Нещодавно Мінфін, нарешті, презентував уряду стратегію продажу держбанків. Поки що тільки презентував, а не затвердив. Однак зважаючи, що цю стратегію обіцяють два з половиною роки, а показали її вперше - це вже немало.
Затримка пов’язана, по-перше, з тим, що стратегію, фактично готову ще 2016 року, довелося суттєво переписувати після націоналізації ПриватБанку наприкінці того ж року. А по-друге, для фіналізації документа потрібні були стратегії розвитку держбанків, а також узгодження з наглядовими радами. І спочатку довго чекали стратегію ПриватБанку, а потім – коли ж нарешті розпочне роботу наглядова рада «Укрексімбанку».
Що, коли, кому
Аж ось, документ під назвою «Основи стратегічного реформування державного банківського сектора» представлено аудиторії. Що в ньому? Продаж двох держбанків – повністю, і двох – частково. Зокрема, з «Укргазбанку» та «ПриватБанку» (тобто відпочатку приватних банків) держава хоче вийти цілком.
Залишається, правда, спірне питання продажу такого ринкового «монстра», як ПриватБанк, одному інвестору, адже це знову має ризики дестабілізації ринку одним гравцем. Утім, продаж Привату – така складна та віддалена перспектива (100% акцій банку планують продати тільки у 2022 р.), що в Мінфіні поки що ці гіпотетичні ризики ніяк не коментують.
Нагадаємо, «Укргазбанк» разом із банками «Родовід» та «Київ» рекапіталізовані державою у 2009 р. урядом Юлії Тимошенко за 9,572 млрд грн. Згодом «Київ» ліквідували, а його активи та пасиви передали «Укргазу». «Родовід» докапіталізували ще на 9,5 млрд грн, однак у підсумку на початку 2016 р. все одно ліквідували. Вижив лише «Укргазбанк» (щоправда, ціною вливання ще 4,3 млрд грн), який останнім часом навіть демонстрував прибуток.
Приватбанк націоналізували в грудні 2016 р. Витрати держави на порятунок банку остаточно невідомі, але на момент націоналізації непокрита акціонерами нестача в капіталі становила 116 млрд грн. Це близько 4% від прогнозного ВВП за 2017 р. Попередні націоналізації коштували 1% у 2009 р. і ще 1% – у 2011 р.
В «Ощадбанку» й «Укрексімбанку» держава залишиться частково. Причому в другому ця частка буде значною – не менше 80%. З «Ощаду» планується масштабніший вихід. Там держава залишить собі лише 55%. У Мінфіні обіцяють, що до 2020 р. 25% Ощадбанку купить «одна з міжнародних фінансових організацій» (прямо про інтерес ЄБРР до держбанку в міністерстві чомусь воліють не говорити, однак ходять чутки, що це буде саме він), а 20% має піти на фондовий ринок.
Загалом загрозливо велика нині частка держави в банківському секторі (55%) має після цього розпродажу скоротитися до 24%. А частки банків, згідно з їхніми стратегіями, зміняться незначно.
Здоровий оптимізм vs здоровий реалізм
У Мінфіні розраховують продати все це добро з прибутком. Відповідно до «Основ…» тільки від продажу акцій держбанків держава має отримати 85 млрд грн. Ще 35 млрд грн – дивідендів та податків.
А тут здоровий оптимізм Кабміну вступає в певний конфлікт зі світовим досвідом. Україна далеко не перша, і не остання країна, якій довелося ставати акціонером банків після певних криз. Події десятирічної давності в США та Великобританії могли вже дещо стертися в більшості з пам’яті, тож нагадаємо.
Так, США з 2008 по 2014 рр. в межах програми з викупу проблемних активів банків TARP (The Troubled Asset Relief Program) витратили на порятунок своїх підопічних $426,4 млрд (майже 3% від ВВП) із дозволених законодавцями $475 млрд (спочатку суму планували на рівні $700 млрд, однак потім зменшили). Держава стала акціонером 17 банків.
Борг перед Федеральним резервом (ФРС) банки покривали здебільшого продажем своїх акцій на фондовому ринку. Так, у 2014 р. на IPO вийшов Ally Financial, яким TARP офіційно завершився. Виручити вийшло $441,7 млрд. – тобто формально з невеликим прибутком. Утім, така мету, зрозуміло, не ставили, до того ж у постійних цінах прибутку й немає зовсім.
У Великобританії розмах був меншим, проте і входити державі в постраждалі фінустанови довелося глибше. І якщо в Lloyds Британії довелося викупити 43% акцій (заплативши за це £20,3 млрд), то в Royal Bank of Scotland держава стала власником 84%, що коштували £45 млрд.
І якщо свій пакет у Lloyds Великобританія зрештою продала – частинами, за декілька років, однак навіть із мінімальним прибутком в £500 млн, то в RBS королівському казначейству вдалося позбутися лише від 13% акцій. 71% так ще й належить державі.
