За своє життя я тисячу разів чув і читав фразу "збулася одвічна мрія народу". Народ при цьому міг матися на увазі радянський, російський, казахський, український, монгольський, китайський чи єврейський - неважливо. Який би він не був, таким твердженням він убивався весь. Разом із мрією, що збулася і пішла в небуття.
Таку думку висловив журналіст Сергій Бережний.
Як і багато інших виразів з радянського лексикону, цей вислів тільки виглядав бравурно, а по суті він був формою смислового геноциду. У народу була мрія, з якою він жив віками, яка формувала його саме як народ. А потім мрія збувалася і все.
Ті, хто таку фразу тоді вживав, чомусь вважали, що всенародна мрія, яка збулася – це добре. Але вони зовсім не брали до уваги, що мрії та надії, переходячи з уяви в реальність, перетворюються у власну протилежність.
У 1917 році збулася, як потім писали в ювілейних статтях радянської епохи, вікова мрія народів Російської імперії – імперія розвалилася під три чорти. І події буквально відразу пішли зовсім не так, як мріялося.
У 1991 році СРСР пішов за прикладом Російської імперії і мрія збулася знову.
Але реальність після цього знову виявилася далеко не такою, якою бачилася. Тому що державна незалежність України сприймалася так само, як свобода після падіння монархії в Росії – як кінцева мета і підсумок багаторічних зусиль. Як і після лютого 1917 року, суспільна свідомість очікувала, що все інше облаштується саме по собі, оскільки головна мета – незалежність – уже досягнута.
Усвідомлення того, що незалежність з моменту її встановлення перестала бути метою і стала інструментом для вирішення завдань державного облаштування, прийшло значно пізніше.
Без модернізації країни саме державна незалежність залишалася одним з небагатьох загальновизнаних національних досягнень, і рік її проголошення до недавнього часу дійсно був найважливішим роком нашої історії – аж до зими 2013-2014 років.
До того часу, коли на Майдані стало до крові зрозуміло, що можливості, які українці отримали разом з незалежністю, в черговий раз упущені – хоч і не так явно, як в 1918 році.
Свобода взагалі сама по собі нічого не гарантує і нікого не рятує, свобода – це лише можливість створити громадські механізми та інститути для зниження ймовірності помилок, для запобігання авторитаризму і диктатури, для забезпечення правосуддя і захисту справедливості, для побудови кращого майбутнього. І цією можливістю потрібно спочатку захотіти, а потім зуміти скористатися.
Реальність така, що ми захотіли – але поки так і не зуміли. Результати трьох минулих після Майдану років і близько не відповідають не те що нашим очікуванням, але навіть нашим власним обіцянкам. З огляду на тисячі загиблих, це безмежно гірко.
Для України зараз критично важливо не упустити ті можливості, які у нас все ще є. Давайте, нарешті, розглядати нашу незалежність не як кінцеве досягнення, а як доступний нам потужний ресурс, як відкриту для нас можливість вибудувати на цій основі нову країну. Якщо землю не обробляти, вона не буде родити. Якщо нехтувати можливостями, які відкривають для країни свобода і незалежність, вони так і залишаться безплідними, а всі принесені заради них жертви – марними.
Тільки нехай все це ні в якому разі не стає “вікової мрією”, а відразу втілюється в реальність.