Політичні новини

Що робити з Кримом і Донбасом після перемоги, – думка

"Русский мир" - це набір історичних, соціальних, ментальних констант. Їх потрібно замінити

Тема дерашизації (деватизації) виникає часто в інтерв’ю, статтях, бесідах. Адже очевидно, що реінтеграція Донбасу і Криму після перемоги неминуча. Я особисто розглядаю варіант тільки перемоги. Варіант миру через капітуляцію або замороження конфлікту мені розглядати зовсім не хочеться.

Так ось. Уявімо, що Україна перемогла у війні з РФ, контроль над кордоном відновлений, Донбас і Крим переходять під контроль України.

Що робити з людьми, які ще вчора вивішували прапори РФ на балконі і звали Путіна? Спробую поміркувати на тему і запрошую до дискусії вас.

Варіанти типу: “всіх розстріляти” не розглядаю. У людях, які закликають до вирішення питання подібним чином, говорить злість. Війна і злість завжди разом і це нормально. Просто реагувати на такі заклики, думаю, не варто.

Як ми знаємо, “русский мир” – це набір історичних, соціальних, ментальних констант. Ці константи потребують заміщення. Першим поштовхом до пошуку такого заміщення буде поразка Росії у війні і, бажано, суд над російською верхівкою, як це було в нацистській Німеччині. Крах ідеалів – найкращий каталізатор до переосмислення.

На моє глибоке переконання, дерашизація не повинна супроводжуватися репресіями і заборонами щодо всього населення. В Німеччині після 1945 року, в рамках денацифікації з 13,2 мільйонів перевірених німців тільки 613 тисяч були визнані причетними до злочинів нацизму. Це навіть менше 5%.

У нашому випадку відповідальності не повинні уникнути ті, хто безпосередньо брав участь у бойових діях, вбивав, керував і фінансував.

У Західній Німеччині та Японії протягом 5 років після Другої світової війни провели вибори. В Японії також надали виборче право жінкам. Виходить парадокс – замість батога у вигляді урізання прав і жорсткого контролю німці і японці отримали пряник – вільні вибори. Але, нагадаю, сталося це після тотального очищення суспільства від головних ідеологів війни, від злочинців-генералів.

Отже, проблема перша і найважливіша:

1) виявлення колаборантів, в т. ч. ідеологів війни. У цей список мають потрапити також і деякі з нинішніх політиків, які не визнають агресію РФ.

Для цього, як мені бачиться, потрібен окремий закон про колаборантів, який дозволить не лише залучати до кримінальної відповідальності, але і позбавляти права балотуватися в органи влади.

Меншість (10%) формує думку більшості. Нейтралізувавши і засудивши бойовиків, їх ватажків та ідеологів, ми приберемо ті 10% людей, які розпалювали і підігрівали війну. Замість них потрібно знаходити місцевих лідерів думок, буквально в кожному дворі. Цікавий метод роботи з проросійськими запропонувала знайома в ФБ. Формування невеликих груп людей, які в транспорті, на ринках будуть розігрувати суперечки на певну тему, і переможцем в цих суперечках повинен виходити людина з проукраїнською позицією. Цей метод добре працює на людей, які не сидять в ФБ. Усе відбувається природно і набагато краще, ніж чисто пропагандистські, агітаційні методи.

Отже, друга проблема:

2) інформаційна робота з населенням без прямої агітації.

Наступна проблема – російський контекст. Жителі Криму і Донбасу в масі своїй тяжіють до РФ. Через мову, музику, культуру, новини, історію.

У Харкові не раз проводилися зустрічі, де обговорювалася роль міст-метрополій у дерашизації. Суть проста: якщо на Донбас приїжджає, скажімо, артист зі Львова чи Києва, його сприймають не так, як артиста з Харкова. Оскільки в уявленні проросійськи налаштованих людей Харків також проросійський. І раптом, приїжджають музиканти чи артисти, які говорять як російською, так і українською, пропагують українськість і заражають своїм патріотизмом. Саме цим займаються багато харків’ян, в т. ч. і ваш покірний слуга. Десятки, сотні концертів, в т. ч. для місцевого населення формують патріотичний кістяк у таких непростих містах як Щастя, Сєвєродонецьк, Торецк або Бахмут.

Отже, третя проблема:

3) культурна робота з місцевим населенням, пропаганда українськості.

Далі можна обговорювати пробелемамі освіти, реформи інститутів влади, проведення виборів і т. д. Про кожен із цих пунктів можна говорити окремо. Моє ж завдання спонукати до пошуку методів реінтеграції окупованих територій.

Зауважте, я не запропонував жодного заборонного заходу. Звичайно, можна говорити про заборону на, скажімо, російський шансон, тощо. Але заборони породжують попит. Вони не вирішують проблем. Проблеми можуть вирішувати обмеження. Але повні заборони – це совок, від якого ми намагаємося втекти.

Природно, заборони слід символіку “республік”, агітацію за них на підставі закону про визнання ДНР і ЛНР терористичними організаціями. Можлива заборона на публічне обговорення “русского мира” (як це було в Австрії з забороною на обговорення нацизму). Проте змінити щось у головах людей, оброблених багаторічною рашистською пропагандою можна тільки довгою і копіткою роботою, закладаючи фундамент переконань майбутніх поколінь.

Наостанок скажу ще про два моменти. По-перше, досвід денацифікації Німеччини нам не підходить на 100%. Більш того, він був різний у різних зонах окупації. По-друге, ніяка дерашизація не спрацює, якщо не буде підкріплюватися економічними успіхами України. Нам обов’язково потрібен свій План Маршалла.

Чи вистачить українцям мудрості гідно вийти з ситуації, що складеться після перемоги? Не сумніваюся!

innika