Доки російські медіа в один голос іменували її «історичною», їхні західні колеги у більшості ставили поряд із нею єдиний епітет: «шокуюча». Так, зустріч лідерів двох держав – зі значними амбіціями і, маємо визнати, з не менш значним (ядерним) потенціалом, увагою оминути було складно.
Про це пише Катерина Одарченко Катерина Одарченко , політтехнолог, партнер компании «SIC Group Ukrainе».
На порозі саміту
Подібного формату не пригадуємо з 2010, коли востаннє зустрічалися для двосторонніх обговорень відповідні країни. З єдиною різницею: тоді спілкувалися ще Обама з Медведєвим. І для пересічного українця тоді зацікавленість та ставки були ще не такими високими: не ті обставини.
Тепер же Україна подібного плану перемовин – відвертого і, бажано, результативного – очікувала теж. І навіть більше за інших – із початку 2014.
Сьогодні подібний діалог особливо на часі. Ніколи досі, з реалій «холодної війни», напруга між двома регіональними гегемонами не сягала такого градусу. Геополітичні прагнення обох візаві зачіпаються протилежною стороною, і доволі відверто. А ми так само лишаємося на їх перетині.
Україна, що 2013 зайняла позицію явно не вигідну для свого східного сусіда; Сирія та Іранська угода, як символ загостреного близькосхідного питання; втручання Росії у президентські перегони США 2016 року. Усе це і більше було внесено до адженди перемовин Путіна та Трампа у Фінляндії.
Вочевидь, кожна зі сторін усвідомлювала умовність порядку денного, і що сенсації не станеться. Глобального рішення стосовно конфлікту на Донбасі або блискавичного повернення Криму теж очікувати було наївно: те, що триває роками, складно виправити й налагодити за підсумками єдиної зустрічі.
Ні Кремль, ані Білий дім не анонсували підписання жодних домовленостей за результатами саміту. А 28 червня обидві сторони опублікували офіційні повідомлення про майбутню зустріч, у яких так і не з’явилося конкретики. Із наближенням дати самого діалогу, очікування щодо нього ставали дедалі розмитішими. Власне, як і представницькі позиції держав.
Лишалося чекати, у тому числі й офіційному Києву. Інтрига зростала відповідно до нових заяв. Особливо з боку Трампа. Особливо – стосовно анексованого Криму, у яких він вже почав вагатися щодо правового статусу та майбутнього півострову.
Про Трампа і ЄС
Не менше мав би турбувати і той факт, що заяви Трампа не обмежувалися виключно непевною позицією по українській кризі. Взагалі, він вже, здавалося, не був певний ні в чому. А головне – ні в кому: навколо самі вороги та «конкуренти» США.
Пригадуємо, що буквально напередодні діалогу в Гельсінкі Трамп відвідав Туманний Альбіон, де поспілкувався з британським прем’єром – Терезою Мей. Одразу після розмови, остання зробила для преси заяву про те, що президент Америки, серед іншого, порадив їй подавати позов в бік ЄС.
До всього можна додати його заяви з присмаком «євроскептицизму» стосовно проекту «Північний потік-2» та закиди особисто до Ангели Меркель. За словами американського президента, Меркель забуває про глобальний інтерес Європейського Союзу, а у призмі газового питання, вона і взагалі є «контрольованою РФ».
Будь-кому, хто слідкує за просуванням фігур на міжнародній арені, зрозуміло, із чим подібні випади Трампа пов’язані. США, згідно з його риторикою, втомилося «тягнути на собі НАТО». Як мінімум – НАТО, але не будемо забувати і про критику політики ООН з боку Білого дому. І тут питання вже не у гуманізмі. А в грошовому еквіваленті. І в тому, що США втомилося бути «годівницею» не просто для Європи, але й для всього світу. Чому ж саме зараз?
Насправді, загострення стосунків Трампа з Європою можна пояснити його небажанням втрачати вплив, що ще від часів Другої світової так легко ширився «Старим світом».
Останні ж пару десятків років несуть зміни. В тому числі і в питанні домінування. Цілковитий і непохитний авторитет Америки сьогодні вже не є таким «непохитним». У конкурентну гру вступають нові гравці: Китай – з його економічним шпіонажем та «каталізованим» розвитком; РФ – зі своїм імперським закидом та прагненням загального визнання за світового лідера; і зрештою – ЄС, що починає відбиватися від абсолютно вигідної для свого заокеанського партнера лінії. Більше того, намагається вступити у конкурентну боротьбу за торгівельну могутність та впливовість.
