Скам’янілі кістки, які понад сім десятиліть вважали рештками шерстистого мамонта, раптово змінили свою «біографію». Нове дослідження показало: насправді вони належали не наземному гіганту льодовикової епохи, а морській тварині — киту, пише Sciencealert.
Зразки зберігалися в Музеї Півночі Університету Аляски з 1950-х років. Їх привіз археолог Отто Гайст після експедиції в регіон Берингія, на північ від Фербенкса. У 1951 році він знайшов дві епіфізарні пластини хребта великого ссавця, і з огляду на розміри та місце знахідки версія з мамонтом здавалася цілком логічною.
Тривалий час до кісток не поверталися — рештки мегафауни в цьому регіоні не рідкість, а зовнішній вигляд відповідав слоновим. Лише через десятиліття, завдяки програмі «Усинови мамонта», музей отримав кошти на радіовуглецевий аналіз. Саме він і став першим дзвінком: вік кісток оцінили лише у 2000–3000 років.
Це суперечило всьому, що відомо про мамонтів. Більшість із них зникли близько 13 тисяч років тому, а навіть найпізніші ізольовані популяції не дожили до такого часу. Як зазначає команда дослідників на чолі з біогеохіміком Меттью Вулером, подібна знахідка у внутрішній частині Аляски стала б справжньою сенсацією.
Щоб уникнути поспішних висновків, вчені провели хімічний аналіз. Він показав аномально високі значення ізотопів азоту-15 та вуглецю-13 — типовий «підпис» морських організмів. Для мамонтів Східної Берінгії таких показників ніколи не фіксували, і це фактично зруйнувало первинну версію.
Остаточну відповідь дала генетика. Хоча ядерна ДНК не збереглася, аналіз мітохондріальної ДНК показав: кістки належали китам — або північнотихоокеанському правому киту, або малому смугачу.
Втім, це відкриття породило нову загадку. Як рештки морських тварин опинилися більш ніж за 400 кілометрів від узбережжя, у глибині Аляски? Серед версій — давні водні шляхи, перенесення кісток людьми або банальна плутанина під час формування музейної колекції.
Дослідники визнають: остаточної відповіді може й не бути. Але одне зрозуміло точно — ці кістки більше не можуть вважатися слідами «останніх мамонтів». Результати роботи опубліковані в журналі Journal of Quaternary Science.