Після оголошення Міжнародної слідчою комісією результатів розслідування катастрофи «Боїнга» Малайзійських авіаліній міністр закордонних справ Австралії Джулі Бішоп висловилася за створення трибуналу «в стилі Локербі», щоб притягнути до відповідальності винних. Читайте більше тут: http://zik.ua/news/2016/10/10/putinu_ne_vdastsya_unyknuty_doli_kaddafi_chy_miloshevycha__portnykov_935482Після оголошення Міжнародної слідчою комісією результатів розслідування катастрофи «Боїнга» Малайзійських авіаліній міністр закордонних справ Австралії Джулі Бішоп висловилася за створення трибуналу «в стилі Локербі», щоб притягнути до відповідальності винних.
Думаю, Бішоп буде не єдиним таким політиком. Питання відповідальності винних у знищенні «Боїнга» – це не тільки питання правосуддя, але ще і питання громадської думки.
Якщо до оприлюднення результатів розслідування політики могли говорити не про правосуддя, а про пошук істини, то зараз, коли абсолютно ясно, що «Боїнг» знищений російським «Буком» на контрольованій Москвою території, питання відповідальності виходить на перший план.
Це те, з чим доведеться рахуватися Володимиру Путіну та іншим представникам російського політичного керівництва. Їх західні колеги будуть вимагати від Москви видачі винних не в силу якогось особливого бажання погіршити відносини з Росією і навіть не керуючись почуттям справедливості, яке в Кремлі звикли підміняти почуттям доцільності.
Ні, мова йде саме про громадську думку, про залежності від виборця. Політик, який ризикне зробити вигляд, що трагедія «Боїнга» його не стосується, отримає проблеми вже на найближчих виборах. Байдужість до знищення власних громадян – це те, чого на Заході не прощають ніколи і нікому.
Можна, звичайно, сказати, що для Росії подібна позиція все одно не буде мати ніякого результату. Що таке «трибунал в стилі Локербі» для ядерної держави? Якщо країни, які хочуть добитися видачі винних, створять такий трибунал в обхід Ради Безпеки ООН, Росія може на нього просто начхати. А в самій Раді Безпеки Віталій Чуркін безпристрасно заблокує будь-яку резолюцію, яка загрожує безпеці його начальства і тих, кого він хоче захистити. Які проблеми?
Але ж і після трагедії над Локербі на Лівійську Джамагирію ніхто не нападав. Муаммар Каддафі здався на милість переможців після декількох років виснажливих економічних санкцій. Так, ці санкції були введені в результаті відповідного рішення Ради Безпеки ООН. Однак для того, щоб посилити санкційний режим проти Москви, ніякої Ради Безпеки явно не потрібно. Сполучені Штати і Європейський Союз непогано справляються і без Радбезу.
Володимиру Путіну доведеться визначатися: або його дійсно цікавить пом’якшення санкцій – а всі зусилля російської дипломатії в останні місяці демонструють прагнення Кремля вирватися з санкційного капкана – або президент Росії погоджується з продовженням і навіть посиленням санкційного режиму. Але такий вибір існує лише теоретично. Насправді у Путіна ніякого вибору немає.
Давайте припустимо, що російське керівництво дійсно вирішило позбавити себе від наростаючої загрози міжнародної ізоляції, посилення санкційного режиму і наближення економічного краху. Уявили? А тепер розкажіть, яким чином російське керівництво на чолі з Путіним може співпрацювати з міжнародним співтовариством?
Припустимо, на початку 2018 року Міжнародна слідча комісія назве імена винних. Це будуть громадяни Російської Федерації, її військовослужбовці.
Своїх громадян Росія не видає – це чітко і недвозначно прописано в її Конституції. Тим більше не є реалістичною видача росіян якомусь Міжнародному трибуналу, та ще й з участю ненависної «патріотами» України – це буде такий удар по путінській репутації, від якого правитель не може оговтатися.
