Стаття Владислава Суркова «Самотність напівкровки», схоже, досягла поставленої автором мети - її читають і обговорюють. Але все ж це зовсім не шедевр думки, а черговий симулякр російської політики.
Про це заявив політичний експерт, журналіст Євген Магда.
Сама по собі стаття одного з нехай довірених, але не єдиного помічника Путіна – далеко не віха «великого шляху» Росії. Сурков впивається ізоляціонізмом, тим самим показуючи власну орієнтованість на внутрішню аудиторію.
Кремль і менш декадентськими методами вже не перший рік перетворює Росію в обложену фортецю, мешканцям якої не рекомендується заглядати за стіни.
Метод не новий, більш того – існував в набагато більших розмірах Радянського Союзу, до відновлення якого настільки вперто прагне Володимир Путін.
Залишається загадкою, з’явилася б «Самотність …» Суркова, якби не було «справи Скрипаля» – мабуть, першого випадку успішної і показової асиметричної відповіді Заходу на агресивну поведінку Росії. «Велика шахівниця» світової політики в Кремлі розглядається як поле для гри в «Чапаєва», а зміни в сприйнятті поведінки Росії почалися саме в 2014-му – переломному з точки зору Владислава Суркова.
Він, безумовно, непогано володіє словом. Але не тільки ним, а й мистецтвом інтерпретації подій у вигідному для себе світлі. Говорити про «завершення століть вестернізації» у випадку Росії, м’яко кажучи, перебільшення, оскільки «жандарм Європи» і душитель «празької весни» навряд чи може претендувати на статус захисника Старого Світу. Тема «коворкінгу з Ордою» слабенько розкрита в російських підручниках історії, мабуть, Олександр Невський недостатньо дав інформації з цього питання.
Часом створюється відчуття, що Сурков написав свою статтю заради однієї фрази «Війна – це ж також спосіб спілкування». Думаю, це не так. Мета інша – показати обмеженість причетності до формування «курсу Путіна» і піти витіювати визначення сучасної міжнародної ситуації.
Але сірий кардинал путінської свити допустив методологічну помилку: його визнання неминучості ізоляції Росії по суті ставить хрест на його власному винаході – «суверенній демократії». Як мінімум, зменшує його інструментальне значення. Схоже, Владислав Сурков «роззброївся», але не перед партією, а перед Заходом.