Від падіння путінського режиму нас відділяють роки, якщо не десятиліття “гібридних” і справжніх війн, криз і розчарувань. Потрібно вчитися жити на війні і не чекати швидкого миру.
Посол Сполучених Штатів в Україні Марі Йованович заявила під час виступу 26 лютого на міжнародному форумі “Захоплений півострів: 4 роки опору”, що санкції щодо Криму залишаться доти, доки росіяни не відмовляться від окупації.
Цього ж дня в московській газеті “Коммерсантъ” опубліковано велике інтерв’ю російського віце-прем’єра, одного з найбільш одіозних представників путінської команди Дмитра Рогозіна. На пряме запитання про тривалість санкцій проти Росії куратор військово-промислового комплексу відповів чесно: санкції проти Росії – назавжди.
“Санкції – це реакція старого досвідченого ворога на наше посилення. І зняті вони будуть тільки в тому випадку, якщо ми знову станемо слабкими”.
У цьому збігу оцінок американського дипломата і російського чиновника – вся правда про тривалість російсько-українського конфлікту навколо окупованих територій і – ширше – конфлікту Росії і Заходу.
Для Рогозіна сила – це агресивність. Цивілізований світ не збирається погоджуватися з цією агресивністю. Навіть якщо проросійське лобі на Заході буде домагатися пом’якшення санкцій, тиск на путінський режим не зникне і буде тривати, навіть за умови відступів і компромісів, до повного його демонтажу.
Саме тому санкції – це “назавжди”. Сам путінський режим не збирається ані відмовлятися від агресивної політики, ані шукати реальних компромісів з Україною або Заходом. Єдине, на що можуть погодитися в Кремлі – це черговий запуск “розрядки міжнародної напруженості”.
Але що значить для Путіна така розрядка? Те ж саме, що і для кремлівських старців в радянські часи. Повне збереження окупованих територій при відмові Заходу від санкцій і тиску – в обмін на те, що Москва не починає нових війн, але активно до них готується.
Але навряд чи сьогодні колективний Захід готовий до такого “компромісу”. І навряд чи сьогодні до нього готова Україна – принаймні, до президентських і парламентських виборів 2019 року, на яких цілком ймовірна перемога замаскованих колабораціоністів.
Тому готуватися потрібно саме до тривалого протистояння – і по Криму, і по Донбасу.
Ніде правди діти, ми спостерігаємо повний збіг інтересів сторін. Захід зацікавлений не просто в тиску на Росію, а у відмові путінського режиму від агресивності. Російському керівництву західний тиск в найближчій перспективі допомагає у згуртуванні путінського електорату, заробітку грошей на розвитку військової промисловості, збагаченні силовиків.
Україні гарантована неучасть великої кількості проросійського населення в електоральних циклах – що збільшує шанси на побудову самодостатньої держави поза російської сфери впливу.
У довгостроковій перспективі – якщо враховувати потенціали сторін – перспективи теж очевидні. Захід через якийсь час досягне успіху, путінський режим впаде – можливо, разом з пострадянською російською державністю. Росія, як і передбачає Рогозін, стане “слабкою” і змушена буде погодитися із відновленням територіальної цілісності України та інших країн.
Але до цього моменту державність України буде вже досить сильною і “переварить” сотні тисяч нових “старих громадян” – потенційних союзників Москви.
Але від цього фіналу нас відділяють роки, якщо не десятиліття “гібридних” і справжніх війн, криз і розчарувань. Потрібно вчитися жити на війні і не чекати швидкого миру.