Всі ці аспекти Трамп не відкидає. Навіть краще: сам їх визнає – прямо й відверто, у своєму стилі. Називає своїх конкурентів поіменно. Але чи бачить він у протистоянні ще й за європейським вектором можливу дестабілізацію ЄС і, як наслідок, послаблення консолідації в межах самого Союзу? Чи прораховує він всі можливі наслідки? І якщо так, то чи не вбачає він в такому розвитку подій небезпеки, що нестиме за собою посилення позиції Росії, а заразом – і вже реальне становлення її впливу в Євразії?
Сказати складно. В будь-якому разі, накривши хвилею критики усі можливі союзницькі для себе сторони, Трамп і підійшов до столу перемовин з Путіним.
Що маємо де факто?
16 липня. 14:10, лідери тиснуть руки і вітаються. Усе у відповідності із дипломатичним протоколом, майже за планом.
Для преси – формальності. Найважливіше – тет-а-тет. Двогодинні перемовини позаду, кульмінацією стає спільна прес-конференція. Тут президенти постановили, що в ході діалогу зачепили теми боротьби із тероризмом та ІД, Сирію, Корейські зрушення.
Східноукраїнське питання
Що ж до українського конфлікту, то Путіну вдалося знову вийти сухим з води. Він вкотре послався на неповне виконання українською стороною Мінських угод. Більше того, публічно натякнув Трампу, що саме США варто було б сильніше «налаштовувати на це (прим. – виконання «Мінську») українське керівництво».
Чий же Крим?
Позиція сторін стосовно Криму лишилася непохитною. Для Америки він український, для Росії ж він – «свій». Тут треба досліджувати підводні камені та передумови сторін.
У Гельсінкі Путін похизувався тим, що саме РФ організувала «народний» референдум на території півострову. Він ніколи публічно не відступився б у тому, що зробило свого часу йому рейтинги (хоча й ті почали різко прямувати донизу останнім часом).
Трамп не відступився хоча б тому, що американська система «стримувань і противаг» не дасть йому такої можливості. Така доля POTUSа: рахуватися з думкою інших гілок влади і з народом. Його електорат, до речі, теж, м’яко кажучи, не надто задоволений. А більшість політичних експертів і взагалі пророкують високу імовірність близького імпічменту, у разі доведення Мюллером факту лобіювання інтересів Трампа з боку Кремля. Між тим, подібні підозри про передвиборчу «змову» також було відкинуто обома сторонами в ході прес-конференції.
Про «Потік»
У цьому питанні більш активний коментар знову належав Путіну. Як і за всіма моментами, що прямо стосувалися українського інтересу. Він ствердив, що Росія готова відмовитися від реалізації «Північного потоку-2», якщо у Стокгольмі буде врегульовано суперечку між «Газпромом» та «Нафтогазом».
Американський лідер же дав мало конкретики. Чи добре це для нас? Ні. Чи тривожний це дзвоник для України? Так. Адже хід цієї зустрічі ще раз продемонстрував: для Трампа його власні інтереси та прагнення «зробити Америку знову великою», зважання на внутрішні коливання американського суспільства та зайва гнучкість у питаннях євразійської безпеки – вже виокреслена манера. Українське питання не на часі і залишиться поза числом основних пріоритетів для лідера США. Вихідні дані такі, і нам доведеться миритися з ними.
Post Scriptum Гельсінкі 16.06.18.
То чому ж ця зустріч для багатьох стала «шокуючою»? Основна причина –неспроможність Трампа виборювати інтереси власної держави у подібному форматі. Або ж небажання робити це перед обличчям російського лідера?
Показні загравання і занадто лояльна позиція у питаннях, де її бути не мало б, межувала зі смиренною, хоча і отримувала популістські виправдання з боку президента Америки. «Я радше піду на політичний ризик у пошуках миру, аніж ризикну миром у прагненні захисту суто політичних інтересів».
Путін же отримав черговий крок до визнання. Після дипломатичної перемоги, котрою стала можливість проведення Мундіалю на території РФ, за 32 дні якого на території окупованого Донбасу загинуло 13 українських військових і ще 59 було поранено, використаний шанс звернути увагу на себе, як на «рівню» президенту США – черговий здобуток у скарбничку президента Росії.
І хоча офіційно це поки не дає російській стороні багато, за умов інформаційного протистояння – демонструє один факт.
Факт, що фігури на світовій «шахівниці» зрушилися. Тут варто пам’ятати, що якщо ти не вибудував стратегію заздалегідь, кожен крок буде прораховано опонентом, а це ризик втратити домінуючу позицію. Ось тільки гра влаштована так, що якщо ти недостатньо далекоглядно керуєш власним ресурсом, це ще не означає програш для твоєї сторони. Проте означає твій особистий, лідерський програш. А заразом – усі його похідні та наслідки.