Днями, а саме 4 лютого, виповнилося 90 років з дня народження українського археолого та поета Бориса Мозолевського. Він насамперед відомий розкопками скіфського кургану Товста могила, де була знайдена знаменита Золота пектораль.
Борис Мозолевський народився та виріс на Миколаївщині. А походить з простою селянської родини, повідомляють “Миколаївські новини”.
Майбутній археолог народився 4 лютого 1936 року у села Миколаївка Веселинівського району. Зростав без батька – того у війну забрали до Німеччини, де він і загинув. Тож матері довелося виховувати сина самотужки, пише Національний історико-етнографічний заповідник “Переяслав”.
Його доля могла скластися інакше. Спершу Борис навчався у місцевій семирічній школі. З дитинства почав писати вірші. Однак через скрутне матеріальне становище після закінчення школи став одним із вихованців інтернату при Одеській спецшколі військово-повітряних сил. А у 15 років (1951 рік) вступив до Одеської спецшколи Військово-повітряних сил СРСР, навчався у військово-морському авіаційному училищі в Єйську. У 1956 році його демобілізували через скорочення армії.
А далі Борис Мозолевський круто змінив своє життя. Майже десять років він пропрацював кочегаром на київському заводі, а у вільний час писав вірші та навчався на історико-філософському факультеті університету імені Шевченка. У цей час майбутній археолого подружився в з поетом Василем Стусом.
Ще студентом він брав участь у Південно-Українській експедиції Інституту археології під керівництвом Лєскова та працював у Нікопольській експедиції Тереножкіна. А у 1962 році бере участь у своїй першій археологічній експедиції – Південно-Українській експедиції Інституту археології АН УРСР. Відтоді щороку на договірній основі Борис Мозолевський працював на археологічних розкопках Інституту археології, зокрема з відомими дослідниками скіфської культури Тереножкіним та Іллінською.
У 1965 році він взяв участь у розкопках кургану біля села Єрковці на Переяславщині. Цей курган із похованнями скіфів-кочівників входив до великої групи подібних курганів, досліджених у 1961 – 1963 роках під Борисполем (всього було розкопано 18 курганів). У Єрковецькому кургані було виявлено дві могили-катакомби: одне – потрійне поховання дорослої жінки з двома дітьми; друге – поховання воїна. Усі вони датуються ІV століття до нашої ери. Крім того, до складу поховального інвентаря входили залізний браслет, золоті перстень і підвіска, два набори бронзових стріл, два залізних ножі, вістря дротика й списа, скляні намистини, бронзова сережка. Борис Мозолевський вважав, що поховання належали до найбільш поширеного та найбіднішого прошарку вільних степових скіфів, що володіли однією кибиткою та парою биків, які її перевозили.
У 1965 – 1968 роках Борис Мозолевський працює редактором у видавництві “Наукова думка”. Звідти його звільнили за неблагонадійність, і він знову змушений працювати кочегаром. У 1968 році влаштувався позаштатним співробітником до Інституту археології АН УРСР і тоді ж взяв участь у польових дослідженнях унікальної групи курганів Гайманова могила у Запорізькій області. З 1969 року Борис Мозолевський очолює Орджонікідзівську археологічну експедицію, яка досліджувала кургани в межиріччі річок Солона, Базавлук, Чортомлик – правих допливах Дніпра.
Через патріотичну поезію непокірному поету-археологу загрожує арешт і висилка до північних таборів. Долю Бориса Мозолевського змінила знахідка пекторалі. У червні 1971 року його експедиція під час археологічних досліджень кургану Товста могила відкрила царські скіфські поховання: основне поховання царя зі слугами та кіньми (частково пограбоване) та бокове непограбоване, винятково багате поховання цариці та дитини. І серед скарбів основного чоловічого поховання Борис Мозолевський виявив славнозвісну пектораль.
