Війна

“Путін дуже полюбив війну”: еліти РФ бачать три сценарії майбутнього, – Foreign Affairs

Російські олігархи, які були шоковані повномасштабним вторгненням в Україну, сьогодні вже змирилися з новою реальністю та сподіваються на перемогу. Багато з них упевнені, що Володимир Путін не зупиниться, доки не захопить Київ, пише Foreign Affairs

Автор публікації провів кілька інтерв’ю з російськими олігархами та дізнався про їхні настрої. На його думку, є кілька причин, чому російські еліти зрештою стали на бік Путіна. Одна з них – страх потрапити під репресії. Друга – усвідомлення безперспективності будь-якого спротиву. Третя і найголовніша – вони повірили, що Росія здатна перемогти, адже вона має помітні просування на фронті.

“Погано бути ізгоєм як переможець, але гірше бути ізгоєм як переможений. Ми повинні виграти цю війну. Інакше вони не дадуть нам жити. І, звичайно, Росія розвалиться”, – сказав автору на умовах анонімності один російський олігарх, який раніше критикував війну.

Від Харкова до Києва

В елітах РФ немає єдиного бачення того, що можна вважати перемогою у війні. Оптимісти сподіваються, що якийсь один великий прорив росіян на фронті змусить Україну погодитися на поточний статус-кво і відмовитися від намірів виганяти росіян з окупованих територій. У цьому контексті розглядається зокрема захоплення Харкова із його фактичним знищенням в процесі.

Однак цей варіант російські еліти вважають найменш жахливим із можливих. За словами одного бізнесмена, близького до Кремля, Путін не задовольниться завоюванням лише Харківщини. Єдиний результат, на який він погодиться, — взяття Києва. Як зауважує автор публікації, кремлівський диктатор вважає українську столицю колискою російської цивілізації, тож має на це місто “майже містичні” погляди.

Ті, хто очікують такого сценарію, вважають, що друга спроба захоплення Києва теж буде здійснюватися з території Білорусі за тим самим маршрутом через зону ЧАЕС. Багато хто в Москві вважає, що цього разу російська армія більш загартована, а резерви України ослаблені, тому росіяни можуть перемогти. На думку російських еліт, українці просто надто втомилися, щоб знову захищатися.

Однак і це ще не найгірший варіант.

Це більше за Україну

Найбільші песимісти вважають, що Україна не є самоціллю Путіна. Насправді його мета – протистояння Заходу, вважають вони. 

“Близькі до президента Росії люди кажуть, що він бачить вторгнення [в Україну] лише як один із фронтів конфлікту із Заходом. Це означає, що успіху Росії на полі бою може бути недостатньо, щоб догодити Путіну. Щоб перемогти своїх справжніх ворогів у Брюсселі та Вашингтоні, Путін може відчути, що йому потрібно атакувати члена НАТО”, – переповідає ці побоювання автор публікації.

На думку найпесимістичнішої частини російських еліт, після України мішенню Росії стане Естонія чи Латвія: дві балтійські країни з великою кількістю російської меншини.

У минулому російська еліта не мала бажання ризикувати ймовірністю ядерного конфлікту. Але зараз багато з них переконані, що НАТО не наважиться відповісти. Вони бачать Захід втомленим і розділеним, а тому набагато менш зацікавленим у боротьбі з Росією. Вони вважають президента США Джо Байдена та європейських лідерів слабкими.

У цьому контексті вони вважають, що НАТО не згуртується, щоб захистити атаковану країну. Натомість російські еліти вірять, що НАТО буде охоплено такою кількістю паніки та хаосу, що воно мало що зробить – лише знищить довіру до західних урядів.

Як сказав автору публікації близький до Кремля бізнесмен, Путін надто полюбив війну, яка допомогла йому мобілізувати суспільство, ув’язнити одних дисидентів, убити інших і змусити більшість решти покинути країну. Війна також об’єднала еліти, які тепер почуваються небажаними на Заході та бачать у Путіні єдину надію на хороше життя. Як наслідок, вторгнення означає, що тиск на Путіна менший, ніж будь-коли раніше.

“Ідея нескінченної війни в Україні лякає російську еліту, яка все ще сподівається, що вторгнення завершиться. Вони мріють якнайшвидше повернутися до мирного часу 23 лютого 2022 року. Але поки що мовчать. Вони не бачать шляху назад”, – резюмує автор статті.

Елена Каденко