У цифрову добу бути постійно на зв’язку не означає бути поруч. Лайки, перегляди, реакції — здається, ніби ти в центрі уваги. Але знімаєш навушники — і навколо тиша. Молодь, що виросла в ритмі стрічки TikTok, все частіше стикається з явищем, яке психологи називають "цифровою самотністю".
“ТікТок-депресія” — не про додаток як такий, а про те, як сприймає його мозок. За словами психологині Ірини Шеньє, ми отримуємо дофаміновий “удар” від відео, але емоційного контакту немає — це як натискати на дзвінок, за яким ніхто не відкриває двері.
Сучасні підлітки виросли не з друзями у дворі, а з телефонами в руках. Вони звикли до того, що увагу можна “заробити”, але не завжди вчилися емоційно взаємодіяти.
Замість обіймів — реакція “🥺”. Замість розмови — стікер. І як результат — складно говорити про почуття, виявляти вразливість чи просити підтримку.
Поки хтось із реального світу бореться з тривогою та невизначеністю, стрічка показує “успішних” ровесників: вони запускають бізнеси, подорожують, стають інфлюенсерами. У відповідь — відчуття провини, що “ти щось робиш не так”. Це не просто заздрість — це втрата відчуття власної цінності.
“Мозок не бачить межі між реальністю й контентом. А коли життя складне — “успішна” стрічка тільки поглиблює біль”, — пояснює Шеньє.
“Бути живим, відчувати, бути собою — це головне. Не стрічка визначає твою цінність. А твої справжні зв’язки, дії, слова”, — наголошує психологиня.
Якщо після цього вам хочеться закрити екран, вийти надвір і просто побути з кимось — зробіть це. Бо справжнє життя не в контенті. Воно — поруч. І ви в ньому не самі.