на ситуацію всім без винятку учасникам реформаторського процесу та суспільству загалом. В Україні ще не з’явився такий універсальний комунікатор, хоча спроби його створення та, як наслідок, його прообрази вже трапляються в різних сферах. Наприклад, у сфері бізнесу та регуляторної політики (BRDO, докладніше див. статтю «Революція довіри змінить Україну»), у сфері децентралізації (Інститут громадянського суспільства, докладніше див. статтю «Вся власть – украинцам»), у сфері реформаторського процесу як такого (Проектний офіс Нацради реформ, докладніше див. статтю «В шаге от успешных реформ»).
Тому зараз можна говорити тільки про контури універсальних комунікаторів, без яких сьогодні не має шансів не тільки реформування будь-якої сфери, а й узагалі збереження цілісності нашого суспільства. По-перше, це буде громадська організація нового типу – некомерційна, неполітична, недержавна і негрантова. По-друге, такого роду організації обов’язково ставитимуть на чільне місце своєї діяльності всебічну довіру до себе – як самоціль і як визначальну цінність. Тільки на цій платформі можна доносити погляд представників однієї сторони запеклого конфлікту до іншої сторони цього ж конфлікту. І, певна річ, навпаки. По-третє, універсальні комунікатори будуть здатні задавати реформаторські імпульси, що реально матимуть ефект в Україні, а не штучно привноситися в наше суспільство під егідою прогресивного міжнародного або західного досвіду.
Конкретно для судової сфери це означає таке: має визріти фігура чи організація, яка зможе без спотворень роз’яснити всім погляд протиборчих сторін і тим самим повитягувати всіх з окопів. Крім того, ця людина чи організація повинні будуть донести до всіх і вся, що тотальна концентрація на законодавчому процесі – це хибний шлях для реформ, особливо для судової сфери. Просто тому, що закони в Україні нічого не гарантують і не забезпечують, причому на переважній більшості реформаторських напрямів. Як наслідок, потрібно шукати інші шляхи для судової реформи, які передусім виникатимуть із довіри та непорушності домовленостей між суддями, політиками, чиновниками й громадськими організаціями. І, звичайно, з базових і природних інтересів усього нашого суспільства.
І найголовніше. Згадані людина або організація мають бути спроможними вказати, куди треба рухатися судовій реформі, щоб її реально можна було здійснити в умовах України і щоб вона при цьому неодмінно була корисною й оздоровчою для всього нашого суспільства. Тут альтернатив практично немає – судді мають ставати моральними авторитетами для всього нашого суспільства. Вони мають бути здатні висловлювати публічну думку, яку всі українські громадяни беззастережно прийматимуть і яка при цьому відчуватиметься справедливою, зваженою й об’єктивною. Насамперед це стосується публічної оцінки суддями глобальних конфліктів у нашому суспільстві, таких як Майдан, Крим, війна на сході України тощо (докладніше див. статтю «Судьи спасут наше общество от развала»).
На судовому напрямі немає не те що прообразу – навіть натяку на появу універсального комунікатора такого роду. На роль такого комунікатора планувався, ймовірно, заступник голови Адміністрації президента Олексій Філатов. Але він має конкретну політичну прив’язку, через що моментально отримує співрозмірний кредит недовіри до себе. Крім того, чіткість і вишуканість законодавчих формулювань цікавлять Філатова набагато більше, ніж люди та комунікація з ними. А на судовому напрямі саме люди та комунікація з ними сьогодні є в першочерговому пріоритеті. Адже там не тільки йде війна між різними групами впливу. Там навіть між різними групами суддів відбувається шалене протистояння – навіть перед лицем серйозних загроз для всього суддівського корпусу.
Сьогодні немає сенсу обговорювати, чому в судах ми маємо досить сумну й проблемну ситуацію і хто в усьому цьому винен. Зрештою, винні всі без винятку – і в таких умовах слушність матиме тільки той, хто визнає за собою цю провину й думатиме лише про те, що робити далі. Саме на цьому і потрібно концентрувати визначальний фокус уваги – що робити далі і як виходити з такого глухого реформаторського кута на судовому напрямі.
Коли звичні, шаблонні, стереотипні та комфортні рішення не працюють, це зовсім не означає, що все втрачено. Просто ми ще не знайшли ключ до вирішення проблеми. Однак це зовсім не означає, що цього ключа не існує і що він не є на відстані витягнутої руки. Та щоб знайти цей ключ, потрібно сконцентрувати на його пошуках всі свої сили, категорично відкинувши інструменти та ідеї, що своє віджили.