Зрештою, Муаммар Каддафі, погодившись співпрацювати з міжнародним правосуддям, ризикував не дуже сильно – якщо виходити з уявлень про реальність, якими керувався сам правитель Лівії.
Для своєї країни Каддафі був не стільки диктатором, скільки монархом, позицій якого взагалі нічого не загрожувало. Але Путін, на відміну від Каддафі, тепер точно знає, що таке уявлення про реальність – ілюзія. У цьому кремлівського правителя переконали події «арабської весни».
Варіант, який дозволить Росії вийти з ситуації з допомогою власного судового процесу над винуватцями трагедії, теж практично виключений. Тому що для початку російському керівництву необхідно буде визнати, що саме Кремль винний у тому, що сталося з малайзійським «Боїнгом».
Судячи з висловлювань Сергія Лаврова або Дмитра Пєскова відразу ж після обнародування висновків Міжнародної слідчої комісії, в Москві цього ніхто робити не збирається. Фраза Лаврова в інтерв’ю Бі-Бі-Сі «вибачатися – за що?» може не потрапити в аннали світової дипломатії, а в аннали світового нахабства.
Чи може Москва відхреститися від відповідальності, поклавши її безпосередньо на бандитів з «народних республік»? Ні, таких можливостей у Путіна не передбачається. Ще в 2014 році, відразу ж після знищення «Боїнга» придворний журналіст Кремля Андрій Колесников стверджує в статті для газети «Коммерсантъ», що якщо Путін переконається у відповідальності бандитів, то «відвернеться від них». Але це було радше припущенням розсудливого челядина, шукав вихід для схибленого барина.
Путін не може відмовитися від міфу «російської весни» і інших дурниць, на яких базується сьогодні його правління. І вже тим більше він не може притягати до відповідальності людей у погонах за участь у власних спецопераціях – тому що це розірве корпоративну солідарність і кругову поруку злочинців у погонах. Насправді Путін не може нічого. У нього є єдина можливість – ігнорувати трибунал, до яких би наслідків для російської економіки і зовнішньої політики не привело б це небажання співпрацювати.
Тоді який же вихід із ситуації? Для Путіна і його оточення – ніякого. А для Росії вихід є. Насправді після обнародування висновків Міжнародної слідчої комісії події можуть розвиватися у двох напрямках.
Перше – це збереження путінського режиму за умови ігнорування ним висновків Міжнародної слідчої комісії та рішень майбутнього трибуналу. Це призведе до подальшої міжнародної ізоляції Росії, її краху економіки і державної структури, соціальних потрясінь і можливого розпаду країни. При цьому Кремль у своєму прагненні довести, що, незважаючи на «Боїнг», з Росією все одно потрібно співпрацювати буде намагатися генерувати нову і нову напруженість – і буде потрапляти в нові і нові пастки. Наслідки цієї політики виявляться руйнівними. І справа навіть не в тому, що Путін все одно закінчить як Каддафі – як би один полковник не намагався уникнути долі іншого. Справа в тому, що Росія закінчить як Лівія. Гігантська холодна Лівія.
Але є і другий варіант. Він можливий у випадку, якщо російська еліта в силових структурах і бізнесі усвідомлює відповідальність за власне майбутнє, за самозбереження і збереження країни. Це, умовно кажучи, варіант Сербії. Слободан Мілошевич, поза всяким сумнівом, не міг плідно співпрацювати з Гаазьким трибуналом і заохочувати свідчення проти самого себе.
І вже тим більш він не міг видати сам себе. Але після зміни влади в Сербії нове керівництво країни змогло почати співпрацювати з трибуналом в Гаазі і відправити Мілошевича, Караджича, Младича, Шешеля та інших учасників югославського конфлікту в тюремні камери. І Сербія – при тому, що на даний момент важко стверджувати про серйозні внутрішні зміни у її громадських настроях – повернулася в цивілізований світ.
Такий хід подій в інтересах не тільки Росії, але й самого Володимира Путіна. Доля Слободана Мілошевича краще долі Муаммара Каддафі.