В ніч з 29 на 30 листопада 2013 року тодішня київська влада застосувала силу для розгону наметового табору прихильників європейської інтеграції України на майдані Незалежності в Києві.
Про це нагадав журналіст Віталій Портніков.
Для мене саме цей розгін (незважаючи на всі наступні, нерідко вельми драматичні події) став поворотним пунктом в історії Майдану. Тому що саме після нього жителі Києва вийшли на вулиці української столиці без всяких політичних закликів, без будь-якої агітації – я б сказав, що в ті дні політикам швидше доводилося утримувати людей від радикальних дій, ніж закликати до них.
Опозиційні лідери прекрасно розуміли, що не вони, не їхня заклики – причина появи такої кількості людей на вулицях Києва та інших українських міст. І що їх головне завдання – переконати владу піти на компроміс, не допустити подальшої радикалізації ситуації, силових дій з обох сторін, загибелі людей. Саме тому опозиціонери в перші тижні Майдану придумували для протестуючих такий алгоритм дій, який виглядав би тиском на владу, а не захопленням влади.
З точки зору Януковича і Володимира Путіна те, що відбувалося на Майдані, було технологією, прагненням захопити владу будь-яким шляхом, перешкодити російсько-українському зближенню, “віддати” Україну Заходу. Реагувати на цю “технологію” намагалися, ігноруючи протести на Майдані або імітуючи власні “цивільні виступу” (так з’явився Антимайдан). Те, що Антимайдан доводилося організовувати і оплачувати, тодішню українську владу не бентежило. Мені здається, її представники щиро вірили, що головна мотивація учасників Майдану – матеріальна зацікавленість, що потрібно відповісти грошима на гроші. Те, що можна вийти на вулиці і залишатися в наметах просто так, за власним бажанням, не думаючи про збагачення і навіть про наслідки свого рішення, залишалося незбагненним для супротивників Майдану. Ці люди не вірили і як і раніше не вірять в стихію. І саме тому не можуть у стихії виграти. Не можна перемогти те, чого не хочеш хоча б помітити.
У російській політичній свідомості Майдан як і раніше залишається “державним переворотом”, змовою купки людей проти законної влади, хоча рішення українського парламенту про відсторонення Януковича від обов’язків президента після його втечі з Києва було швидше спробою забезпечити хоч якусь стабільність в державній машині, що стрімко розвалюється . У Росії почали вважати, що цієї машини вже немає, що нікому буде відповісти на Крим і на вторгнення в Донбас, але тут, на подив не тільки російських, а й українських політиків, почала по-новому проявлятися стихія Майдану, з’явилися волонтерський рух, добровольчі батальйони, все те, що дало Україні можливість вистояти в непрості зимові і весняні місяці 2014 року.
І цей прояв стихії – те, чим Україна дійсно відрізняється від Росії. Стихія, нерідко анархічна, наївна, далека від стратегічного мислення і поваги до державних інституцій, існує як би паралельно самій державі. Потрібно докласти чимало зусиль, щоб змусити цю стихію обрушитися на владу, але у Януковича вийшло. Потрібно докласти чимало зусиль, щоб змусити цю стихію організовуватися в “добробати”, що суперечать самому її характеру і йти на війну, але це вийшло у Путіна.
Звичайно, вибудовувати на клекотливому фундаменті державу – завдання не з легких. Але і імітувати стихію за допомогою технологій, щоб перешкодити цьому будівництву, – теж невдячне завдання. Неможливо вибудувати в українських умовах російську авторитарну “вертикаль”, тому що вона буде рано чи пізно зметена стихією. Навіть класичне європейську держава з законослухняним населенням так просто не побудуєш – стихія натурального обміну і звичного кумівства нікуди не дінеться, навіть якщо оголосити її корупцією. Але і “третій Майдан» не організуєш тільки тому, що цього захочеться комусь в Москві або в Києві – на вулиці українці виходять самі, а не на запрошення.
Саме тому українські державні інституції та українська стихія приречені на співіснування. Напевно, таку державу не можна добудувати “до кінця”, до європейської чи російської моделі. Але і перемогти її теж неможливо.