Українська зимова традиція приготування куті має багатовікову історію та глибоке символічне значення. Це не просто страва — це обрядова каша, яка супроводжує головні зимові свята, пов’язана з вірою, пам’яттю предків і спільною трапезою. Українці готують кутю тричі у прив’язці до конкретних дат: на Святвечір перед Різдвом, у Щедрий вечір перед Новим роком та напередодні Водохреща.
Період свят у зимовому календарі 2025–2026 року починається з Святвечора перед Різдвом — це день, коли традиційно варять багату кутю, головну обрядову страву святкового столу. Саме в цей день сім’я збирається разом, постує до вечері та готує кутю як символ достатку, єдності та благословення на майбутній рік. За новим календарем цей Святвечір припадає на 24 грудня 2025 року.
Друга важлива дата — 31 грудня 2025 року — це Свято Маланки, яке традиційно називають Щедрим вечором. У цей день українці готують щедру кутю. На відміну від багатої, вона може містити скоромні компоненти, такі як вершкове масло, молоко або вершки, оскільки в цей період уже не діє строгий піст. Щедра кутя символізує благословення нового року, щедрість господарів і очікування добробуту.
Третя кутя — голодна — готується напередодні Водохреща (Хрещення Господнього), яке відзначається 6 січня за новим календарем. Напередодні, 5 січня 2026 року, українці традиційно відзначають Водохресний Святвечір і саме цього дня варять геть просту, пісну кутю — без додавання масла чи скоромних інгредієнтів, як вимога посту. Вона має символізувати очищення, внутрішню стриманість і підготовку до великого свята Хрещення.
Кутя — це не просто каша. Кожна з трьох різновидів має свій обрядовий сенс, який частково розкриває світогляд українців:
Ці три типи куті супроводжують зимовий святковий цикл і відзначають різні духові аспекти зимових свят — від народження й надії до духовного очищення.
Традиційно кутя готується на основі пшениці, що символізує родючість і життєві сили, але інколи використовують і інші крупи, залежно від регіональних особливостей. До зерна додають такі інгредієнти, як мак (символ достатку), мед (солодкість життя), горіхи та родзинки (символ злагоди та багатства), але їх кількість і склад може відрізнятися залежно від обряду.
Народні звичаї також пов’язували кутю з захистом від неприємностей і злих сил. Із зерном пшениці чи ячменю, корениться у дохристиянських уявленнях про життєву силу, зерно символізує цілісність та єднання світу живих і предків, а мак і мед — плодовитість і здоров’я.
Українські зимові свята та обрядові страви — це не лише про рецептуру, а й про народні прикмети, повір’я й заборони, що передавалися з покоління в покоління і зберігають глибоке символічне значення. Кутя, як одна з центральних обрядових страв зимового циклу, має свою систему народних уявлень, які продовжують жити в культурній пам’яті українців і сьогодні.
Одне з найдавніших повір’їв пов’язане з тим, як саме приймають кутю за столом і якими ритуальними діями супроводжують це. У багатьох регіонах господар, перш ніж сісти за стіл, підкидав ложку куті до стелі, якщо частина зерен прилипала — це вважалося знаком того, що і майбутній врожай буде щедрим, і в домі не бракуватиме хліба та достатку протягом року. Цей давній звичай лишається символом благополуччя для селянських родин.
Також іще в народі побутував звичай подавати перший ковток куті разом із узваром — таким чином родина «запрошувала» благословення на весь святковий період. Залишати кутю на столі протягом усієї святкової ночі — частина повір’я про те, що душі померлих родичів можуть «посмакувати» частину страви; це символізує безперервний зв’язок між живими та предками.
У народі вірили, що кутя не любить поспіху та браку поваги: не можна сідати до трапези раніше, ніж усі члени родини зберуться за столом і не сказали спільної молитви. Невиконання цього правилу могло ніби «розірвати» сімейну єдність на рік уперед або стати причиною непорозумінь у родині.
Певні заборони пов’язані із самою трапезою. Наприклад, у традиційному розумінні «Голодної куті» — пісної куті, що готується напередодні Водохреща — не дозволялося додавати скоромні продукти або робити страву надто солодкою. Цей обмежений склад символізував покору й стриманість перед великим святом.
В українських селах також існувало повір’я, що обирати зерно для куті, не вимовивши молитви чи побажання добра, — до неврожаю чи негоди. Тому перед тим, як промивати й замочувати пшеницю чи інші зернові, господині часто тихо благали про добрий урожай, здоров’я для всіх членів родини і мир у домі.
Ще одне цікаве повір’я стосувалося місця подачі страви — кутю починали подавати під покровом ікон, у «святому куті» оселі. Це не лише зберігало її духовне значення, але й уособлювало присутність Божої благодаті за столом.
В окремих регіонах містилися власні локальні прикмети. Зокрема, у деяких селах під час Святвечора господарі практикували обрядові дії з кутею на подвір’ї: клали ложку страви біля вулика бджіл, вважаючи, що це принесе в родину процвітання й довголіття, або підвішували глечик з кутею на дерево, щоб захистити сад від морозу чи шкідників у наступному сезоні. Такі звичаї могли відрізнятися за конкретними діями, але всі вони мали на меті забезпечити достаток і захист роду.
У народі також існувала заборона порушувати покій під час приготування куті: не зробити роботу надто голосно або поспіхом, не сваритися під час приготування та не залишати частину зерна непромитим — усе це вважалося несприятливим, бо могло «запросити» нещастя чи неврожай.
Таким чином, народні прикмети й заборони, пов’язані з кутею, — це не просто забобони, а складова частина української культурної спадщини, що поєднує віру, етику й повагу до життя та родини, яка передавалася з покоління в покоління й зберігає свою актуальність навіть у сучасному святковому контексті.