Я розчистив один із сагайдачних наборів під стінкою дромосу і, згортаючи густий глиняний чамур, що вкривав долівку, відчув, як пальці щось боляче дряпнуло. У серці солодко тенькнуло. Обережно відгорнувши чамур, я побачив, як зблиснуло золото, і якимось невідомим відчуттям збагнув, що це саме те: річ була велика тп явно лежала на своєму первісному місці, не зрушена грабіжниками… Ми підняли пектораль з долівки, обмили її в копанці, зробленій для стікання води, винесли до світла у вхідну яму та як діти почали від радості цілувати
– згадував учений у своїй книзі “Скіфський степ”
Як розповідали колеги, до Києва Борис Мозолевський привіз пектораль на шиї, замаскувавши її старою тілогрійкою. Везти її до себе у гуртожиток побоявся, оскільки могли звинуватити у крадіжці. Тому відразу відвіз унікальну знахідку до Олеся Гончара. Через нього про пектораль дізналися у вищому керівництві Української республіки. Москва шалено тиснула, однак скарб усе ж залишився в Україні – імовірно, саме через втручання впливових діячів тодішнього українського політикуму та науки.
Після розкопок Товстої Могили Борис Мозолевський став одним із найавторитетніших дослідників скіфських курганів, про нього та його знахідку писали у всьому світі. Тому покарати поета-патріота влада не наважилася. Його прийняли науковцем до штату Інституту археології, він отримав трикімнатну квартиру, зарплату 200 рублів, 500 рублів премії (яку змусили віддати у фонд миру) та золотий наручний годинник із написом “Від Ради Міністрів УРСР”.
У 1980 році вчений успішно захистив кандидатську дисертацію. 3 1986-го й до кінця життя працював завідувачем відділу, потім – сектора скіфської археології Інституту археології НАНУ.
Учений відчував провину перед друзями-поетами, які відбували покарання, якого він уникнув: за кордоном було видрукувано лист Бориса Мозолевського до Василя Стуса:
Прости мене, Василику, мій брате,
За всі твої печалі і жалі,
Що ти один ламав холодні ґрати,
Коли я їв свій кусень у теплі.
У 1980-х роках учений наполегливо працював як археолог-практик на території Дніпропетровської, Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької областей, Криму. Там він оглянув понад 60 курганів, серед яких виявив понад два десятки царських. Працював на розкопках відомих курганів Чортомлик і Соболева Могила, де знайшов непересічні пам’ятки скіфської культури. Працював над докторською дисертацією на тему “Етнічна географія Скіфії”.
Однак плани Бориса Миколайовича не здійснилися через важку хворобу. У 1993 році незадовго до його смерті йому було присуджено Міжнародний диплом “Золотий скіф”. Але отримати його так і не встиг.
Помер Борис Мозолевський унаслідок важкої хвороби 13 вересня 1993 року у віці 57 років. Його поховали у Києві на Байковому кладовищі. До ювілею вченого та поета на високому березі річки Базавлука, де колись розташовувався табір археологічної експедиції, встановлена гранітна стела з меморіальною дошкою. А у 1998 році на могилі вченого та поета споруджено пам’ятник.
На могильній плиті викарбувано слова з його останнього вірша:
За добро, що робив я на світі,
За усі мої муки й жалі,
Я воскресну в тридцятім столітті
І пройдусь по коханій землі.
Він є автором популярної книги про археологічні знахідки України “Скіфський степ” (1983), а також ліричної повісті “Думи про степ”. Останню він писав у 1960-х роках, однак надрукували її лише у 1996 році.
Окрім наукового доробку, Борис Мозолевський написав вісім поетичних збірок українською та російською мовами, в яких осмислена історія України та сучасність:
Поетичний спадок Бориса Мозолевського є значним внеском у національну культуру України. Він залишив неперевершену поезію – глибоко філософську, публіцистичну, щемливо-ліричну та пророчу. Там науковець відкрив найтонші ліричні переживання та роздуми над долею України та її історичного минулого. Він був закоханий в історію Скіфії, називав її “рідною землею”.
