На пострадянському просторі є чотири заморожених конфлікти. Три з них тліють по периметру Чорного моря. Це сепаратистський регіон Молдови Придністров'я, грузинські регіони Абхазія та Південна Осетія, а з минулого року ще й східна Україна.
Вірменія та Азербайджан оголосили перемир’я після триденних запеклих боїв у сепаратистському Нагірному Карабасі, але цей спалах доводить, що заморожені конфлікти на пострадянському просторі насправді аж ніяк не заморожені. У будь-який момент вони можуть спалахнути з новою силою у зв’язку зі змінами в міжнародних альянсах і зобов’язаннях, і знову будуть гинути люди.
На пострадянському просторі є чотири заморожених конфлікти. Три з них тліють по периметру Чорного моря. Це сепаратистський регіон Молдови Придністров’я, грузинські регіони Абхазія та Південна Осетія, а з минулого року ще й східна Україна. Перші два розгорілися на початку 1990-х, а третій – 2014 року, коли Росія спробувала дестабілізувати антиросійський уряд у Києві. Конфлікт у Нагірному Карабасі, за який сперечаються Вірменія та Азербайджан, найстаріший.
У 1988 році законодавчий орган цього азербайджанського регіону, населеного переважно вірменами, проголосував за відокремлення від Азербайджану і входження до складу Вірменії. Нинішній президент країни Серж Саргсян був серед тих місцевих активістів, які виступали за такий крок. Азербайджан не погодився і вступив у кровопролитну війну з Вірменією, яка була відзначена кривавими розправами з обох боків, що намагалися проводити етнічні чистки, втручанням радянських військ на боці Азербайджану й участю жорстоких добровольців з російської сторони Кавказу. Вірменія перемогла в тій війні, і коли 1994 року набрала сили угода про припинення вогню, укладена за посередництва зарубіжних країн, у Нагірному Карабасі мешкало майже виключно вірменське населення, а уряд там був проєреванський. Місця свого постійного проживання покинули близько одного мільйона мешканців.
Перемир’я трималося понад 20 років, незважаючи на спорадичні сутички на кордоні. Незрозуміло, хто почав бойові дії в минулі вихідні, але вони забрали життя десятків людей з кожного боку. Вірменія та Азербайджан звинувачують у початку бойових дій один одного. Минулої осені азербайджанський міністр закордонних справ Ельмар Мамед’яров пригрозив нападом на Нагірний Карабах, якщо Вірменія не виведе беззаперечно свої війська.
Можливо, сьогоднішня рішучість Азербайджану пояснюється тією неприхованою підтримкою, яку цій мусульманській країні надає Туреччина. Турецький президент Реджеп Тайіп Ердоган пообіцяв «підтримувати Азербайджан до кінця». І це не просто слова. Ставши заклятим ворогом президента Володимира Путіна після того, як Туреччина в минулому році збила на сирійському кордоні російський бойовий літак, Ердоган прагне показати Путіну, що він не боїться. Вірменія – це близька союзниця Росії, член Євразійського економічного союзу, який тупцює на місці, куди входить ще декілька колишніх радянських республік. Але це не сама Росія, і вона стала спокусливою мішенню для Ердогана. Путін не висловився однозначно на підтримку Вірменії, і замість цього закликає обидві сторони дотримуватися перемир’я.
Однак і Азербайджан не може повністю порвати з Росією і перейти на турецьку орбіту. Його традиційні економічні зв’язки з Москвою послабилися, він більше торгує із США та з провідними країнами ЄС, але Росія може стати для нього грізним ворогом. Тому Азербайджан сподівається врегулювати конфлікт переговорним шляхом, та при цьому обмежити досягнення Вірменії.
Заморожені конфлікти мають тенденцію до займання, коли відбуваються зміни в зовнішньому впливі, що зберігав рівновагу і стабільність. Якщо говорити про Нагірний Карабах, то тут каталізатором могла стати нова ворожнеча між Туреччиною і Росією. Коли в 2008 році відновилися бойові дії в Південній Осетії, і Росія вторглася в Грузію, це було прямим результатом жорсткої політики щодо сепаратистських регіонів грузинського президента Михайла Саакашвілі, який мав американську підтримку. Він вірив (як виявилося, помилково), що підтримка США зробить його невразливим для російського гніву.
Можливо, Саакашвілі також причетний до відновлення придністровського конфлікту. Будучи сьогодні губернатором Одеської області в Україні, він бореться з контрабандою з цього сепаратистського і проросійського регіону, яка є важливим джерелом доходу для придністровських керівників. Молдова, зі свого боку, також намагається стримати потік нелегальної торгівлі. Якщо ці сусіди почнуть душити Придністров’я, регіон може відновити бойові дії – а там дислокуються 1500 російських військовослужбовців.
Саакашвілі звинувачує в поновленні бойових дій у Карабасі Росію. «Сьогодні цей конфлікт невигідний ні Вірменії, ні Азербайджану, – написав губернатор у Facebook. – Те, що відбулося декілька днів тому, дуже схоже на путінську провокацію проти Азербайджану і Туреччини, яка також завдає шкоди Вірменії». Саакашвілі заявив, що мета Москви полягає в ослабленні Азербайджану як альтернативного постачальника енергоресурсів до Європи.
Напевно, він не має рації. Заморожені конфлікти подобаються Росії, тому що вони послаблюють уряди в колишніх радянських республіках, підривають їх моральний дух і дають Москві можливості для економічного вторгнення. Кремль вважає сепаратистські регіони інструментом керованої дестабілізації, яка не дуже шкодить становищу Росії у світовому співтоваристві. Напевно, з цієї причини Путін вирішив не розширювати конфлікт на сході України, а заморозити його. Вибуху в Карабасі він теж не хотів: його пропагандистська машина не намагається нагнітати істерію щодо останніх інцидентів.
Ці конфлікти залишаються замороженими завдяки нестійкому балансу сил, і можуть спалахнути навіть тоді, коли напруженість не потрібна нікому. Румунський політолог Філон Морар (Filon Morar) у статті для Європейського центру вивчення проблем безпеки імені Джорджа Маршалла (George C. Marshall European Center for Security Studies) написав:
Термін «заморожений конфлікт» оманливий. Він помилково припускає, що конфлікт можна зупинити, натиснувши кнопку паузи на пульті дистанційного керування. Але у фізичному і в політичному світі немає нічого вічного та незмінного – ні в домашньому холодильнику, ні в регіоні Чорного моря – Південного Кавказу.
Заради безпеки Захід і особливо Європа не повинні опиратися на те, що ці конфлікти перебувають у глибокому замороженні. Кожна ситуація складна й мінлива. Те саме можна сказати про цілі та взаємовідносини зовнішніх гравців. Напевно, у цьому випадку мета в тому, щоб домогтися певного врегулювання, нехай навіть це означає надання певної легітимності сепаратистам, які в трьох із чотирьох згаданих випадків тримаються за свою неміцну державність протягом 20 років. Будь-яка закінченість краще, ніж нескінченна ненадійність затяжних, як їх називає Морар, конфліктів.