Володимир Путін, невимушено розмовляє про щось з молодими артистами в будинку-музеї популярного радянського артиста і виконавця власних пісень Володимира Висоцького.
Це, мабуть, найкраща ілюстрація до 80-річного ювілею актора. Цей ювілей став частиною передвиборної кампанії Путіна, доказом того, як російський президент близький до народу і діячам культури.
Для українських шанувальників творчості Висоцького цей візит, звичайно, залишиться на периферії свідомості. У кращому випадку вони вирішать, що людина, яка віддала наказ про напад на їх власну країну, просто використовує популярність Висоцького для підняття свого власного рейтингу. Але, з іншого боку, а куди ще Путіну цей рейтинг піднімати? І, головне – навіщо? Можливо, фігура Висоцького – не сьогодення Висоцького, а створеного владою вже після смерті артиста – вдало вписується в розуміння електоратом Путіна інтересів і смаків правителя. Але тоді важливо зрозуміти – чому.
Є кілька Висоцьких. Один з них – справжній. Талановитий артист театру на Таганці – театру, який за радянських часів грав роль своєрідної «Літературної газети», дозволяв собі більше, ніж будь-який інший театральний колектив і перебував у вічній грі з КДБ і тодішнім головою комітету, кумиром Путіна Юрієм Андроповим. Блискучий виконавець власних пісень – частина з них потрапляла на пластинки і в кінофільми, частина виконувалася на дозволених концертах, частина потрапляла на магнітофонні бобіни, але що дуже важливо – відтворення потрібного частин репертуару Володимира Висоцького не було заборонено. Ці пісні не вважалися «антирадянською пропагандою», за їх прослуховування нічого не було, вони були яскравим прикладом відчаю безсилих, яке й визначало настрій суспільства в ті роки.
Під час перебудови з’явився інший, якого стали насаджувати, як картоплю. У цьому сенсі Висоцький розділив долю Маяковського, якого теж в роки життя начальство не дуже жалувало (але і не забороняло, звичайно), а після передчасної смерті перетворило в радянську ікону. Висоцький став іконою нового часу. На його ювілеї організовувалися урочисті концерти, на яких пісні барда співали Пугачова, Кобзон та інші. Про нього стали видавати незліченну кількість книг, дисертацій та інших підтверджуючих велич документів. Саме тоді стали говорити про Висоцького як про генія і великого поета (коли Висоцький був живий, сучасники як поета його не сприймали) . Словом, дозволений протест був остаточно присвоєно владою, берега взяті в граніт, особистість – канонізована і містифікувати. Путін, звичайно ж, ходить в музей саме цього, Висоцького, якого ніколи не існувало.
Але полеміка, яка відбувається між нами, стосується зовсім не поетичного обдарування Висоцького і не того, чи був він видатним поетом або важливим суспільним явищем. Вона пов’язана з необхідністю розуміння однієї дуже простої істини. До України – тієї Україні, яка тоді була під радянською окупацією і тієї України, яка є сьогодні – творчість Висоцького відношення не має. І в цьому немає нічого ганебного ні для Висоцького, ні для його шанувальників. Тому що ніякого відношення до України не має творчість таких же – або більш гострих і менш дозволених – бардів в інших країнах соцтабору, менш доступних нам через незнання мов.
Тому що є чужа культура, історія і політика – а є своя. Ніхто нікому не заважає захоплюватися російськими поетами, німецькими філософами або французькими полководцями. Єдине, що важливо для мислячої людини – це вміти провести у власній душі кордон між своїм і чужим. І чесно сказати собі – це моя країна, а це – чужа. Чужа не тому що Путін і не тому, що напала на Донбас. А тому, що завжди була чужою. Іншою. Відмінною від моєї – разом з усіма своїми поетами, композиторами, вченими, дисидентами та художниками. І я можу в цій країні багато любити – але не як своє, а як інше. Як багато люблю в Польщі, Франції чи Сполучених Штатах.
І ще одна дуже важлива думка: свою країну, свій народ не можна вибрати з політичних міркувань. Це – як любов. Або є, або немає. І якщо ти вважаєш себе українським патріотом просто тому що ображений на Росію і Путіна або є українським чиновником просто тому, що ти тут виріс і робиш кар’єру, але насправді твоя країна – Росія, то потрібно просто мати сміливість чесно сказати це хоча б собі самому. Тому що полеміка про те, чи є російська культура своєю або чужою – це не полеміка між українськими патріотами і державниками. Це полеміка між українськими патріотами і російськими патріотами. Просто російські патріоти не хочуть бути в цій полеміці чесні.