У 1971 році його прийняли до Спілки письменників України. Він був одним з тих, кого ми називаємо шістдесятниками, – покоління українських митців часів так званої “відлиги” кінця 1950-х – 1960-х років. Ці митці відстоювали національну культуру, свободу слова, права людини й фактично були в опозиції до радянської владної системи.
“Скіфські скарби Бориса Мозолевського”: дивіться фрагмент просвітницького відеофільму
З поезій Бориса Мозолевського:
ГЕРРИ
Гробниці (скіфських) царів містяться в Геррах,
до яких Бористен ще судноплавний (Г е р о д о т).
Життя і смерті спивши щедрий келих,
Усі літа спаливши на вогні,
Я скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах.
І стугонять століття по мені.
Колись цю річку звали Бористеном,
А Скіфією – всі оці краї.
Як пахли по степах тоді нестерпно
Кочівками осінні кураї!..
Гай-гай!.. Все так. Колись я був тут юним.
Ходив на бій. Поїв коня з ріки.
Мов сон, пройшли сармати, готи, гунни,
Авари, печеніги, кипчаки.
Чиї тепер там кроки землю будять?
Яка зійшла над обрієм доба?
Я міцно сплю, тримаючи на грудях
Тяжінь високовольтного стовпа.
Над ним гудуть громи в сталевих струнах,
Під ними крає землю чересло.
Крізь мене йдуть в світи пекельні струми,
Чоло моє колоссям проросло.
І хай сівач з блакитними очима
Ще тричі вищих обширів сягне –
Це наша з вами спільна Батьківщина,
Бо як ви з неї вирвете мене?
Бо хто вам майбуття з минулим зв’яже
І хто навчить любити ці кряжі,
Коли і він зі мною поруч ляже,
Три кроки не дійшовши до межі?
А гуси знов ґелґочуть на озерах,
І пахнуть медом плавні навесні!
Я скіфський цар, похований у Геррах,-
Мій спис, і меч, і кінь мій при мені.
ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП
ПРО СКІФСЬКИЙ СТЕП
На Перекоп, тамуючи громи,
Вітрила хмар спливають під вітрами.
Черлений захід сизими крильми
Розплескує по балках сизі трави.
Тройзіллям, полинами, чебрецем
Пропах твій день, розчахнутий, мов брама.
Як я люблю сумне твоє лице,
Безжально переоране ярами.
Мій рідний степе в золоті яворів! –
Де і вночі пізнаю камінь кожний.
І запах трав, і пил твоїх доріг
Вдихаю в себе глибоко й тривожно,
І мить як вік, і світла кожна п’ядь,
І обрій дивним сяйвом осіяний.
І хмари, наче лебеді, летять,
Ламають білі крила об кургани.
……
Дотліває в золі жарина.
Сходить в небі перша зоря.
В житі коник сюрчить незримо,
Наче свічка в імлі догоря.
У задумі зійду на могилу,
Горілиць упаду в траву
І збагну, що колись по загину
Переллю свою душу живу
В росянисті зелені стебла,
У незаймане і молоде.
І так само тоді над степом
Вечорова зоря зійде.
Хтось приїде сюди й заночує,
Обійде ці могили й рови.
Упаде на траву і відчує:
Очі стежать за ним із трави.
За усі мої муки й жалі
По степах золотих і безкраїх,
Де страждаю, люблю і живу,
Де душа, наче птах, завмирає,
Коли падає тінь на траву.
Не реліктом, не родичем бідним,
Що з далеких доріг заблукав, –
Я прийду до вас гордо і гідно,
Бо для вас я цю землю плекав…
Врятувавши її від пожежі,
І утвердивши братство земне,
Ви в оцім подніпровськім безмежжі
Обніміть, наче брата, мене.