Політичні новини

Північний потік 2: джерело корупції, війни проти України та окупації Білорусі

Головна мета «Північного потоку 2» для Кремля, звичайно, геополітична. Після завершення його будівництва Кремль може перейти до агресивніших військових дій в Україні, а також «анексувати» сусідню Білорусь.

Про це пише російська журналістка Юлія Латиніна у своїй колонці для “Нової газети”, пояснюючи, для чого Росії реально потрібен “Північний потік 2” на тлі імперських планів на Україну, Білорусь та Німеччину.

Є два погляди на проект трубопроводу «Північний потік 2». Один із них декілька місяців тому озвучив аналітик Сбербанк-SIB Олександр Фек, що коштувало йому роботи. Фек написав, що жоден трубопровідний проект «Газпрому» не окуповується – їх будують не на користь акціонерів, а в інтересах підрядників. Читай – не заради прибутку, а заради відкатів.

«Ми виявляємо, що рішення «Газпрому» стають абсолютно зрозумілими, якщо припустити, що компанія керується в інтересах своїх підрядників, а не для отримання комерційної вигоди», – писав Фек.

Приблизно те саме повторив нещодавно один з кращих російських нафтогазових аналітиків Михайло Крутіхін:
«Це абсолютно непотрібний проект. Мотивації при цьому було дві: покарати українців позбавленням транзиту і дати можливість нажитися підрядникам, які його будують. Іншої мотивації у Росії немає. «Північний потік 2» не окупиться ніколи, якщо враховувати його інвестиційну складову – ті самі 44 мільярди. Тому гроші просто спишуть. Він був явно збитковий».

За всієї поваги і до Фека, і до Крутіхіна, справа йде дещо складніше.
«Позбавлення транзиту» обійдеться українцям максимум у 2 млрд доларів. Це не критичні гроші, які легко зможуть компенсувати Євросоюз чи США. А поставити Україну на коліна, перекривши газ, не вийде: Україна ось уже четвертий рік отримує газ реверсом з Європи.

«Газова зброя» проти України виявилася одноразовою. Один раз застосувавши її, Росія втратила можливість скористатися цим прийомом ще раз, і разом з цим – кілька мільярдів доларів, втрачених «Газпромом» на навмисному зниженні постачання газу до Європи, не кажучи вже про репутацію надійного постачальника, яку, втім, втрачено куди раніше.

Те саме стосується й надприбутків підрядників. Надприбутки, безсумнівно, мають бути, та якщо б річ була в одних тільки надприбутках, США навряд чи б виступали проти будівництва. А тим часом The Wall Street Journal повідомляє, що законопроект про санкції проти компаній, що беруть участь у будівництві «Північного потоку 2», проходить останнє доопрацювання. Яка справа американцям, якщо Ротенберг-Тимченко запрацюють врешті-решт? Ця неприхована афера тільки підсилює напруженість і соціальну заздрість у Росії.

Головна мета «Північного потоку 2», звичайно, геополітична. (Геополітику взагалі дуже полюбляють у Кремлі). Ця мета полягає в тому, щоб прив’язати до себе Німеччину. У разі будівництва «Північного потоку 2» Німеччина стає головним розподільником російського газу в Європі. А російський газ, особливо після виснаження родовищ Північного моря, справді залишається якщо не єдиним, то безальтернативним джерелом. У тому сенсі, що якщо російський газ піде з ринку, то замінити його буде дорого і важко.

Німеччина, звичайно, і зараз є головним місцем з роздачі російського газу. «Північний потік 2» лише посилює наявні тенденції, розширює статус-кво. Тим самим «Північний потік 2» гарантує, що Німеччина буде змушена й далі зважати на Росію, що б Кремль не викинув.

А викинути Кремль може аж дві речі. По-перше, знову почати черговий раунд гібридної війни в Україні, сподіваючись на поблажливість з боку Німеччини.
І по-друге, спробувати ще що-небудь анексувати – та хоч Білорусь.

Економіка Росії перебуває у вільному падінні. Рейтинг президента падає; анексія Криму сприяла підняттю цього рейтингу. У такій ситуації наступний «кримнаш» – це просто питання часу.

До речі, про Білорусь, наприклад. За Грузією й Україною всі забули про неї, а тим часом вона:
а) є цілком ласим шматком;
б) дає змогу вирішити відому проблему 2024 року.

У цей рік закінчується черговий президентський термін, і, щоб його продовжити, треба змінювати Конституцію.

А в разі об’єднання Росії і Білорусі Конституцію доведеться змінювати само собою. Адже держава зміниться – і Конституція теж.
Олександру Лукашенку періодично дають зрозуміти, що об’єднання було б бажаним.

Тільки-но – у липні 2018 року – Держдума ухвалила законопроект, що передбачає, зокрема, повне скасування протягом шести років експортного мита на нафту. У застосуванні до Білорусі це означає, що Білорусь, яка досі жила тим, що закуповувала російську нафту без сплати експортного мита, переробляла її та продавала на Захід, втратить конкурентну перевагу і разом з нею – близько 3 млрд доларів на рік, тобто близько 5% білоруського ВВП.

Нескладно помітити, що пропускна здатність «Північного потоку 2» – 55 млрд кубометрів на рік – приблизно відповідає пропускній здатності білоруської труби, якою, до речі, на 100% володіє «Газпром».

Зараз «Газпром» перекрити цю трубу не може: це викличе зрив постачання газу до Європи і зрозумілий скандал. Однак перекрити її після будівництва «Північного потоку 2» буде нескладно. Водночас білоруські газові мережі мають одну фундаментальну та потенційно фатальну відміну від українських: а саме, вони всі – і магістральні, і розподільчі – на 100% належать «Газпрому». Тож реверс буде організувати неможливо.

То що ж, ви скажете, Крутіхін і Фек не мають слушності? Вони короткозоро міркують про відкати, про те, що проект комерційно неокупний, а тут он яка геополітика! Загнуздати Німеччину! Забезпечити її нейтралітет щодо будь-яких вчинків Росії, а по дорозі використовувати «Північний потік 2» як можливий кийок для приєднання Білорусі!

Крутіхін і Фек, зрозуміло, мають рацію. До того ж за двома параметрами.
По-перше, «геополітика» в сучасному світі існує тільки там, де не працює економіка.

Росії не було б жодної потреби «прив’язувати» до себе Німеччину збитковими трубопроводами, якби Росія могла прив’язати до себе весь світ своїми видатними економічними та науковими досягненнями.

Росії також не було б жодної потреби боятися санкцій з боку Німеччини, Євросоюзу та США, якби вона вела осудну зовнішню політику замість гібридних воєн. Перефразуючи відому фразу, геополітика – останній притулок патріота.

А по-друге, саме «геополітика» є якнайкращою для того, щоб виправдати відкати й економічно збиткові проекти. Геополітика і відкати так пов’язані в Росії один з одним, що складно навіть розібрати, де курка, а де яйце. Ми будуємо збиткові газопроводи, щоб мати можливість вести гібридні війни, – чи ми ведемо гібридні війни, щоб потім обґрунтувати бажаність будівництва збиткових газопроводів.

Oksanka