Є певна іронія долі в тому, що саме анексія Криму створила умови для розвитку України.
Тому що інакше українські еліти могли спробувати і після Майдану “жити по-старому”, – пише Павло Казарін у своєму блозі на ТСН.ua.
До 2010 року Україна жила за правилами корупційно-корпоративної держави. Ця логіка була основною і за часів Леоніда Кучми, і за часів Віктора Ющенка. Віктор Янукович лише переробляв цю систему на кримінальну. Саме він знищив залишки поліархії, почав новий переділ, скасував усі правила, що до нього принаймні існували. Період його президентства став етапом деградації і без того нестійкої та невивіреної структури. І все, чого добився Майдан, – це дозволив системі піднятися на попередній щабель.
Один з найяскравіших романів братів Стругацьких називається “Важко бути богом”. Його ідея є досить простою – суспільство не може перестрибувати через східці на сходах соціального розвитку. Будь-яка еволюція послідовна, і людину не можна одномоментно перенести з рабовласництва в більш прогресивний лад, не пройшовши перед цим через той-таки феодалізм. Ті, хто мріяв, що з перемогою Майдану почнеться “епоха процвітання”, – помилилися. Їхні мрії не могли здійснитися.
Після втечі Віктора Януковича Україна просто повернулася з кримінальної системи в корупційно-корпоративну. Жертви були неминучі – кримінальна система ніколи не здається без крові: “небесна сотня” стала трагічною платою суспільства за те, що воно допустило сповзання системи на дно. Але люди, які опинилися біля керма української держави після перемоги Майдану, були багато в чому тими самими персонажами з попередньої епохи. Із системи “договорняків”, “відкатів”, “фірм-прокладок”, зі світу тотальної імітації, коли досить було говорити про реформи, але не проводити їх.
Тому що реформувати щось, означало для них вийти із зони комфорту. Тієї, в якій так приємно літати чартерами, підтримувати з усіма “добрі стосунки”, хрестити один в одного дітей і знати, що не буває як “червоних ліній”, так і потреби їх переходити.
І якби не було Криму – то все б так і залишилося. Але анексія півострова сталася. І виявилося, що так, як раніше, жити вже не виходить. Бо “зберегти колишню матрицю” вже не було синонімом “залишитися в зоні комфорту”. Навпаки – жити так, як раніше, означало втратити все. Як наслідок, збереження хоч якоїсь “зони комфорту” для українських еліт стало прямо пов’язане з необхідністю зберегти українську державність.
Першими це зрозуміли ті, кому довелося заводити зі штовхача напівзгнилу за десятиліття армійську машину. Потім це зрозуміли ті, хто літав на переговори з російськими чиновниками, коли виявилося, що немає жодної точки доступного компромісу. Власне, вся нинішня українська чиновницька вертикаль складається з тих, хто вже розуміє, що “жити, як раніше” – це погіршити свою особисту ситуацію. І з тих, хто вірить, що до нього особисто каток війни не дістанеться, – і тому можна пробувати нічого не змінювати. Єдиний вибір, що стоїть сьогодні перед Україною не в тому, переможуть прихильники колишньої матриці чи прихильники нової. Стара матриця пішла в небуття. Дилема лише в тому, що прийде їй на зміну – популісти чи прагматики.
Можливо, це зовсім не той вибір, якого чекали оптимісти. Але реальність є такою, що якби Україна не втратила Крим, якби вона не зіткнулася з реальністю окупації, якби вона не зрозуміла, до чого може призвести небажання годувати свою власну армію, – то жодних зрушень не відбулося б зовсім. І все обмежилося б косметичними змінами. Прозвучить цинічно, але анексія півострова стала водночас прокляттям і благословенням для України.
З одного боку, вона стала прологом для кривавих подій на Донбасі: Росія під впливом запаморочення від “кримських успіхів” узяла курс на подальшу деконструкцію українського суверенітету в Донецьку та Луганську. З іншого – саме вторгнення російської армії до Криму позбавило українську політичну націю від ілюзій. І їх позбулася чимала частина української еліти, яка виявила, що збереження держави – у їхніх власних інтересах. І в майбутніх підручниках історії України саме анексія Криму стоятиме в переліку подій, що визначили становлення реального, а не імітаційного українського суверенітету. Можливо, доля має почуття гумору. Можливо, нам воно не до душі. Та вибирати не доводиться.