Напевно, найвдаліший приклад продажу державою своїх часток у колись викуплених банках та повернення вкладених коштів – Швеція. Витративши в 1991-1992 рр. – тоді у Швеції вибухнула іпотечна криза на кшталт кризи 2007-2008 рр. у США. Тоді Швеція витратила на підтримку банків від 4% свого ВВП (65 млрд крон, що еквівалентно $11,7 млрд на той час, або $18,3 млрд у нинішніх цінах і за нинішнім курсом).
Згодом держава вийшла з усіх придбаних фінустанов, спрацювавши, за оцінками експертів, фактично в нуль, тобто компенсувавши витрати, проте не отримавши від продажу банків та їхнього майна (заставної іпотеки) майже нічого.
Причому саме продаж застав приніс велику частину грошей. І це важливий нюанс, якщо порівнювати міжнародний досвід з нашими реаліями. На жаль, поки що управління заставами за кредитами, що не обслуговуються, в українських держбанках, м’яко кажучи, страждає.
Чому потрібно продавати
Продати, напевно, буде нелегко. В НБУ визнають: держбанки – абсолютні антирекордсмени за рівнем кредитів, що не працюють. На початок 2018 р. він досяг 70%. Щоправда, держбанки в тренді, адже загалом у банківській системі України показник кредитів, що не обслуговуються, досяг 50% (що, знову-таки, антирекорд у Європі). Для боротьби з цим у Мінфіні хочуть розсекретити найбільших поганих позичальників держбанків і тиснути на них публічністю. Чи допоможе це, сказати складно.
Михайло Демків, аналітик банківського сектора групи ICU (Інвестиційний капітал Україна), вважає, що така жахлива ситуація з обслуговуванням кредитів у держбанках склалася не тільки через неефективність управління держбанками (це давній бич фактично всіх державних, а відповідно – тих, що фінансуються з бюджету, компаній).
Насамперед – так вийшло через видання кредитів «за дзвінком», без належної оцінки ризиків. І йдеться не тільки про держкомпанії, хоча кредитування пов’язаних осіб, коли держбанк кредитує держкомпанію, «бо хтось же має дати грошей», – давня проблема. І вона не вирішиться, поки в кредитора та позичальника буде один акціонер.
Однак якщо погані кредити – проблема, власне, держбанків і нас, платників податків, грошима яких покриваються кредити, що не працюють (за підрахунками Романа Шпека, голови Незалежної асоціації банків України, за останні чотири роки в капітал держбанків влито суму, еквівалентну $9 млрд), то велика частка держбанків на ринку вже стає проблемою для всього ринку, бо негативно впливає на конкуренцію.
Адже держбанки – зі своїми гарантованими державою депозитами (це стосується Ощадбанку. – Ред.), вельми лояльним ризик-менеджментом, великими й неефективними мережами відділень та іншими «ускладненнями» – викривляють ринок. А займаючи 55% – і зовсім пригнічують його.
Ну й остання, за списком, але не за важливістю, причина продати держбанки будь-що-будь (навіть у збиток, що є найімовірніше) – вони просто занадто дорого коштують платникам податків, а головне – відтягують на себе бюджетні кошти, що могли б бути витрачені ефективніше.
«Великі гроші регулярно витрачаються на підтримку держбанків і гарний настрій їхніх вкладників, а не на якісь інші соціально важливі проекти. Плюс виходить, що держбанки є посередниками під час кредитування державними грошима великих ФПГ та держкомпаній, і ринок ніяк не впливає на цей розподіл коштів, тому що на держбанки ринок взагалі ніяк не впливає. Хоча комерційний банк швидше прокредитував би МСБ сегмент», – нарікає фінансовий аналітик компанії YouControl Роман Корнилюк.
Він зазначає три основних ризики такої глибокої інтеграції держави в банківську систему. Перший – уже названі високі витрати бюджету на підтримку держбанків. Другий – консервація неефективності управління, що тою чи іншою мірою є в кожному банку, і тільки посилюється в державних, адже їм не доводиться вибирати, у що вкластися, щоб отримати максимальний прибуток. І третій – держбанки, які стандартно є надійнішими за будь-який комерційний банк, відтягують на себе суттєву частину депозитів населення (наразі в держбанках лежить 64% грошей українців), а відповідно – послаблюють позиції комерційних банків.
Тішить, що в Мінфіні начебто всі це розуміють, і підтримують позицію «продати будь-що-будь», попри бравурні заяви щодо очікування прибутку від продажу. Що ж, можливо, з огляду на вкрай низький рівень в Україні як кредитування, так і депозитів, а відповідно – високий потенціал зростання ринку, наші держбанки й справді вдасться продати хоча б у нуль. Однак не треба забувати про негативний світовий досвід і мати завищені очікування щодо цього. Бо в нашому випадку важливо просто продати.