Судячи з того, якими темпами йдуть громадські зміни, це буде непросто.
Про це розповів журналіст Дмитро Ливтин.
Як так вийшло, що більшовики забрали в українців землю, а українські націоналісти та інші патріоти не хочуть їм віддавати її до сих пір? Цілком можливо, що ще через роки ситуація не зміниться, і ось таке питання про землю в Україні – залишиться актуальним.
Формально – наша, ніби декомунізована держава поділила землю між громадянами. І мільйони українців можуть сказати, що у них є земельні паї. Але держава не визнає до кінця той факт, що ось ця земля у людей – у власності. І легально розпоряджатися власністю – продавати і купувати землю у відкриту – не дозволяє.
Втім, більшовики вкрали у людей не тільки землю. Приватні підприємства спіткала та ж доля. Формально – підприємства стали державними. Але по факту – всі вони працювали в інтересах більшовиків, які запліднили держава ідеєю, ніби приватному інтересу не можна довіряти. Дивно, але факт – з таким “досягненням” більшовиків теж доводиться боротися до сих пір.
Наприклад, в роботі у Верховної Ради на цьому тижні – черговий законопроект, який повинен запустити велику приватизацію. У нашій країні є тисячі підприємств, які будуть недоступні для приватного власника всього лише тому, що таке спадок більшовиків. Це вони ось так колись вирішили, а їхні нинішні ніби як опоненти готові рвати на собі вишиванки, доводячи, чому це рішення повинно залишитися в силі і в нинішній незалежній Україні.
Звичайно, тепер це прикривається новими аргументами. Мовляв, є стратегічні підприємства, якими має керувати держава. Або навіть якщо підприємства і продавати, то не зараз, коли економіка диктує низькі ціни на них, адже держава від такого продажу програє. Але ось у чому фокус: будь-який такий аргумент заснований на ідеї про те, що державне – це значить, надцінне, а приватне – значить, в тій чи іншій мірі хибне. І державне треба зберігати, а приватна повинно бути підлеглим, воно повинно поступитися, інакше державне неминуче постраждає.
Просте запитання: від кого ця ідея в нашій культурі, якщо не від більшовиків? І нічого її носіям не доведеш. Вони вірні солдати все ще тієї партії. Приватному – не довіряють, а догму про державний – захищають навіть тоді, коли практика доводить її хибність. Причому навіть будуть намагатися нескінченно довго перебудовувати державу замість того, щоб один раз довіритися приватному і побачити результати за короткий термін.
Такі люди не готові чути, що залишати підприємства у власності у наскрізь корумпованої держави – значить, прирікати суспільство на збитки значно більші, ніж втрати при продажу підприємств навіть ось в такій економіці, яка диктує низькі ціни. До того ж до цього – ще й підживлювати корупцію. Чи не працює аргумент і про те, що приватний власник буде керувати підприємством краще, ніж чиновник. По крайней мере, якщо у одного приватного власника не вийде, то на зміну йому в вільній економіці прийде інший приватний власник, тоді як дурного чиновника можуть не міняти десятиліттями, покриваючи збитки від його діяльності з держбюджету.
Більшовизм – це система догм і щеплених терором соціальних практик, здатна пережити багато. І зараз в нашій країні добре видно, що ці догми і практики під національними прапорами і з національною риторикою можуть бути такими ж сильними, як і під колишніми червоними. Сто років для них – не термін. І особливо тоді, коли минуле не намагаються опрацювати, а просто використовують, щоб мови звучали приємніше для виборців.