Газопроводи "Північний потік-1" і "Північний потік-2" Володимира Путіна мертві і поховані. Або, як кажуть у Німеччині, "tot und begraben", але про крах "Північного потоку" ніхто не повинен забувати. Тепер, коли Росія відкинула всі хитрощі і відкрито заявила, що не відновить постачання газу до ЄС, доки санкції не будуть скасовані, життєво важливо винести уроки з попередньої відмови Європи визнати використання Кремлем експорту енергоресурсів як зброї.
Угода про будівництво “Північного потоку-1” була прийнята 8 вересня 2005 року. Газпром та два німецькі енергетичні гіганти Wintershall та E.ON Ruhrgas підписали угоду в присутності Президента Росії Володимира Путіна та Канцлера Німеччини Герхарда Шредера. Церемонія підписання була перенесена через наближення парламентських виборів у Німеччині 18 вересня, які Шредер програв. Через кілька тижнів після цього Шредер став високооплачуваним головою наглядової ради компанії Nord Stream AG, зареєстрованої у швейцарському місті Цуг. Він і досі обіймає цю посаду. Про це пишуть Економічні новини з посиланням на The Atlantic Council.
Це був крайній випадок конфлікту інтересів, хоча формально і легальний. Тепер Німеччина та інші західні країни повинні вжити заходів, щоб заборонити будь-яке подальше повторення подібних явищ. Колишні високопоставлені політики повинні зіткнутися з обмеженнями щодо роботи на іноземні компанії в будь-якій якості. Жодному західному громадянину не повинно бути дозволено працювати в російській державній компанії.
“Північний потік” взагалі ніколи не вирішував жодних енергетичних проблем. Європейський Союз ніколи не імпортував понад 150 мільярдів кубометрів газу з Росії за один рік, і для покриття існуючих обсягів вже давно існує достатня кількість трубопровідних потужностей. Український транзитний трубопровід може легко постачати 120 млрд кубометрів на рік, і, можливо, 160 млрд кубометрів на рік, як стверджує Україна. Трубопровід з Ямалу через Білорусь і Польщу стабільно забезпечував транспортування 33 млрд кубометрів на рік.
Ніхто і ніколи не мав потреби в “Північному потоці-1” чи не менш потужному “Північному потоці-2”. В останні роки “Газпром” також додав до свого трубопровідного портфеля “Туркстрім” з додатковою річною потужністю 31,5 млрд кубометрів. Загалом, “Газпром” планував подвоїти свої трубопровідні потужності до Європи, в той час, як експорт російського газу залишався в основному в стагнації. Справжньою метою російської трубопровідної експансії було усунення України як транзитної країни та створення підґрунтя для повномасштабного військового вторгнення, чому перешкоджала залежність Кремля від української газопровідної мережі.
Якщо “Північний потік-1” вже був стратегічною помилкою з європейської точки зору, то “Північний потік-2” значно погіршив проблему, оскільки передбачав, що до трьох чвертей всього експорту російського газу до Європи буде проходити через систему “Північного потоку”. Таким чином, німецький уряд фактично підірвав енергетичну безпеку Європи.
Протягом останнього десятиліття більшість європейських країн побудували термінали з прийому ЗПГ для отримання альтернативних поставок і підвищення своєї національної енергетичної безпеки, але Німеччина цього не зробила. Замість цього Берлін поглибив свою залежність від російського газу і збільшив важелі впливу Путіна на ЄС в цілому.
Підтримка Німеччиною “Північного потоку-2” завжди була суперечливою. 28 жовтня 2015 року віце-канцлер і міністр економіки та енергетики Німеччини Зігмар Габріель зустрівся з Путіним у Кремлі та вихваляв “Північний потік-2” як такий, що відповідає інтересам Німеччини, назвавши трубопровід “дуже корисним проектом навіть за межами Німеччини”. Габріель, який разом зі Шредером належить до Соціал-демократичної партії та тісно пов’язаний з колишнім канцлером Німеччини, провів ще багато зустрічей з Путіним, пропагуючи “Північний потік-2”.
Така німецька політика зміцнення двосторонніх енергетичних зв’язків з Росією йшла врозріз з багаторічною позицією Берліна як відстоювача інтересів ЄС. Традиційно Німеччина була ключовим прибічником європейської солідарності та захисником колишніх країн-членів Східного блоку ЄС у Центральній та Східній Європі. Габріель фактично знехтував інтересами інших членів ЄС заради створення тісного російсько-німецького альянсу, який Москва розглядала як зброю проти Європи. Він зробив це після того, як Путін анексував Крим і розв’язав війну на сході України. Дійсно, угода про “Північний потік-2” була підписана в той час, коли Німеччина була залучена до Мінського процесу посередництва між Росією та Україною.
“Північний потік-2” порушує принципи Третього енергетичного пакета ЄС 2009 року. Він не передбачав жодного розділення різних видів діяльності “Газпрому”. Замість того, щоб перейматися цими недоліками, німецький уряд та причетні до нього компанії доклали значних лобістських зусиль у Брюсселі. В результаті Німеччина спотворила енергетичну та антимонопольну політику ЄС, попри опір більшості членів ЄС. І сьогодні від проросійської енергетичної політики Німеччини потерпає весь Євросоюз.
Європейському Союзу, очевидно, необхідно сформувати абсолютно нову стратегію енергетичної безпеки. Зараз очевидно, що російській владі та російським державним компаніям більше не можна дозволяти володіти енергетичною інфраструктурою або енергетичними компаніями на території ЄС. Натомість Брюссель повинен змусити Газпром продати всі свої трубопроводи в ЄС, як це вже зробили передбачливі країни Балтії. Так само “Газпром” повинен продати свої газові сховища в ЄС або націоналізувати їх. Так само “Роснефть” має бути змушена продати свої нафтопереробні заводи в ЄС. ЄС повинен заборонити “Газпрому” і “Роснефти” вести бізнес з європейськими банками, щоб уникнути відмивання ними грошей. Європейський енергетичний союз також має бути посилений за рахунок збільшення кількості сховищ, конвертерів та альтернативних джерел енергії. Після років гібридних енергетичних операцій проти Європи, Путін відкрито оголосив війну. І він повинен бути переможений.